Переможці гордого Іліона

Початок другого тисячоліття до нашої ери минув під гуркіт бойових колісниць. Племена аріїв, які стартували з українських степів на масивних чотириколесних візках, через кілька сотень років увірвалися в долину Інду на легких стрімких двоколісних спорудах. Нововведення, що можна порівняти за значущістю з використанням у XX столітті танків, цілком змінило характер бойових дій, поставивши його власників у свідомо виграшне становище. Винахідників нового виду озброєнь за давниною років установити нині практично неможливо, але його переваги було скрізь гідно оцінено. У найкоротший термін бойові колісниці було прийнято на озброєння практично всіма цивілізаціями того часу від Китаю до Північної Африки. Найяскравішим прикладом переваги нової тактики є поневолення наймогутнішої в ті часи Єгипетської держави племенами гексосів.

Одними з претендентів на володіння казковими багатствами «Чорної Землі» у другій половині ІІ тисячоліття до н. е. стали численні і дуже мистецькі у воєнній справі племена, що одержали в єгипетських написах ім’я «народів моря». Найдавніша з описаних битва при Кадеші була зіткненням армії фараона з воїнами «народів моря». Суперечки про її результат тривають дотепер. Не зовсім зрозуміло, виграли її єгиптяни чи просто приписали собі перемогу, скориставшися з відсутності писемності в супротивника. Але навіть з досить упередженого оповідання зрозуміло, що ці народи мали змогу цілком ефективно протистояти натиску добірних єгипетських частин.

Протягом кількох століть усі битви на Сході були битвами колісниць. Перемагав той, хто випускав на поле більше цих «танків». Фараон вчинив у відповідності з цим правилом. Але супротивник мав незвичне озброєння і застосував несподівану тактику. Подробиці екіпірування чітко видно на давніх єгипетських барельєфах: короткий широкий бронзовий меч (своєрідний прототип римського гладіуса), масивний круглий щит, два списи, лук, шкіряні обладунки, шолом, поножі, посилені бронзовими накладками, масивні бойові браслети. Екіпірування для бою в зімкнутих піших шеренгах. Приблизно так само будуть свого часу озброєні афінські гопліти, воїни фаланги Олександра Македонського, солдати римських легіонів.

Але вперше методи ведення бою, що давали змогу пропустити колісниці крізь бойові порядки і, зімкнувши ряди, відітнути від них піхоту, застосували «народи моря». А найдавніші зразки описаного озброєння знайдено на території України. Для фахівців нічого дивного в цьому немає.

У другій половині епохи бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.) у Північному Причорномор’ї розвилася вельми потужна землеробська культура, що одержала свою назву за місцем виявлення перших археологічних знахідок біля села Сабатинівка на Південному Бузі — Сабатинівська культура. Її представники мали безпосередній стосунок до багатьох подій, описаних у найдавніших пам’ятках писемності.

До «народів моря» належали легендарні ахейці та «підступні», які підносили дарунки, дану — данайці (ім’я цілком імовірно пов’язано з індоіранськими гідронімами Дон, Дніпро, Десна, Дунай), і шардани, котрі закінчили свої мандри Середземномор’ям на острові, названому їх ім’ям — Сардинії, і багато інших племен і кланів, імена яких стерлися з пам’яті за минулі тисячоліття. «Ганебні» і «брудні», з точки зору єгиптян, варвари відрізнялися відмінною воєнною майстерністю. Труднощі, з якими зіткнулися єгиптяни під час застосування бойових колісниць проти «народів моря» пояснюються, наймовірніше, просто: у прибульців була відпрацьована «протиколіснична» тактика. Непряме тому підтвердження — початкове поширення колісниць винятково в східному напрямку. Мабуть, шлях на захід Європи давнім колісничим перекрили сабатинівці, які мали достатню кількість професійних воїнів і розробили методи боротьби з новою бойовою «технікою».

Причина нашої уваги до міжнародного становища і розвитку воєнної науки другого тисячоліття до н. е. досить проста. У той період на території України виник феномен, що багато в чому визначив подальшу долю жителів краю на десятки століть. Йдеться про утворення в рамках виключно землеробської культури довгострокового могутнього об’єднання професійних воїнів. Пізніше в середньовічній Європі такі організації називатимуть лицарськими орденами, а в Україні — Запорозькою Січчю.

Концентрація професійних воїнів, не пов’язаних з певною місцевістю родинними зв’язками, є дуже ефективною з військової точки зору. Але такий крок завжди спричиняє значні матеріальні витрати на утримання цього угруповання. Яку б мету не ставили перед собою її творці, їм рано чи пізно доведеться вирішувати питання фінансування. За всіх часів його розв’язували двома способами. Члени «ордена» або проводили набіги з метою захоплення цінностей у супротивника, або пропонували свої послуги як найманці. На практиці зазвичай поєднували обидва способи.

Сабатинівці, ймовірно, воювали з єгиптянами. Але шлях з українських степів до Нілу неблизький. У ті часи на цьому маршруті було чимало багатих поселень. Зокрема легендарна Троя. На сьогодні виявлено свідчення участі сабатинівців у славетній Троянській війні. Нині вважають, що під час облоги і захоплення гордого Іліона грекам допомагали сабатинівські найманці, у яких кмітливі ахейці запозичили нові прийоми ведення війни. Сабатинівську кераміку й озброєння знаходять і на руїнах хетських міст, і в Греції.

Традиція далеких воєнних походів протрималася кілька тисячоліть. Віщий Олег стрімким маневром захопив Константинополь. Чимало неприємностей завдавали візантійцям походи князя Святослава, туркам — козацькі рейди в Синоп і Трабзон. Воювали свого часу запорожці під командуванням Хмельницького навіть на території Бельгії в складі польського «експедиційного корпуса», а в одного з іспанських королів особисту охорону складали січовики. У цьому теж немає нічого дивного. Ще єгипетські фараони набирали гвардію із шардана — представників «народів моря».

Воєнні успіхи і широка географія походів сабатинівців не свідчать про їхню надмірну агресивність. У ті часи такий промисел був цілком звичайним заняттям. У безсмертній «Іліаді» є уривок, де йдеться про сміливий рейд шляхетного Одіссея до країни, «де замерзають озера». За багатьма ознаками можна казати про те, що похід міг проходити і територією України. До того ж уродженці Ітаки забралися вочевидь досить далеко на північ (у Тавриді озера і нині не щозими замерзають, а в ту епоху клімат був м’якішим) і напали на одне з міст із дуже неблагородною метою — для захоплення рабів.

Утім, контакти представників різних культур у ті часи не зводилися тільки до взаємних набігів і грабежів. З далеких земель древні воїни привозили не тільки багату здобич, а й нові знання, технології, моду на певні прикраси. Так прижився на українській землі древній єгипетський символ життя анк —хрест із петлею. Знайдені зразки, а також форми для лиття свідчать про популярність прикраси серед місцевих модниць. Не виключено, що крім зовнішнього вигляду, було імпортовано і деякі ідеологічні погляди, пов’язані з божественним знаком.

Українська територія в епоху бронзи була складовою древнього світу. Виражалося це й в інтенсивній міжнародній торгівлі. На Вінниччині, біля села Гордіївка, археологи виявили поховання місцевої знаті, що контролювала протягом кількох століть постачання бурштину в Середземномор’я. Багатство могил свідчить про процвітання бурштинового бізнесу, що забезпечував існування клану протягом кількох сотень років. Сановні небіжчики переходили у світ інший в оточенні прикрас і предметів побуту, ідентичних микенським, а на грецьких островах знаходять намиста з українського бурштину. Товаропотік був двостороннім, про що свідчать не тільки імпортні предмети розкоші, а й «транспортна тара» — посуд середземноморського зразка, що каже про постачаннях з Еллади сипучих чи рідких речовин, найімовірніше вина.

У той час територію України населяли представники трьох культурних груп, спосіб життя яких залежав від регіональних природних умов. У південно-західній зоні нинішніх степів жили сабатинівці. Їхню економіку було побудовано на землеробстві. Клімат сприяв хліборобам і щільність тодішнього населення була майже така сама, як і нині. Досліджено сотні сабатинівських поселень, деякі з них можна назвати містами, планування і якість будівель яких, на думку фахівців, нічим не поступається вже згадуваній Трої — ті самі кам’яні фундаменти, глинобитні стіни і криті дерном дахи.

Східні степи і мінеральні ресурси Донбасу контролював той самий «донецький клан» —представники зрубної культури. На той час значно зростає металургійне виробництво. Виникають цілі поселення, мешканці яких зайняті або видобутком руди, або плавленням і обробкою металу. Злитки бронзи і готові вироби — сільськогосподарський інвентар, зброя, прикраси, предмети домашнього вжитку широко експортуються за межі регіону. Контролюється виробництво, швидше за все, найбагатшими кочовими родами, що зберегли звичний спосіб життя.

Треба зазначити, що ландшафти тієї епохи значно відрізнялися і від повсюдного поширення степу в третьому тисячолітті до н. е., і від сучасного кліматичного районування. Вологіший і тепліший клімат спричинив скорочення степових просторів до мінімуму. Весь південь України був зайнятий лісостепом. А лісова зона поширилася до Черкаської області.

У північних лісах і лісостепу утворилася так звана Тшинецька культура. Територія її поширення сягала досить далеко за межі України на захід. Вчені в Україні і Польщі дотепер сперечаються — єдина це була культура чи певна епоха культурної єдності. Її носії адаптували знання попередників до нових умов і, спираючися на цей досвід, створили форми ведення господарства, ідеально пристосовані до навколишнього середовища. Невеликі, у дві—три сотні жителів поселення, розташовувалися в глибині лісових масивів чи на берегах невеликих річок. Це давало змогу, не побоюючись нападів, вирощувати хліб на випалених ділянках, пасти худобу на лісових галявинах, ловити рибу, дичину, збирати гриби, ягоди, мед. У північних лісах остаточно склалися всі основні риси майбутньої слов’янської культури. У тшинецьких поселеннях зустрічаються всі типи будівель, характерних для українських сіл лісосмуги. А уклад життя і способи ведення господарства на Волині, наприклад, до середини минулого століття залишалися такими самими, як і три—чотири тисячі років тому.

З Волинню пов’язаний і ще один цікавий момент. Дослідження свідчать, що в цьому регіоні найповніше зберігся древній антропологічний тип, який сягає корінням ще часів Трипілля. Навколишні дрімучі ліси і болота за всіх часів зводили нанівець будь-які технологічні переваги військ супротивника. Колісниці, кіннота, а пізніше танки в місцевих хащах просто грузнули, а з піхотою, використовуючи знання місцевості, розібратися було вже неважко. Тож жителі цього регіону, уникнувши наслідків численних вторгнень, характерних для центральних і південних районів, зуміли зберегти здобуті в стародавності культурні і побутові традиції.

Представники трьох культур досить щільно взаємодіяли між собою. Так у тшинецьких поселеннях виявлено не тільки вироби, а й ливарні форми «донецького клану», що свідчать про існування «філій» виробництва, максимально наближених до споживача. Взагалі, можна казати про існування своєрідного господарського комплексу, заснованого на взаємній вигоді. Сільськогосподарське виробництво жителів півночі і сабатинівців, побудоване на агрокультурі трипільців, забезпечувало регіон продовольством. У той час скрізь використовується орне землеробство, а через кліматичні та грунтові особливості ефективність землеробства в сабатинівців була вищою, ніж у лісових районах. У нечисленних степах кочівники пасли худобу, а контроль над центрами металургійного виробництва, побудованого практично на індустріальній основі, істотно зміцнював їх економічну міць.

Численні контакти з рештою цивілізованого світу приносили не тільки матеріальну вигоду. Здійснювався інтенсивний інформаційний, ідеологічний і культурний обмін. Зараз уже виявлено достатню кількість свідчень, що дають змогу казати про існування подоби писемності в сабатинівців, «зрубників» і їхніх сусідів. Знайдено майже двісті коротких «написів» на посуді, наймовірніше, присвятного характеру. Були вже і спроби їхньої розшифровки. Але матеріалу для розв’язання цієї загадки поки що недостатньо. Можливо, коли-небудь ми зможемо дізнатися й імена древніх народів, їхніх богів, подробиці їхнього життя і навіть, чого на світі не буває, альтернативну версію подій, описаних в «Іліаді» та «Одіссеї».

Тісна залежність агротехніки від природних умов на рубежі ІІ—І тисячоліть до н. е. призвела до чергового економічного краху. Клімат став набагато сухіший. Досить сказати, що рівень Дніпра в Х столітті до н. е. був найнижчим за всю історію існування річки. У цих умовах землеробство в степовій зоні втратило свою ефективність (такого рівня і розмаху сільськогосподарського виробництва в північному Причорномор’ї спромогнуться досягнути тільки в другій половині ХХ століття — і то лише завдяки величезним витратам на меліорацію). Занепала Сабатинівська культура зникла. Її замінили нечисленні поселення Білозерської культури, жителі яких виживали вочевидь не за рахунок землеробства. Але головна подія — знову з’явилися на карті українські степи. А їх нечисленні спочатку мешканці повернулися до кочового способу життя. Так в історію прийшли кіммерійці, народ кінних воїнів.

Епоха, що почалася під гуркіт бойових колісниць, закінчилася тупотом копит кінних орд. Цей народ був відомий древнім грекам. Завдяки описам еллінів за нашим краєм на довгі століття закріпилася репутація землі войовничих кінних варварів. Наскільки цей стереотип відповідав дійсності, ми спробуємо розібратися в наступній публікації.