Цього року виповнюється 120 років переселення українців на Далекий Схід. Саме туди у свій черговий похід вирушила делегація Української всесвітньої координаційної ради. Маршрут проліг через острів Сахалін, Хабаровський та Приморський край і завершився на півострові Камчатка. Делегацію очолював голова УВКР Михайло Горинь.
Влада українців любить. Коли вони не хочуть учити мову
Зрозуміло, що ювілейна дата відносна: на Далекому Сході українці з’явилися ще в середині ХІХ століття. Але понад 120 років тому сталася конкретна подія. У березні 1883 року з Одеси відправили два пароплави з першою партією переселенців, всього понад півтори тисячі осіб. І протягом наступних років на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців. Їх приваблювала насамперед вільна земля, пільги на її освоєння. Перші переселенці були переважно з Лівобережної України — Чернігівщини, Полтавщини. Згодом до них приєдналися жителі Катеринославщини, Херсонщини. Українці відразу утворювали поселення зі звичними назвами, що збереглися й досі: Переяславка, Верхній Мономах, Чернігівка, Рокитне... Напередодні першої світової війни українці чисельністю переважали там росіян. За останнім переписом на Далекому Сході нині мешкає понад півмільйона вихідців з України.
Величезна асиміляція й слабкі перспективи національного відродження... «Хіба ми різні?» — таке запитання чула українська делегація під час зустрічей з представниками тамтешньої влади. Це коли гості заводили мову про можливість відкриття українських класів, про права національної меншини отримувати інформацію рідною мовою. «У нас уже не зрозумієш, де коріння, а де гілля, — казав міністр культури Хабаровського краю Валерій Журомський. — Я сам, до речі, з Житомирщини». В принципі, всі тамтешні чиновники розкривали теплі обійми й раділи приїзду «братів-слов’ян». Гості з України — рідкісне на Далекому Сході явище. Але зустрічі відбувалися за приблизно однаковим сценарієм. Спочатку господарі захоплено розповідали свої враження про казковий і теплий край під назвою Україна, коли ж гості переходили до справи й хотіли вирішити суттєві для нашої діаспори питання, гостинність десь зникала, господарі починали сердитися й сварити тих, хто «розвалив їхню батьківщину СРСР, хто понабудовував митниць, хто розділив один народ на два».
Існують різні, вже добре відпрацьовані варіанти уникнення тамтешньої владою питань задоволення потреб української меншини. Наприклад, просто протидіяти всім ініціативам українських громад. Торік голова ради Сахалінської регіональної національно-культурної автономії українців «Київська Русь» Микола Засенко звернувся до обласної влади з пропозицією провести низку заходів у рамках Року України в Росії. Управління культури натомість вийшло з пропозицією проведення Дня України на Сахаліні. Після довгих дискусій зійшлися на Декаді української культури. Але влада офіційно заявила, що грошей на це в неї немає: «Хочете проводити — шукайте спонсорів». Коли ж українці віднайшли кошти й організували-таки культурницький захід, то на запрошеннях та афішах не побачили себе як головних організаторів! А оскільки свято відбувалося у травні, то обласні ЗМІ змінили акценти й перетворили його на таке собі першотравневе...
Наштовхується на глуху стіну Микола Засенко й у питанні відновлення української радіопередачі, яка існувала ще кілька років тому в Долинську. Українська мова, бачте, не включена до числа тих, якими ведуть мовлення державні теле- і радіокомпанії Сахалінської області — на відміну від японської чи англійської.
І проблеми не лише з мовою. Голова Хабаровського крайового центру української культури «Криниця» Наталя Романенко розповіла, що її хоровий колектив відомий далеко за межами краю, а на сцени міста пробитися фактично не може. Місцевий міністр культури на це заявив: «А чого ми повинні виділяти одну якусь громаду? Почнуть тоді до мене ходити нанайці зі своїми бубонами — що, їм також сцену давати? У нас є муніципальні колективи, які чудово виконують українські пісні й танці. Без української культури не обходиться жоден концерт».
Подібне ставлення до української громади зустріла делегація УВКР й у Владивостоці, де відбулася зустріч з мером міста Юрієм Копиловим та іншими посадовцями. Мер, щоправда, якось невиразно пообіцяв вирішити питання радіопередачі та вивчення української мови. А ось прохання про виділення земельної ділянки для будівництва Української православної церкви Київського патріархату його налякало... Хоч буває й більш-менш нормальний підхід. Наприклад, на Камчатці: там українська громада найзорганізованіша і має таку-сяку можливість зберігати свою самобутність, мову і культуру.
Світлана ОСТАПА,прес-секретар Української всесвітньої координаційної ради.
