Ще рік тому Сумська облдержадміністрація зі шпальт місцевих газет, телевізійних екранів, усіх трибун почала наполегливо втовкмачувати довірливим сумчанам, що сільське господарство області нарешті економічно одужало і тепер впевнено крокує до нечуваного розквіту. Для переконливості байку підкріплювали вагомим аргументом: понад 80 відсотків господарств краю вперше за останнє десятиріччя працювало з прибутком. Не вщухали переможні реляції і нинішнього року.

Знайомитися з новонародженим сільським економічним дивом вирішив у Лебединському районі. Вибір не випадковий. Район був житницею і, водночас, м’ясним клондайком Сумщини, до того ж уздовж і впоперек помережаний молочними ріками. Ще наприкінці 80-х по досвід до лебединців нескінченним потоком їхали колгоспні газди із найвіддаленіших куточків європейської частини колишнього Союзу. Повчитися в них і справді було не гріх. З доглянутої працьовитими руками лебединської ниви навіть у неврожайні роки менше 30 центнерів ранніх зернових з гектара на круг не збирали, план по м’ясу завжди перевиконували вдвічі.

— Колишні рекорди та успіхи давно відійшли в минуле, — зізнався один з працівників тутешнього управління сільського господарства.

— Йдеться не про рекорди, а про економічне одужання села...

— З цим у нас також проблеми: село швидше вмирає, аніж оклигує...

Справді, міцних господарств, які встояли під натиском реформаторських буревіїв і ще хоч трохи дають раду отій економіці, в районі нині залишилася третина. Ще стільком не до прибутків —хоча б утриматися на плаву... Решта — також третина — вже давно втратила надію самотужки зіп’ястися на ноги. Хоч як прикро, серед них майже всі колишні маяки Сумщини: радгоспи імені К. Маркса та імені XXV з’їзду КПРС, держплемзавод «Василівський», колгоспи «1 Травня», «Червона зірка» та інші.

Занепад більшості розпочався з розтягування спільного майна по власних коморах тодішніми керівниками господарств та їхніми підручними. Взяти той самий Штепівський радгосп імені XXV з’їзду КПРС, де у тракторній бригаді менше десяти одиниць сільгосптехніки.

— Інші 30 можна відшукати на подвір’ях приватних осель, — повідомив один з міліцейських начальників району.

Так плуг до плуга, трактор до трактора... А від гордості області — сучасного свинокомплексу на 10 тисяч голів — залишилася одна згадка. Втім, штепівці — не виняток. Аналогічна «експропріація» відбувалася й у інших господарствах.

Не встигли обкрадені до нитки хлібороби оговтатися від однієї напасті, як звалилася друга — завітали інвестори. І не які-небудь — без копійки за душею, а цілком респектабельні, відомі в області та країні, які й довершили розвал, розпочатий спритними попередниками.

Селяни купилися на обіцянки отримати «повні мішки вовни» з райським життям на додачу. Повірили — і вкотре опинилися біля розбитого корита. Замість міфічної «вовни» обіцяльники здебільшого поставляли «горючку», міндобрива (за цінами — не доведи Господи). За них у декого два, а то й три роки забирали ледь не весь врожай, натомість переклавши на плечі орендодавців тягар податків. Кілька господарств і навіть сільрад (у них інвестори також орендували землі запасу) не витримали наруги і ще два роки тому звернулися до суду з позовами на «благодійників». Однак віз і нині там. «Непідкупні» служителі Феміди, поклавши справи в довгу шухляду, фактично стали на бік сильного.

А відтак на плаву в Лебединському районі тримаються лише ті сільськогосподарські товариства й агрофірми, де мораль переважає над зиском, де не побоялися показати «крутим» інвесторам на двері. Втім, і в лідерів, у чому переконався особисто, життя не райське.

— Від проблем, які нам звідусіль підкидають, млосно стає,— зізнається голова СТОВ «Батьківщина» Анатолій Галушко. — Розгрібаєш, розгрібаєш, а вони, кляті, обсідають зусібіч дедалі більше.

Спочатку не повірив. Навіть подумалося: лукавить Анатолій Олексійович. Торік рентабельність виробництва в «Батьківщині» становила майже 25 відсотків. Нині здобутки очікували ще вагоміші: ранні зернові вродили як ніколи — на кожному з півтисячі гектарів намолочено по 55,8 центнера пшениці, в молочному стаді більше чотирьохсот високопродуктивних корів, у м’ясному — близько 1200 голів великої рогатої худоби. Солідні прибутки приносить у касу господарства й одна з найпотужніших в області птахоферм.

Одне слово, живи, радій і працюй на перспективу.

— Держава має нас, сільгоспвиробників, за пасинків, і з кожним роком все глибше заганяє у глухий кут,—бідкається Анатолій Галушко.— Що краще працюємо, то дужче б’ють нас по руках. Торік тонна пшениці четвертого класу коштувала близько 450 гривень, нині таке зерно змушені продавати нижче від його собівартості — по 320 гривень.

Хіба це не узаконений державний грабунок? Мали б вільні оборотні кошти — перечекали б місяць-другий. Але грошей в касі — саме через «виважену» цінову політику — кіт наплакав, а на завершення осіннього комплексу польових робіт потрібно щонайменше 100 тонн пально-мастильних матеріалів. У борг ніхто й кілограма не дасть. Що робити? Брати позику в банку, де кредитні ставки до 30 відсотків річних, — собі дорожче. У трейдерів та інвесторів вони ще вищі. Тож зціпиш зуби і віддаєш за безцінь зерно, м’ясо, молоко...

Отриманого мізеру заледве вистачає господарству на сплату податків та придбання найнеобхідніших запасних частин. А гербіциди, не кажучи про трактор, а тим паче комбайн, навіть «Батьківщині» давно не по кишені. Що казати про інших, коли лідер і той ледве зводить кінці з кінцями?

— Знаєш, за чиї гроші «бідні-нещасні» дилери, трейдери, інвестори, переробники зводять палаци, розкошують в євроофісах, купують престижні авто? —запитав мене Анатолій Галушко. — За гроші ошуканих ними селян.

Ось таке воно, сільське економічне диво.

Сумська область.