Будівничі курганів

Практично в будь-якому селі у степовій частині України вам покажуть свою «Козачу Могилу». І розкажуть принагідно романтичну історію її виникнення. У ній, найімовірніше, буде присутній чи то молодий козак, чи, навпаки, сивочолий полковник, який склав свою буйну голову в битві з татарами (турками, шляхтою...). Вам повідають, як його бойові побратими після лютої, але переможної січі поховали героя і шапками насипали на могилі курган.

Практично зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати, що розповідь ця — не більш як красива легенда. Курган цей, чи, як у нас звикли називати такі споруди, могила, найімовірніше, був споруджений задовго до того, як татари почали чинити набіги на нашу землю. На території нашої країни звичай цей існує майже п’ять тисяч років. Кургани над похованням насипали і половці, і слов’яни, а до них — скіфи і кімерійці. А ще раніше — племена, назви яких стерлися з пам’яті поколінь.

Зараз їх називають, відповідно до археологічної традиції, за внутрішнім облаштуванням поховань — ямні, катакомбні і зрубі культури. Їхні представники насипали кургани над могилами, але померлих ховали або в ямах, або в катакомбах, або у спеціальних зрубах.

Такий обряд поховання пов’язаний, найімовірніше, з поширеними в ту епоху — кінець ІV — початок ІІІ тисячоліття до нашої ери — уявленнями про загробне життя і бажанням це життя забезпечити комфортом, що відповідав би соціальному і майновому статусу покійного. Для цього, залежно від рівня добробуту небіжчика, в його могилу клали предмети домашнього начиння, продукти, регалії, зброю і ремісничий інструмент, а інколи навіть транспортні засоби, тяглову худобу і домашню живність. Усе робилося для того, щоб, перейшовши в інше життя, людина мала все необхідне — не тільки домашніх тварин, а й власну територію, на якій він міг би їх пасти. Кургани — перші на нашій землі монументальні споруди — були символом земельних угідь, які забирають на той світ. Річ у тім, що складано їх із дерну. Покладені вертикально його шари могли означати певний земельний наділ, начебто згорнутий у сувій. Розміри цього наділу, вірогідно, і диктували величину надгробної споруди. Що багатший небіжчик — то більший «сувій».

Крім того, зведений у степу курган відбивав і певні права власності на пасовища, які гарантували саме існування степових народів. Кургани були не тільки надмогильними спорудами. Помітні на тлі степового ландшафту, вони позначали шляхи пересування скотарів і одночасно були своєрідними символами зв’язку нащадків із предками, сьогодення з минулим. Під деякими з них поховань немає. Ці досить складні споруди були своєрідними степовими храмами, з ритуальними площадками на вершині. Біля них люди збиралися у певні сезони, щоб пошанувати пам’ять предків, принести жертви богам, відзначити свята.

У ті часи, з різними варіаціями, звичай цей був поширений повсюдно від українських степів до Єгипту. Гробниці і піраміди древніх фараонів відрізняються від катакомбних поховань хіба що кількістю майна і розмірами кам’яних «курганів» — що не кажи, а єгипетська знать на ті часи була таки багатша.

На відміну від єгиптян, що знімали у благодатній заплаві Нілу по два врожаї на рік, народи, що мешкали на території півдня нашого краю у третьому тисячолітті до н. е., займалися кочовим скотарством. Щодо їх походження зламано чимало списів, але найімовірніше частина курганних культур сформувалися на нашій землі із залишків трипільців і племен, котрі існували на околицях їхньої цивілізації, а після її занепаду здобули можливість вільно пересуватися в раніше недоступних межах.

Прийнята в науці періодизація історії не тільки приблизна, а й дуже умовна. Одна епоха не зміняє іншу в один день. Для цього потрібні навіть не роки — сторіччя. Так само, за дуже рідкими винятками, зміна однієї археологічної культури на іншу — процес не одномоментний. Крім того, загибель цивілізації не означає зникнення її носіїв. У більшості випадків умови, що змінилися, змушують населення тієї чи іншої території змінювати життєвий уклад і пристосовуватися до нових реалій.

Трипільська цивілізація, що прийшла в занепад унаслідок змін клімату, залишила після себе, проте, величезний обсяг знань, який дозволив наступним поколінням знайти нові шляхи розвитку, розробити інші способи існування на цій землі. Трипільці зробили якісний стрибок у розвитку технологій і культури. Їхні досягнення встановили своєрідну планку цивілізованості, нижче якої мешканці цієї землі уже ніколи не опускалися. Йдеться не тільки про конкретні технології та методи господарювання, у Трипіллі було розроблено базові принципи, застосовуючи які, можна розв’язувати як конкретні, так і глобальні проблеми. До певної міри такі засади можна порівняти з сучасною фундаментальною наукою.

На практиці це мало такий вигляд. Зміна клімату на рубежі ІV — ІІІ тисячоліть спричинила розширення степу на сотні кілометрів на північ. Для нас це стало дарунком долі — саме в той період в цілому сформувалися знамениті українські чорноземи. А для древніх хліборобів скорочення лісостепової зони означало крах усього укладу життя. Проте рівень їхніх знань дозволив частині з них уникнути трагічних наслідків. У трипільців було головне — комплексне господарство. Вони успішно сполучали землеробство з тваринництвом. Для адаптації в нових умовах їм було досить змістити акценти з хліборобства на скотарство. І вони це зробили. Внаслідок об’єднання трипільців з навколишніми племенами виникли нові спільноти, основу життя яких становило тваринництво. Цей крок позначився не тільки на їхньому раціоні. Він кардинально змінив увесь спосіб життя.

Сіно, як відомо з прислів’я, до корови не ходить. Відповідно, корів, коней та іншу живність треба «доставити» до кормів і води. Але трава росте повільніше, ніж ваші тварини її поїдають. Виходить, уже незабаром вам доведеться переганяти стада на нові угіддя. За якийсь час ви переконаєтеся, що довжина перегонів раз у раз збільшується, і настає час змінювати місце проживання. Невдовзі ви переконаєтеся, що найкраще зробити житло мобільним і переганяти стада на нові пасовища, не затримуючись довго на одному місці. Інакше кажучи — кочувати у долинах численних степових річок.

Колесо було відоме вже трипільцям, але справжній розквіт колісного транспорту настав в епоху курганних культур. До нашого часу дійшли не тільки фрагменти древніх возів, а й цілі екземпляри, що дають змогу судити про їхню високу надійність і конструктивну досконалість. Досить сказати, що вже тоді люди знали про так званий розвал коліс (відоме автомобілістам технічне рішення, коли колеса встановлюють під кутом до осі обертання, що підвищує ефективність роботи транспортного засобу в навантаженому стані). Свого часу на Запорізькому автозаводі було проведено дослідження фургона, знайденого в одному з кримських поховань. Їх результати стали несподіваними для автомобілебудівників. Виявилося, що майстри однієї з катакомбних культур установили колеса під ідеальним кутом!

Масивні, досить просторі, дещо подібні до чумацьких мажар зі шкіряним верхом, вози були не тільки транспортним засобом, а й будинком на колесах. Для триваліших стоянок розбивали намети або обладнували землянки, а в місцях зимівель споруджували  дерев’яні, а іноді навіть кам’яні огорожі, щоб захистити житло, а головне — худобу від холодного степового вітру. У районі Запорожжя виявлено навіть стаціонарну зимову стоянку з обнесеними стіною домами. Будинки з кам’яними підмурівками мали глинобитні стіни і криті дерном дахи. Слід зазначити, що мешканці Трої, котра вже існувала, в ті часи жили в будинках аналогічної конструкції, щоправда, стіна, що оточувала їхнє місто, була набагато масивніша.

Побут стародавніх кочівників зазнав істотних змін. Постійні переїзди змусила відмовитися від таких «надмірностей», як меблі, стаціонарне вогнище, особистий посуд. Громада не могла транспортувати з собою гончарну майстерню і печі для випалу кераміки. Та й перевезення предметів, які легко розбити, — справа дуже складна. Довелося перейти на виготовлення дерев’яного начиння, а необхідний у господарстві мінімум глиняних горщиків кожна родина виготовляла вручну. Посуд ліпили жінки з глиняних джгутів завтовшки 1-2 сантиметри. Декорували вироби в кожній місцевості по-своєму, використовуючи відбитки шнура, нанесення заглибленого орнаменту шпичкою або спеціальним штампом-валиком. Випалювали вироби в багатті. Для того часу характерні горщики з округлим дном, які зручно розміщати в імпровізованому кам’яному вогнищі або просто в заглибленні в ґрунті, розклавши по колу вогонь.

Якщо гончарне виробництво занепало, то металургія отримала новий поштовх. На зміну виробам із м’якої міді поступово прийшли бронзові. Цей сплав набагато краще підходив для виготовлення знарядь, предметів побуту, зброї і прикрас. Зі зникненням цивілізацій Старої Європи в Трансільванії і на Балканах (єдиним її осколком залишилася Крітська культура, що дала згодом поштовх розвитку Древньої Греції), канал імпорту балканської міді вичерпався. Альтернативні джерела сировини було знайдено на сході.

На території Донецької області в ІІІ тисячолітті до н. е. спостерігається посилена розробка рудних родовищ та інтенсивний розвиток металургії. Технології виготовлення бронзових виробів постійно вдосконалюються. Донецький «клан», який контролював виробництво металу, був одним із найбагатших і наймогутніших на той період. Він не тільки цілком задовольняв свої потреби, а й постачав вироби і сировину населенню інших регіонів. На території області знайдено бронзові зливки, що відповідають стандартам, які існували в ті часи в Анатолії та Месопотамії.

В обмін на метал «донетчани» одержували не тільки матеріальні цінності, а й досконаліші технології, зокрема з Кавказу — визнаного центру розвитку металообробки тієї епохи. Деякі археологічні знахідки дають підстави говорити про існування тісних економічних і культурних зв’язків з основними на той час вогнищами цивілізації. Наприклад, у похованнях «катакомбників» виявлені фаянсові намиста, що потрапили сюди або з Єгипту, або з Малої Азії.

На північ від степів, що простиралися в ту пору до теперішньої Київщини (нагадування про ті часи — багатий на кургани миронівський степ) жили численні племена, що залишили тут після себе безліч кам’яних бойових сокир і прикрашену відбитками шнура кераміку. За що і були названі археологами культурами «шнурової кераміки», або «бойових сокир». Вони теж насипали кургани, навіть у Карпатах, сягаючи часом досить високо в передгір’я. Кочуючи з отарами овець з полонин на рівнини, саме вони створили тут систему господарства (не кажучи про численні риси матеріальної культури) добре знайому всім, хто бував у гуцульських селищах. А бартка (гуцульська сокирка) і дотепер є неодмінним атрибутам національного чоловічого вбрання.

Суворе життя древніх кочівників, необхідність постійно боротися за багаті ресурсами території спричинювали посилення мілітаризації племен. Наявність постійної зовнішньої загрози вимагала чіткої військової організації. Це стало однією з причин виникнення чіткої ієрархічної системи, подібної до індійської системи каст. На вершині піраміди знаходилися світські і релігійні лідери. Далі йшли професійні воїни (зброя і техніка бою на той час досягли такого рівня, що володіння ними вимагало певних навичок і підтримання форми). Нижче стояли звичайні члени племені, що, судячи з усього, також поділялися на кілька «каст» — ремісники, торговці, скотарі. Нижчий ступінь піраміди становили «інородці, що прибилися до племені», частина з яких, мабуть, були військовополоненими і яких використовувано як невільників.

Приналежність до певної соціальної групи, найімовірніше, передавалася в спадок і позначалася як спеціальними ритуалами, так і символами. Так, широко відомий український символ влади — булава здобула поширення на початку ІІІ тисячоліття до н. е. Спочатку як зброя, що складається з кулястого кам’яного навершя і дерев’яного руків’я, а пізніше — і як церемоніальний аксесуар. Деякі зі знайдених булав такі великі, що могли використовуватися тільки як культові предмети. Цікаво, що булава подібної конструкції була і одним із символів влади єгипетських фараонів.

Символом приналежності до військового стану були бойові сокири. Озброєння бійця тієї епохи становили лук зі стрілами, кинджал, дві легкі метальні сокири і одна важка — для ближнього бою. Кожну одиницю виготовляли під конкретного власника (відомі сокири для правої і лівої руки), ретельно полірували і прикрашали візерунком. Поряд з бронзовою, широко використовували і кремінну зброю. При цьому іноді її виготовляли, наслідуючи металеві вироби — на деяких кам’яних знахідках можна побачити ретельно виконані «ливарні шви».

Метальні сокири у вправних руках були дуже ефективною і грізною зброєю. У деяких похованнях виявлено черепи зі слідами кількох улучень. Але інколи жертві вдавалося вижити навіть після проникаючого поранення в голову. Виявлено кілька черепів із вдало виконаними трепанаціями, після яких людина ще жила кілька років. Але переважно техніка бою і зброя того часу передбачали війну на знищення супротивника. Наприклад, на кремінних наконечниках бойових стріл робили спеціальні тонкі вусики, що перешкоджали витягуванню їх із рани, тим часом як мисливські були простої листоподібної форми. Більшість похованих під курганами чоловіків свого часу померли насильницькою смертю.

Простіше кажучи, їх було вбито. І не через якусь особливу кровожерливість древніх воїнів, справа в ресурсах. Маршрут кочівлі складали дуже старанно. Переганяючи худобу на нові пасовища, плем’я мало бути упевнене в тому, що корму там досить. Поява в околицях «незапланованого» стада ставила клан на грань виживання. Природно, усі спроби проникнення на чужу територію припиняли найкардинальнішими методами.

Яскравою ілюстрацією до взаємин між сусідами у ті часи є відгомін подій, що залишився в сучасних мовах. На півночі представники ямних і катакомбних культур — індоіранські племена, що називали себе аріями (за однією з версій назва пов’язана з Сонцем — АРІЙ—ОРІЙ—ЯРИЛО, за іншою — arua (арій) означає «гостинний», а також — «хазяїн», «людина шляхетного походження», «вільний»), сусідили з фінно-угорськими народами. У деяких фінно-угорських мовах і сьогодні поняття «раб» позначається словом «орій». У сусідів горді арії, що потрапили в полон, займали не надто завидне становище. У цій області, втім, дотримувалися паритету — воїни обох сторін мали однакові шанси закінчити невдалий набіг безстроковими «примусовими роботами на благо супротивника».

Утім, лінгвістичний внесок тих народів у сучасне життя не обмежується одним поняттям. З тих часів в українській мові збереглися слова кубок, ситець, камфора, Бог, рай, збіжжя, хвала, кагат, хорт, курка, ворс, хом’як, кишеня, сто, чаша, шатро, доїти, бачити, топірець, ящірка, груша, мідь, бронза, морда, іній. Чимало звичних для нас географічних назв — топонімів належать до тієї епохи. Дніпро, приміром, називають Дніпром уже п’ять тисяч років, Карпати (буквально «скелясті») — так само. З тих часів — Дністер, Дунай, Дон, Десна, Двіна, Самбор, Горинь, Стрий, Сула, Хорол, Прут і сотні інших топонімів. Причому спостерігається взаємне проникнення різномовних топонімів на північ і на південь.

Дослідження древніх письмових джерел дають часом дуже несподівані результати. Історія про Генріха Шлімана, що знайшов древню Трою завдяки безсмертної гомерівської «Іліаді», відома всім. А в одній із книг древньоіндійського епосу — «Аюведі» є розповідь про Змія, що перекрив рух вод на землі, і бога (Вішну), який переміг страховище і врятував людей від загибелі.

Цей міф напрочуд точно збігається з археологічними знахідками на дніпровському острові, де у XVI сторіччі була розташована споруджена Байдою Вишневецьким фортеця, що контролювала стратегічну переправу. На цьому місці археологами було виявлено кам’яне укріплення бронзового віку, що, мабуть, виконувало ті само функції. З тією лише відмінністю, що у третьому тисячолітті до н. е. клімат був сухішим, а рівень води у Дніпрі — нижчим. Цілком імовірно, що у певний сезон через річку можна було не тільки переправлятися, а й переганяти стада. Плем’я, що контролювало таку переправу, здобувало безроздільне панування над ситуацією і можливість диктувати свої умови сусідам.

Сусідам таке становище навряд чи подобалося, і “змій”, який підступно втрутився у природний плин життя, мав бути знищений. Боротьба із супостатом, очевидно, закінчилася перемогою, а її відгомін, не виключно, зринув через тисячоліття в епосі далекої країни. Зринув, слід зазначити, не випадково.

Наприкінці третього тисячоліття до нової ери частина індоіранських кочових племен залишила українські степи і рушила на схід у пошуках кращого життя. Причиною мандрів, які тривали багато століть і завершилися в долині Інду, стала чергова зміна клімату і, як наслідок, скорочення площі степів. Мінялися природні умови, мінялися ландшафти, випробувані століттями форми скотарства втрачали свою ефективність.

Деякі племена і клани, зберігши звичний спосіб життя, погнали свої стада на схід. У своєму русі вони розділилися на два розгалуження. Одне осіло в Персії, друге досягло Індії. Перші нове місце проживання назвали «Арьянам» — «Країна аріїв». Згодом воно трансформувалося в Іран. У їхній культурі беруть початок древні цивілізації Персії, Мідії, Парфії. Другі, освоївши згодом долину Інду, заклали основи сучасної індійської цивілізації. З виникненням писемності, через тисячоліття, було записано їхні прадавні перекази, космологічні уявлення і надзвичайно складну систему релігійних приписів та ритуалів.

Але були й ті, хто, скориставшись із досвіду попередників, зміг повернутися до традицій землеробства. У принципі культура обробки землі ніколи цілком не зникала з життя кочівників. Протягом усієї своєї історії вони сіяли злаки. Численні знахідки пшениці, ячменю, проса дають підстави гадати, що тією чи іншою мірою землеробством займалися всі кочові племена, але інтенсивніше — мешканці лісостепу і кримських передгір’їв. В одному з поховань у Криму поруч із розібраним возом, зброєю, начинням і прикрасами виявлено мішок пшениці, вочевидь призначеної для посіву. Похований вождь мав можливість у «кращому світі» не тільки чинити військові подвиги, не тільки випасати свої отари, а й вирощувати хліб.

Такі знахідки, а також поява час від часу в обробці кераміки ямних, шнурових і катакомбних культур символів, дуже поширених у трипільську епоху, дають підстави твердити, що знання і навички, необхідні для успішного розвитку цивілізації, було збережено протягом тисячоліття. Потім вони відіграли певну роль у становленні нової формації, розквіт якої припадає на ІІ тисячоліття до нашої ери. 

Її представники також споруджували кургани, але ховали своїх небіжчиків переважно у зрубах. Звідси археологічна назва культури — зрубна. Поруч з ними жили хлібороби. Археологи назвали їхню культуру «сабатинівською» від найменування села на Південному Бузі. А от у древніх хроніках її носіїв називали інакше. Вибиті на камені обелісків і стінах храмів рельєфи далекого Єгипту донесли до наших днів звістки про «народи моря», як про грізних суперників, що завдали чимало неприємностей блискучим і могутнім «синам бога Ра». І є певні підстави думати, що в долині Нілу ці «народи моря» з’явилися в тому числі і з степів Північного Причорномор’я. 

Докладніше про ці події розповімо в наступному матеріалі нашої рубрики.