Щойно в урочищі «Борщівка», що в Гощанському районі, почали прокладати дороги та впорядковувати місця поховань років Великої Вітчизняної війни, як поширилися чутки, ніби це пов’язано з тим, що там похований хтось із рідних високих посадовців Польщі. Про те, що насправді відбувається в тому урочищі, просять розповісти у своїх листах до корпункту «Голосу України» на Рівненщині Микола Прищепа з Рівного, Ганна Малишевська з Рівненського, Петро Олексійчук із Корецького районів. Інтерес підсилив ще й запит народних депутатів України Василя Червонія та Юрія Ширка до голови Рівненської облдержадміністрації Миколи Сороки.
Трагедія села
Доля села Борщівка Гощанського району як дві краплі води нагадує долю багатьох сіл, знищених фашистами у роки Великої Вітчизняної війни. До 1943 року, за архівними даними, тут було 55 дворів. У 1942—1943 роках у Гощанському районі дислокувався партизанський загін ім. Михайлова, а в Борщівці — його штаб. Наприкінці 1942 року партизани знищили Ганнопільський спиртзавод у Хмельницькій області. І це стало причиною масового знищення населення Борщівки.
Вранці 3 березня 1943 року каральний фашистський загін оточив Борщівку. Есесівці почали розстрілювати людей. Потім село пограбували і спалили. Лише небагатьом вдалося втекти у ліс...
Село так і не відродилося, однак дало назву урочищу. У 1978 році, до 35-річчя трагедії, на місці поховання поляків та українців встановлено скромний пам’ятник.
Причина депутатського запиту
20 травня цього року польська сторона звернулася до української з клопотанням про спорудження в урочищі «Борщівка» меморіального комплексу. Мовляв, цього прагнуть родини жертв злочину. Всі витрати, пов’язані з облаштуванням могил, польська сторона взяла на себе.
Щоправда, поляки, посилаючись на документи воєнних часів — звіти бюро інформації та пропаганди головної комендатури Армії Крайової, німецькі документи і свідчення уцілілих очевидців, дещо по-іншому трактувала трагедію Борщівки, наголошуючи, ніби до цього злочину були причетні «німці та українська міліція на німецькій службі». Відтак польська сторона пропонувала на хресті, який буде встановлено на місці поховання розстріляних жителів Борщівки, написати: «Пам’яті майже 230 поляків, які спочивають тут, мешканців села Борщівка, жорстоко закатованих німцями та їхніми помічниками 3 березня 1943 року...»
— Але архівні документи про ті події в Борщівці, розповіді свідків переконують, що там ані української міліції, ані вояків УПА не було. Людей розстрілювали каральні загони фашистів, — розповідає заступник голови Рівненської облдержадміністрації Юрій Кічатий. — Усі архівні документи, інформацію свідків, записані на аудіо- та відеокасети, ми передали польській стороні. Нам удалося переконати поляків, що у них недостатньо матеріалів про події в Борщівці. Ми висловили свою думку і щодо запропонованого ними напису, який нас не влаштовує, адже українці не причетні до цього злочину. Ми переконали поляків документально, що потрібно змінити ставлення до цих подій, а відтак — і напис. Отож остаточно ми домовилися, що на хресті буде викарбувано: «Пам’яті майже 230 поляків, які спочивають тут, мешканців села Борщівка, жорстоко закатованих фашистами 3 березня 1943 року. Спалене село перестало існувати. Нехай спочивають в мирі. Колишні мешканці села, родини і уряд Республіки Польща. 2003». Про погоджений обома сторонами зміст напису ми повідомили народним депутатам України Василю Червонію та Юрію Ширку, які цікавилися цим у своєму депутатському запиті до голови Рівненської облдержадміністрації Миколи Сороки.
— А на меморіальній стелі з прізвищами розстріляних поляків буде викарбувано і прізвища розстріляних членів українських родин, — сказав Юрій Кічатий.
— Наскільки правдиві чутки, ніби у Борщівці була розстріляна бабця дружини Президента Польщі Олександра Квасневського? — цікавлюсь.
— Я запитав про це генерального консула Республіки Польща у Луцьку Войцеха Голонзку, з яким мав зустріч. Він відповів, що такої інформації не має, — каже Юрій Кічатий.
Згадує очевидець
Василь Онисимович Зарічнюк, мешканець села Майків Гощанського району:
— У селах Борщівка та Лідівка жили переважно поляки. У Борщівці було не більш як 4—5 українських сімей, котрі сповідували католицизм. Молитися ходили до костьолу, що був у Глибочку. До нас доходили розмови про те, що у цих селах є бази червоних партизанів. Ці села до 1939 року були якраз на польсько-радянському кордоні.
Палили Борщівку й Лідівку фашисти. Здається, це було на Масляну. Почалося зранку. Людей розстрілювали в їхніх оселях і палили все, що могло горіти. Худобу та інше добро забирали. Розповідають, ніби голова управи знав про те, що приїдуть фашисти, і тієї ночі перед трагедією сім’ю забрав до управи. Але фашисти розстріляли всю його родину і спалили будинок управи.
На хуторі, що був близько до нашого села Майків, жила польська сім’я Сікорських. Фашисти, що заходили в Борщівку зі сторони Майкова, спочатку не зачепили їхнього обійстя. Дізнавшись про те, що робиться у Борщівці, Сікорські почали тікати у поле. Їх наздогнали й розстріляли. Тут же загинула і моя односельчанка, яка працювала наймичкою у Сікорських. Загинуло також п’ять українських сімей. Пізніше фашисти (так казали в нашому селі) просили вибачення — вони начебто не мали на меті вбивати українців. Фашисти часто вели подвійну гру, розпалюючи ворожнечу між поляками й українцями.
Влітку на території спаленої та пограбованої фашистами Борщівки я пас коней. Пам’ятаю, серед села була велика обгоріла дуплиста липа, в якій ми знаходили металеві деталі. Кажуть, що тут була радіостанція партизанів. У знищеному селі ми знаходили зброю і боєприпаси радянського виробництва.
Рівненська область.
