Ми дожили до ювілею Переяславської ради. Указ Президента про відзначення 350-річчя цієї події здійняв неабияку бучу.
Наша інтелігенція, почувши про указ, на диво спритно злізла з печі й заворушилася. У Переяславському педуніверситеті відбувся «круглий стіл», за його підсумками видано книжку «Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки». В телепрограмі «Подвійний доказ» тему Переяслава цікаво обговорено з участю першокласних наших інтелектуалів, зокрема, Наталі Яковенко, Віктора Горобця, Вадима Скуратівського. А найпотужнішу справу зробило видавництво «Смолоскип» — видало 5-тисячним накладом майже 900-сторінкову книжку «Переяславська рада 1654 року», яка теж широко обговорювалася.
Вона складається з двох частин. У першій — наукові дослідження Переяславської проблеми ХІХ—ХХ століть, зокрема, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Олександра Оглобліна. У другій частині проблему Переяслава розглянуто крізь призму української, російської, польської та англомовної історіографії. Вміщено й кілька цікавих сучасних досліджень, зокрема, Віктора Горобця, Тараса Чухліба, Ярослава Федорука.
Книжка, отже, наукова. У обивателя своє ставлення до таких книжок: ага, тепер дозволено, от і пишуть. Іноді цей обиватель має рацію. Але тут йому варто прочитати бодай статтю М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» і конспект закритого обговорення цієї статті в Інституті історії 1974 року — коли ще не було «дозволено». Цікаве читання! Брайчевський блискуче розвінчав переяславський міф, посилаючись тільки на цитати з Леніна (а на кого ще було можна?). Але й досі це читається як взірець!
Цю книжку варто читати хоча б для того, щоб заспокоїти національні комплекси, що звично формулюються так: чому Хмельницький промахнувся 1654 року і чому ми були тоді такі дурні?! Ще Тарас Шевченко лаяв за це нас і «п’яного Богдана». Але книжка дає не один привід для того, щоб втішитися якраз на тверезу голову.
Тут чітко розділено Переяслав як факт і Переяслав — як міф, що виник потім. «Автор переяславської угоди не був автором перяславського міфу!» — пише Липинський. Отже, не Богдан придумав «споконвічну мрію нашого народу возз’єднатися з народом російським». Богдан лиш лякав Швецію й Польщу союзом з Москвою. А Москва сама так боялась поляків, що довелося силою втягувати її в союз. 1651 року московський посол умовляв гетьмана миритися з паном своїм, королем польським! Тоді Богдан, як пише очевидець, «зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернігівський, встиг вхопити гетьмана в обійми».
То чи були ми дурні? Швидше, легковажні. Бо, вважає Липинський, «щоб груба й дика Москва могла коли-небудь зайняти на Україні місце європейської, блискучої своєю культурою і привабливої «раєм шляхетським» Польщі — така смішна на ті часи думка ні одному політикові українському не могла прийти навіть в голову».
Це тішить душу. Але є читачі, яким треба не емоцій, а юридичних підстав. Такі читачі знайдуть у книзі поживу: юридичні аспекти Переяслава розглянуто досконально, й виходить, що ми давно нікому нічого не винні. Та й Козацька рада не ратифікувала ту угоду! Це знімає провину і з Богдана, і з цілої нації.
...Он стільки клопоту наробив колись один малий Переяслав! Втім, чому — «малий»? Книга добре показує, що у переяславський процес були так чи інакше втягнуті Кромвель, Людовік XІV, Карл Х, Австрія, Іспанія — весь тодішній Євросоюз! Якби цю книжку почитав, скажімо, Романо Проді, то неодмінно вигукнув би: «Ти ба, ми колись вирішували наші європейські проблеми ціною України! Минуло 350 літ, а ми не змінилися. Ах, синьйори!..»
