Розпаювання земель колишніх господарств уже така давня історія, що тепер про неї мало хто згадує. Власники паїв давно вступили в свої права, і найближчим часом земельні переділи не намічаються. Однак у цьому загальному правилі й досі є свої винятки. І тепер, коли, здавалося б, кожна сотка на обліку, можна знайти «безгоспні» гектари. Тобто формально там є власник. Але насправді він не дає раду своїй землі. І водночас не поспішає віддати її селянам, що по праву претендують на свої паї.
Михайло Яківчук приїхав із села Правдівка Ярмолинецького району, щоб розповісти про ті проблеми, які спіткали не тільки його родину, а й усіх односельців. Ніхто із них так і не зміг отримати земельну частку від колишнього господарства. Вже багато років поспіль понад вісімсот правдівчан із заздрістю поглядають на сусідні села, де люди мають паї. Як не як, а таки отримують по своїй тонні, а то й півтори зерна. Тепер для селян це велика підмога, бо з кожним роком стає все важче і важче викроїти із маленьких пенсій хоч сотню-другу на корми для худоби. Але для Правдівки така «розкіш» залишається недоступною. Навіть для тих, хто все життя працював у тамтешньому господарстві.
А все це через те, що й досі його землі залишаються нерозпайованими. Вони належать академії аграрних наук. І це автоматично накладає табу на їх розподіл серед місцевого люду.
Усе було б зрозумілим, якби відомче господарство працювало. Але його колишня слава і трудові та наукові досягнення давно в минулому.
Свого часу тут був насіннєвий радгосп, де вирощували елітні сорти пшениці, ячменю, гороху. Тут-таки була і ферма з племінною худобою.
— Один лише технічний парк чого вартий був, — пригадує співрозмовник. — У господарстві зберігалось до півтори сотні комбайнів та до сорока тракторів. Спочатку люди цьому тішились, бо у механізаторів була робота. Але потім все це зіграло з селянами поганий жарт. Бо коли зайшла мова про можливе розпаювання, механізатори переважно проголосували проти — вони боялися втратити роботу. Але в результаті без роботи і без землі залишилися всі.
Куди потім поділась більша частина цієї техніки, у Правдівці ніхто не знає. Господарство, яке з кожним роком працювало все гірше і гірше, почало розпродувати все — від комбайнів і тракторів до корів і телят на фермі.
Тепер від того багатства залишились переважно спогади. Куди пішли гроші від його реалізації, ніхто не розбереться. Та головне -селяни формально не можуть ані претендувати на це майно, ані запитувати про його долю.
Попри те, що саме їхньою працею створювалось і накопичувалось багатство колишнього радгоспу. Але фактично власником як була, так і досі залишається держава в особі столичної установи. А їй, здається, немає жодного діла, як живе це село і люди в ньому.
Але ж земля залишилась. Тільки людям не дісталась.
Гектари орендареві. А кому гроші?
Хоча поля господарства обробляли практично всі ці роки, зиск від такої роботи був невеликий. Врешті-решт, дійшло до того, що засівалось не більш як 100—150 гектарів. Тож два останні роки землі передали для обробітку потужному орендареві. Формально все, начебто, правильно -поля не повинні пустувати. Але людям невтямки: чому лани, які могли належати їм, як і сотням тисяч інших селян, для них недоступні. Адже вони і самі могли з таким же успіхом здати свої паї в оренду, а відтак отримувати плату за них.
Михайло Яківчук розповідає, що і теперішній орендар дещо і декому платить — з минулорічного врожаю видавали по два центнери зерна. Але ж не всім. Та й люди не можуть претендувати на будь-яку платню — бо паї не їхні.
Зрозуміло, що така ситуація на руку інвесторові. Адже плата за оренду виходить значно меншою. Та й різними соціальними зобов’язаннями перед жителями Правдівки він може себе не обтяжувати, адже з ними у нього жодних ділових чи партнерських відносин.
Можна навіть припустити, що з часом саме цей орендар претендуватиме на приватизацію цих земель. Бо не залишатимуться вони до віку «нічийними». А правдівчанам від цього ще більш образливо — чому ж не їхніми?
Хоча сказати, що вони залишились зовсім без свого клаптика, перебільшення. Свого часу вони мали змогу отримати ще від радгоспу по 15 соток присадибних ділянок. Пізніше після реформування радгоспу охочим давали ще по 20—30 соток. У результаті мій співрозмовник не приховує, що, наприклад, його родина нині має понад 80 соток. Не обділені городами й інші його односельці. З них люди практично і живуть. Особливо ті, хто молодший, і городину всяку вирощує, і худобу тримає. Добре, що до обласного центру не так далеко, тож частенько зі своїм товаром селяни їдуть на базар.
Але старшому поколінню дедалі важче братися за сапу та лопату. І ніхто не відмовився би від свого паю, якби була можливість його отримати.
Відомства міцно тримаються за своє
Як ми уже зазначали, Правдівка — це виняток у загальній системі розпаювання землі. Але, на жаль, не єдиний. В області залишається низка господарств, що так і не вдалось досі розпаювати.
— В області досі є два військові радгоспи у Славутському та Старокостянтинівському районах, котрі так само неможливо розпаювати, — прокоментував ситуацію заступник голови ОДА з аграрних питань Володимир Кальніченко. — Ми уже не раз вносили свої пропозиції Міністерству оборони щодо їх розпаювання, адже ефективність використання дуже низька. Але відповідей на ці пропозиції немає.
Немає ладу і ще з двома державними господарствами у Славутському та Полонському районах. В одному із них у селі Цвітоха вже тривалий час міністерство навіть керівника не могло призначити, то хто там може організувати роботу?
— Кілька разів просили профільне міністерство піти нам назустріч і роздержавити це господарство, — продовжує Володимир Кальніченко, — але так само жодних зрушень. А там уже така плутанина: землі належать одному відомству, майно — іншому...
Міністерство, начебто, зробило спробу розібратись і прислало свого керівника у Цвітоху. Але той у перший же день написав заяву про звільнення. На тому все і закінчилось.
Окрім згаданих, в області залишається ще п’ять господарств, землями яких досі розпоряджаються столичні установи, зокрема академія наук. Високі чиновники не переживають за те, щоб земля була розпайована і розподілена між людьми, котрі на ній живуть. А, як видно із наведених прикладів, аж ніяк не скрізь використання гектарів можна назвати успішним та ефективним.
У тих, хто живе поруч із цими хазяйствами, нерідко виникає думка: ці землі наче загубились у просторі та часі. Вони і комусь належать, і водночас, начебто, нічийні. Тож буде нагода — хтось таки прибере їх до рук. А хто — досі залишається інтригою. Принаймні у місцевих селян шансів мало.
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
