Акція «Поділись хлібом заради майбутнього» триває в Кіровоградському, Компаніївському, Бобринецькому, Новоукраїнському та Добровеличківському районах Кіровоградщини з ініціативи та за сприяння народного депутата України Станіслава Березкіна.

 

 

Третій рік поспіль до Дня пам’яті жертв Голодомору представники парламентарія провідують свідків страшних подій, передають їм хліб як символ життя, достатку та благополуччя, продуктові набори. А ще — записують для історії їхні спогади.


Серед тих, у кого побували активісти, журналісти та волонтери, — жителька села Созонівка Кіровоградського району Зоя Бугайова (на знімку), яка добре пам’ятає Голодомор. Під час репресій 30-х років із сім’ї забрали батька. А 25-літня мати залишилась із двома малолітніми дітьми на руках. На той час Зої було п’ять, а її молодшому брату Дмитрику виповнилось три. Від скрути вони переїхали до іншого селища, бо там матері запропонували роботу дояркою.

 


«Поряд із нами жила родина євреїв із дітьми. Мати йшла на роботу рано-вранці, а поверталась пізно, тож ми з Дмитриком часто відсиджувалися в цих сусідів. А коли стало холодно, сусід відвів нас у маштарку (кімнатка на фермі, де годують щойно народжених телят). Там тепло було, і ми там сиділи», — згадує Зоя Бугайова.


Але люди почали перешіптуватися, що малі покинуті напризволяще й тиняються по чужих руках. Чиновники звернулись до матері з претензіями, на що та відповіла: «Забрали чоловіка, забирайте й дітей...» Так Зоя й Дмитро потрапили до Знам’янського інтернату, де їх застав 33-й.


Жінка пригадує, як одного разу прийшли старші діти і пообіцяли їм обід із м’ясом. Як виявилось, вони впіймали собаку і хотіли його вбити.


«Ми, малі діти, пішли і вкрали того собаку. Він худий і ми худі. Навіть погодували його трошки тими макоржениками, які їли самі. Не дали вбити. Почали плакати, кричати — не хотіли, щоб його вбивали», — розповідає свідок Голодомору.


Після того, як її 15-річну забрала мама, малого Дмитрика відправили десь на Одещину. Відтоді брата вона не бачила, хоч і шукала його через різні телепрограми.


Найбільше бажання жінки, яка перенесла голод та поневіряння, — хоч перед смертю дізнатися про долю брата.


Серед тих, хто пережив голодомори 1932—1933-х та 1946—1947 років і дожив до поважного віку, — 90-річний Олексій Прокощенко з села Золотницьке Компаніївського району.


«У 30-х роках мене та мою сестру Віру врятувало те, що мама — Єлизавета Марківна, працювала кухарем у колгоспі, — розповідає ще один свідок жахливого нелюдського голоду, створеного штучно комуністично-радянським режимом. — Люди голодували, хоч хліба в колгоспному амбарі було повно. Така була політика. Наша мама не з’їдала свою пайку, а приносила нам, малим. Батько та мій старший брат Івко голоду не пережили. Померла під час Голодомору і найменша сестричка моєї вже покійної дружини Віри. Вона часто розповідала мені історію, яка назавжди врізалася в її пам’ять. У 33-му в хату зайшли активісти, а серед них і не чужа їм людина — мамина кума. Забрали все. Батьки заховали пшоно у люльку, в якій лежала місячна сестричка. Та активісти не пожаліли навіть дитя — забрали все до останньої зернинки. Пригадую, як шукали в полі траву козельці, їли її, бо були дуже голодні. А директор школи за запізнення ще й бив нас лінійкою. У школі годували лише тих, чиї батьки приносили з дому останнє, що мали, — овочі чи крупи».


Під час Другої світової Олексій Прокощенко воював, дійшов до Будапешта, демобілізованим повернувся в рідне село. Повернувся живим один із десяти хлопців, які пішли на фронт. Але, як виявилося, ще не все пережили люди. Попереду були страшні голодні 1946—1947 роки. Тоді так само вивозили хліб, спричиняючи страшний голод та вимирання.


«Вижив я, бо мене влаштували експедитором на машину, яка возила в область зерно. Ми з водієм придумали схему, що давала змогу вкрасти трошки зерна», — розповів свідок голодоморів.


«Ці люди, як ніхто інший, знають, що таке недоїдати, втрачати рідних... А ми всі сьогодні маємо розуміти, як важливо бути милосердним та допомагати ближньому», — зауважує ініціатор акції народний депутат Станіслав Березкін.

Фото Ольги ТКАЧЕНКО.