Утопія для пензля

Поняття «бойчукізм» до певного часу вживалося виключно зі знаком мінус. Тоді, коли якесь мистецьке явище не вкладалося під лекала соціалістичного реалізму. Останніми роками туман навколо художників-бойчукістів, яких покарали аж надто жорстоко, потроху розвіявся.

Їхній духовний батько — Михайло Бойчук — безумовно, феномен. А феномен, як щось аномальне, «неїстівне», перший потрапляє під гарячу праску. І через незручність для придворних цінувальників явищ культури, і через складність творчого продукту для споживання можновладцями.

У Михайла Бойчука все, як у звичайного феномена. Надто багато намішано в одній натурі. Надто розпорошений образ, безмежно суперечлива творчість — без диктату епохи не обійшлося. До того ж плоди сільського виховання (народився у родині землевласника 1882 року в селі Романовичі під Тернополем), наука найліпших європейських художніх шкіл (студентство у Краківській, Мюнхенській, Віденській академіях мистецтв, 1899—1905 роки). У Парижі Михайло Львович бачився з мексиканським монументалістом Дієго Ріверою: художня критика вважає їх творчими паралелями. Пізніше — львівство (визначення свого роду спільної релігії тих, чий шлях пролягав через місто-наркотик). У Львові Бойчук купався у ностальгії за минулим: реставрував середньовічний живопис. Після громадянської війни (Бойчук був інтернований на Уралі як австрійський підданий) опинився в Києві. Місто того часу відповідало його бунтівним поглядам і несподіваній селянській меланхолії в по-революційному еклектичній творчості, що народжувалася від небайдужості до ренесансу, фолку, модерну. І до великого та жахливого Жовтневого перевороту.

Авторка цих рядків ніколи не належала до фанатів Бойчука. Навіть не тому, що чужий за колористикою, манерою, якоюсь затиснутою пристрастю... Антизаслуга — в тенденційності, котра завжди на шкоду будь-якому мистецтву. І навіть доба суцільного суспільного катаклізму — не виправдання.

Коли Бойчук став викладати, це давало вихід схильності до теоретизувань, надзвичайно модній у перші десятиліття XX століття. Михайло Львович, врешті-решт, визначився з духовними пріоритетами. Він перекреслив для себе верховенство сексу і голоду (принаймні йому так здавалося), про які галасували на кожному кроці. Обрав за основу вічні архетипи, недоторканні цінності — землю, материнство, працю, людину... (Чим поганий революціонер?) Як правдивий українець, вважав значущими мотивами творчості жаль, воду, повітря.

Наприкінці горезвісних тридцятих Бойчука та його сподвижників (І. Падалку, В. Седляра) розстріляли. «За співпрацю з іноземними розвідками». Разом з ними закатували й дружину — художницю Софію Налепінську, котру він свого часу, після тривалого спільного життя, замінив на іншу даму. Ось воно, ігнорування питань статі...

Та проколовся не лише на цьому. Кожен, хто претендує на роль «солі землі», рано чи пізно входить у протиріччя з іншими, кого також ця роль спокушає. А коли йдеться про ідеї революційні, тобто утопічні за своєю сутністю, боротьба точиться не на жарт. І вже не теоретична, а кривава. Дерев’яна шабля ліричного пастельного неоселянина, що мріє про новий ренесанс, смішна перед гвинтівками й маузерами. Крім того, будь-які утопії безсилі перед ревізіями часу. Життя ідеї — короткий відрізок між спалахом та смертю.

Місце для творчості — зовсім в іншій площині. Перемога Бойчука в тому, що він устиг знайти цю площину для своїх нетлінок. Він поєднував непоєднуване. Приміром, створював фрески для казарм у Луцьку, в одеському санаторії, Київському кооперативному інституті... Найавторитетніші арт-енциклопедії світу згадують Бойчука-величину з повагою.

Разом з митцем пішла у небуття більшість його творінь. Якщо не зважати на попередні розмірковування довкола цієї короткої та загадкової долі, можна знайти і простіше тлумачення розвитку подій. На його місці міг бути хтось інший. А дамоклів меч сталінізму обминав значно неблагонадійніші постаті.

У Владислава Броневського є рядки: «Цьому світові я не піддамся»... Михайло Бойчук по-своєму не піддався: принаймні тоді, коли під час останнього «зізнання» у катівні дозволив собі блазнювати.