— Ось що, — почав директор, коли найкмітливіший із справних, Геннадій Рябоконь, миттю з’явився на шефів виклик, — наші хлопці чудово впоралися на другому горілчаному з ремонтом котла, і їхній директор пообіцяв мені справжньої горілки до новорічного столу. Отож, візьми у касі грошей під звіт ящиків на кілька і — поганяй, зрозуміло?!..
— А що ж тут незрозумілого? — весело вигукнув агент з особливих доручень, вилітаючи з кабінету.
За годину він уже під’їздив до мурів знаного в народі заводу виняткового призначення. Ревли потужні вантажівки, вивозячи крізь ворота повні фури обожнюваної чоловіками продукції. Геннадій хутко дістався до дверей кабінету начальника збуту, аж тут довелося пригальмувати, адже двері ті зібрали чималеньку призабуту вже чергу, в якій мужньо стояли чоловіки, котрі чимось нагадували завсідників колишніх райкомівських розподільників.
Коли Рябоконь опинився по той бік дверей, на нього подивилася втомлена людина з якоюсь тугою в очах. Обмінялися контрольними словами, і Геннадій застиг у чеканні з чималою пакою купюр у руці. Пауза затягнулася, ніби начальник відділу збуту вагався — казати чи ні про щось важливе і неприємне. Нарешті, він набрався мужності й вимовив оте, карбуючи слова і ховаючи очі:
— Горілки тільки по п’ять пляшок в одні руки...
— Як?!.. — вихопилося у Рябоконя, але його зойк потонув у гуркоті моторів.
Керівник збуту підвів очі, і Геннадій узрів у них таку прірву, такий розпач, що перед Рябоконем умить подумки пролетіли, немов кадри з кіно, і ентузіазм перебудови, і ейфорія незалежності, і нездійсненні жадані реформи. І збагнув хлопець, що мабуть оце і є момент істини, і не зарадять тут ані Організація Об’єднаних Націй, ані Міжнародний валютний фонд, ані парламентська більшість. Агент з особливих доручень сором’язливо відрахував гроші, ніяково взяв пакетик і, перш ніж піти, вимовив:
— Хороше завжди в дефіциті...
— Оце тільки й лишилося тішитися тим, що є ще люди, які все розуміють, — відповів гуральник, — і зміряв Рябоконя теплим зволожнілим поглядом.
Геннадій мчав на фірму, а п’ять дорогоцінних пляшок дзеленчали, лежачи на тому місці, де зазвичай сідав шеф. Хлопець наспівував якусь пісеньку і, якби прислухатися, то можно було б розібрати її нехитрі слова:
— Ой, дефіците мій ти, дефіците: дефіцит на дефіциті і дефіцитом поганяє!
