Іван Петрович куняв під звичне й беззмістовне палахкотіння телеекрана, аж раптом щось там замерехтіло, в динаміку захрипіло, і несподівано пішла зовсім інша передача — схоже, це був якийсь кліп. Кімнату заповнили приємні оксамитові гітарні акорди, а на екрані на тлі синього-пресинього неба заколосилася золотава, яскрава до болю в очах стигла пшениця. Пихатий чиновник із масними очима бадьоро повідав: «Хліб найближчим часом не подорожчає, принаймні в жовтні, принаймні не набагато...»
Музика пожвавішала, а натомість нахабна й пожована життям пика славнозвісного старого розбишаки Міка Джаггера з гидливим виразом обличчя проспівала якимось козлиним голосом: «Бага-аті стають все бага-атшими, а бідні стають все бідні-ішими...» А синє-пресинє небо вже розтинала стрімка ракета, розцяцькована золотими тризубами. Тризуби ті змигували то на генеральських погонах, то на сріблястому фюзеляжі чудо-ракети. А теперечки вже синє-пресинє море ледь помітно пливло під крилом красеня-авіалайнера, і здавалося, що в цьому нескінченному просторі якось по-філософськи застигло все, навіть невпинний у своєму плинові час.
Іван Петрович увесь напружився, наїжачився од відчуття чогось невідворотно-неминучого. А те щось мчало і мчало собі, а дітлахи мружилися на сонці і вдивлялися в оту синяву, куди на цупкій, міцній нитці полетіло розмальоване всіма барвами веселки тремтливе полотно повітряного змія. Ракета майже наздогнала красеня-авіалайнера, але раптом, ніби чогось злякавшись, круто пірнула вниз, щоб за хвилину проштрикнути полотно повітряного змія і безпорадно гепнутись на землю. Діти з пронизливим криком помчали туди, де впала чудернацька іграшка, а назустріч їм лугом спортивною ходою крокував сам Мік Джаггер, на повні груди наспівуючи знайомий куплет: «Бага-аті стають все бага-атшими, а бідні стають все бідні-ішими...».
І ось уже заквітчаний Хрещатик у нервовому чеканні святкового параду. Заграв зведений оркестр, і від Бессарабки рівними рядами повз головну трибуну покотилися інваліди на візках, їх змінили новенькі інвалідні «Таврії», виблискуючі металіком «Славути», а там «Опелі», «Ауді», «Мерседеси». Цілих чверть години хвиля за хвилею урочисто накопичувалися шестисоті «Мерседеси», аж поки юрба не загула у захваті: чітким каре посунули перші в світі, виготовлені за особливим замовленням наших земляків величезні двоповерхові джипи.
— Слава народно-демократичній буржуазії!! — захлинався у мікрофон чоловік на трибуні.
— Бага-аті стають все бага-атшими! — заверещав з естрадного подіуму Джаггер.
— А бідні стають ще бідні-ішими! — луною озвалося над площею народне багатоголосся...
У динаміках знову захрипіло, а на екрані замерехтіло щось строкате. Нарешті чітка картинка відновилася і незворушний, ніби намальований, диктор насуплено вимовив:
— Ми просимо вибачення у телеглядачів кабельної мережі за прикрі збої в телепрограмах, пов’язані з хуліганськими акціями —несанкціонованим підключенням до мережі і незаконною трансляцією так званих кліпів здебільшого антидержавного або непристойного змісту. До генпрокуратури подано позов з вимогою розслідування злочину і покарання винних!
Іванові Петровичу на коліна заплигнув пінчер Кузя. Хазяїн лагідно погладив песика і пестливо заговорив до свого улюбленця:
— А от ніцього антиделзавного або з неплистойного ми з тобою не бацили й не цюли — плавда, Кузюню?!..
— Гав! — відповів Кузя, і Петрович задоволено промугикав собі під ніс, немов він і є ота заморська рок-зірка:
— Бага-аті стають все бага-атшими, а бідні стають все бідні-ішими...
