Берете мозок. Вимочуєте в солоній воді. Обвалюєте в борошні зі спеціями. Смажите на повільному вогні. Недовго. Остиглий кладете назад. Допомагає.
Допомагає, якщо при цьому не пити багато горілки. А це можливо, якщо поруч нема військових. Якщо ж у радіусі метра виявляється хоча б один з них, а ви журналіст (а ще гірше — журналістка) у відрядженні, на наступний ранок бодун (читай: абстинентний синдром) вам гарантовано. Випробувано на особистому досвіді.
Зима. Холодно. Десяток прогресивних українських журналістів у законспірованому громохкому лазівському автобусі закидають у тил. Іде рейд по військових радгоспах. Мета точно не ясна. Нас знайомлять із коровами, що перебувають на контрактній службі Міністерства оборони, і поять горілкою на ураження. У тиловиків, мабуть, спецзавдання: вивести нас із ладу. В хід іде страшна зброя: офіцерська гостинність, посилена стратегічними запасами м’яса, соленини-копченини та іншої смакоти, якою нас катують на кожній зупинці. Горілка подається безупинно, у пластикових скляночках, незалежно від часу доби і стану питущого.
В армії є таке слово — «треба». У п’яній маячні ми їдемо Закарпаттям. Немиті, осоловілі, неписьменні регресивні журналісти. Нас годують коров’ячим мозком у клярі. Очевидно, його власниці не виправдали удійних надій військового відомства. Їх пустили на м’ясо. Не гарматне. А їстівне. Щоб ми добре цей процес висвітлили, нам згодовують делікатес, вийнятий з черепної коробки тварини. Таке враження, що власні мізки перебувають в аналогічному стані. Триматися нема більше сил, але пити треба. Військові — народ образливий. Червонолиций офіцер з лискучою шиєю, який сидить поруч зі мною, постійно зазирає під стіл: перевіряє, чи не вилила я туди вміст гранчастої чарки. Усе пливе, кружляє і п’ється.
— За міністра оборони!
— За дам-с!
— За тих, хто стоїть на варті нашого мирного життя!
— ...
На протилежному кінці столу, злегка похитуючись, устав майор прес-служби. Це під його проводом ми прибули висвітлювати роботу військових радгоспів. Він каже алаверди мозко-горілчаним пригощальникам і випиває до дна свій гранчак. Годувальники сидять — не ворухнуться. Друга спроба прес-глашатая. Ніякої реакції. Третя... І майор, чесно спустошуючи щедро налитий келих, відразу падає, збитий з ніг його вмістом.
— Е-е, так не годиться, — на допомогу вибулому бійцеві приходить голова радгоспу. — У нас на Волині кажуть так: я сам п’ю і вас запрошую. Бачте, як одному пити важко, — показав він на відключеного майора.
Ми втратили командира. Ще через годину перебування на Волині наші стратегічні туші завантажили в автобус разом із трьома ящиками горілки «на дорогу» і відправили додому писати про побачене.
На порозі моєї квартири стояло щось. Божевільні червоні очі, обрамлені темними колами, запалі щоки, потріскані губи. Брудний кожушок непереконливо висів на згорблених плечах. На них же висіла сумка, з якої стирчали палиця ковбаси, свиняче рило і пляшка горілки. Персонаж скидався на партизана часів другої світової, що одержав сухпай оптом на півроку наперед. Це була я.
— Їсти будеш? — дивлячись на мене з жалем, спитав чоловік.
Стіл був майже святковий — зі смаженою картоплею, але без мозку. З буфета чоловік витяг пляшку хересу. Я ледь не розплакалася. Гепнулася на табуретку, поклала голову на рідне чоловіче плече і так захотілося сказати йому щось хороше, добре, щире. І я сказала пошепки:
— Солдатику ти мій...
