Фінансові та бюрократичні зашморги не дають розвиватися господарствам
— Потужні аграрні холдинги роблять усе, щоб гектари опинилися в їхньому підпорядкуванні. Уже тепер селянам, у яких я, як фермер, орендую землю, пропонують по дві тисячі гривень лише за те, щоб після закінчення договору оренди вони передали наділи їм. Подейкують, ці ставки можуть зрости до семи-восьми тисяч гривень. Конкурувати з такою потужною фінансовою силою фермери не в силі. Особливо в умовах, коли ніхто, і держава в тому числі, не дбає, щоб їх підтримати і допомогти, — заявив голова Хмельницької обласної організації фермерів Анатолій Мендрик.
І це аж ніяк не єдина проблема, з якою доводиться стикатись невеликим господарствам. Якщо ситуація не зміниться, чимало фермерів змушені будуть відмовитись від аграрного бізнесу.
Втім, один із них пожартував: «Але нас не так просто здолати. Ми, як ті воли, — на них напирають, а вони, спускаючи голову до землі, продовжують тягнути свою лямку.» Бо й справді, попри численні проблеми, які були, залишаються і, швидше за все, не скоро будуть здолані, вони з усіх сил чіпляються за свої поля, виявляють неймовірну працездатність і кмітливість, щоб вижити.
Ну хто, окрім такого затятого ентузіаста, міг би придумати сіяти спельту. Тепер і слово таке мало хто чув. Щоб ще більше заінтригувати, скажу, то — різновид полби. Стало зрозуміліше?
А це, проте, один із найдавніших різновидів пшениці, котрий вирощували наші предки. Потім на зміну їй прийшли врожайніші культури. А спельта збереглась як реліктова культура. Аж поки не так давно про неї заговорили в об’єднаній Європі як про представника здорової та корисної їжі, і в тамтешніх магазинах вона — рідкісний і доволі дорогий продукт.
Напевно, і українцям було б корисно споживати такі злаки. Але хто ж «бавитиметься» із культурою, котра надає перевагу органічному землеробству і значно відстає у врожайності від теперішніх сортів пшениці?
Надприбутків на такому товарі агротрейдери на зароблять. Зате керівник фермерського господарства «Діброва» зі Старокостянтинівського району Октавіан Арбор взявся за цю справу.
І все у нього вийшло. І спельти зібрав по 45 центнерів з гектара. І соняшник виростив, з якого роблять екологічно чисту олію. Мало того, податківці не нарадуються: такого сумлінного платника податків у районі ще варто пошукати. Цього року фермерське господарство уже сплатило до бюджетів та цільових фондів понад 50 тисяч гривень податків і зборів. І роботу людям дав, і зарплату заплатив. І за паї розраховується. Та головне — все це всього із двохсот гектарів землі.
Якби ж то таку фінансово-соціальну віддачу мав кожен гектар орендованого паю, село успішно побороло би чимало теперішніх труднощів, виходу із яких наразі не видно. Але Анатолій Мендрик наводить свої розрахунки:
— Навіть за того, що невеликі ТОВ і фермерські господарства разом орендують в області не такі вже й обширні площі — майже 136 тисяч гектарів, вони забезпечують роботою по кілька десятків і навіть сотень людей в тих селах, де працюють. Натомість три аграрні холдинги мають у своєму розпорядженні значно більші масиви, а роботу дають всього кільком тисячам селян. Де ж подітись і чим зайнятись понад двомстам тисячам працездатного населення краю, що нині мешкає у селі?
Холдинги наступають на п’яти
Саме для таких чи не єдиною опорою і надією довгі роки було і поки що залишається ТОВ «Святець» із Теофіпольського району. Але нині його керівник, а водночас і голова ради асоціації сільськогосподарських підприємств області Василь Мастій змушений говорити не про розвиток, а про невтішні перспективи скорочення:
— Господарство поставлене в такі умови, що змушене заплатити різних зборів, податків, відрахувань, виплат... стільки, скільки і заробити не може.
Наводить цифри: за вісім місяців уже сплачено податку на додану вартість, фіксованого податку, плати за оренду землі, за користування надрами, військового збору, єдиного соціального внеску — загалом майже 3,3 мільйона гривень. А до кінця року і до п’яти мільйонів гривень набереться. Але на цьому витрати не закінчуються. Кожна довідка, дозвіл, договір, будь-який бюрократичний папірець у кінцевому підсумку стають у десятки і сотні тисяч гривень.
Про те, наскільки зросли виробничі витрати, не варто й згадувати. «Раніше для нас найнадійнішим банком був цукровий буряк, — пригадує керівник. — Виростив, здав на завод — отримав гроші, за які господарство могло жити ледь не рік. А тепер що вийшло? Буряк на завод завезли — то ще й у збитках залишилися».
Як далі хазяйнувати? — не втримується керівник. А ще ж до всього саме на місцеве товариство лягають чималі витрати з утримання соціальної сфери села. Лікарня, три школи і дитячі садочки, церква — усі просять підмоги. Причому в господарстві знають, що його стосунки з людьми не обмежуються формальними соціальними угодами. Бо ці орендарі — не тимчасові й не приїжджі. Вони не просто живуть у селі, вони зв’язані з ним десятиліттями спільної роботи.
Але в ТОВ дедалі частіше отримують пропозиції від великих компаній взяти хазяйство під своє могутнє крило. Хто від цього виграє? Відповідь очевидна. А прагнеш втримати свою маленьку незалежність — думай, як вижити. На жаль, і тут напрошуються невтішні висновки: хочеш вистояти — скорочуй господарство, людей, що в ньому працюють. Бо інакше немає на чому зекономити. А якщо запитання, чого позбуватись першим, постане впритул, то відповідь очевидна — під ніж піде худоба...
Без підтримки не вижити
— Поки той, хто фінансово сильніший, лише думає, як йому бути з фермами та худобою, я свої свині вирізав ще торік, — продовжує директор фермерського господарства Алім Міщук. — Парадокс, але що більше працюєш, то, виявляється, більші збитки матимеш. І за останній рік нічого не змінилось до кращого, навпаки, жити стало ще важче.
Він переконаний, невеликі сільськогосподарські підприємства без фінансової підтримки не вистоять. І мова вже не про дотації з боку держави. Просять зробити лояльною для них систему оподаткування.
А насамперед — зберегти спрощену систему оподаткування для всіх категорій сільгоспвиробників на п’ять наступних років. А ще — повернутись до минулорічної формули обрахування єдиного податку, котра автоматично знизить цей показник у 23 рази.
— Якщо сільгоспвиробники нині все ще сплачують такі високі податки, це не тому, що вони почали більше заробляти. Вони просто намагаються зберегти свої господарства і свій бізнес, — переконаний Алім Міщук. — Але якщо цей податковий прес посилюватиметься, а ми чуємо не про зменшення згаданого платежу, а про збільшення його ще майже у півтора разу, то ефект буде протилежним від бажаного — платники просто підуть у «тінь».
Хто від цього виграє? Адже ситуація складається так, що у виграші чомусь опиняються тільки потужні корпорації. Решта — у програші. І все зводиться до того, що оті великі й могутні хочуть жити за рахунок нас, маленьких.
Як приклад наводить ситуацію із поверненням податку на додану вартість, коли для обраних, тобто експортерів, ці суми обчислюються мільярдами гривень, а на місцях практично ніхто не може доступитись до цих грошей.
Але це лише один приклад, коли потужні фінансові потоки йдуть якимось незвіданими руслами і потрапляють в окремі руки, обходячи тисячі інших. Ситуація, коли один і той же гектар приносить чималі прибутки окремим орендарям, і збитки — решті, стає практикою, яку не назвеш нормальною. І мова не про дрібні негаразди конкретного фермера. Наразі це державна стратегія, котра зовсім не на руку тим, хто не просто хоче засівати орендовані поля заради мільярдних зисків, а готовий жити в селі, розбудовувати його і залишити у спадок своїм дітям. Ці люди просять змінити її. І до їхніх голосів варто прислухатись.
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО (з архіву «Голосу України»).
