Кожна пора року на селі специфічна. Літо, звичайно, найхарактерніше сінокісними турботами. Від праці в цей сезон залежить головне: як накосиш — так зимуватиме худоба. Запас корму, зрозуміло, ліпше мати надійний, бо майбутня зима може і довго триматися. Рік, як кажуть, на рік не припадає...
У гірській місцевості, на відміну від пониззя, косовиця стартує трішки пізніше. Як правило, на Міжгірщині дзвін кіс від клепання масово розпочинається у другій декаді червня. Спочатку косарі зі своїми помічниками — дітьми і жіноцтвом, які розтрушують валки за висихання роси, сушать і гребуть сіно, — спільно складають у пірамідки-копиці, беруться за присадибні площі, а вже потім перебазовуються зі всім сільськогосподарським реманентом високо в гори, аж у піднебесся — на шовкові полонини. Зазвичай, що угіддя ближче до хмар, то трави слабші. Але стеблина до стеблини — та й буде копиця. Пік сіножаті традиційно наступає за маківки літа — середини липня... На жаль, цьогоріч погода не дуже виявилася на руку трудівникам полів і лук: особливо дошкуляє дощ як у червні, так і липні. Щоправда, родючість зеленої маси виявилася нівроку урожайною. Прогнозують, що купівельна ціна на сіно буде низькою, бо запаси матимуть щедрі селяни.
Хоч як сумно констатувати, але не такі тепер жваві жнива у верховинському краї, як були колись. У минулі часи вони гули багатолюддям, а зараз, що не рік, то рідшають ряди людей з косами, вилами та граблями. Давно практично не залишалося жодної не викошеної зворинки, а тепер просторі з буйними травами і легкодоступні для коней з підводами чи тракторами з причепами поля чекають і не діждуться своїх господарів. Парадокс: якщо порівнювати минулі й теперішні сінокісні умови — за колгоспного ладу в радянські часи вщент «стригли» землю за сьому, а то й десяту частину урожаю, а сьогодні, що скосив і зібрав, — усе твоє. Тим більше дивує сучасна апатія до газдування на самостійних ділянках, бо у велику підмогу землеробам стали зручні механічні косарки — практично кожен другий газда має міні-техніку. Причини безгосподарності різні. Найперше дається взнаки масовий виїзд безробітних горян у далекі краї на заробітки, тому й косарів не вистачає. Найняти когось за оплату — теж проблема. По-друге, а це дуже очевидний факт, поголів’я корів явно скорочується. У цьому переконують осиротілі толоки. Навіть з пастухами маржини стає складно — не модно, виходить, нині дітям дозирати на пасовиськах мукаючих і бекаючих тварин. Однак, що відрадно, більшає мекаюче поголів’я, себто кіз. Горяни зрозуміли, що їхнє молоко на вагу золота, бо має цілющі лікувальні властивості.
Отож, не всі списали з домашніх обійсть хліви, а значить — не розлучилися з сінокосами. Спозарання до смеркання, відчуваючи солений піт селянської праці, трудяться на крутосхилах ті, хто бажає у себе на столі мати власні поживні домашні харчі — молоко, сметану, сир, бринзу, м’ясо...
Міжгірський район
Закарпатської області.
Ось така гарна картина, коли робота зроблена, сіно скошене й складене в копички.
У міжгірця Михайла Марковича коса косить не лише, доки роса, а й цілий день.
Фото автора.
