«Агріком» спеціалізується на рослинництві. І тепер обробляє землю на підконтрольній території Луганщини та на Чернігівщині. Вирощують олійний льон, соняшник, кукурудзу, пшеницю, овес та гречку. Але підприємство більш відоме як виробник товарів із зернових культур. Петро Мельник (на знімку) керує компанією вже третій рік: ще будучи її фінансовим директором, жив у Луганську. То було у 2013-му.

 

 

Не тільки з автоматом треба воювати


— Перевіз дружину. Донька там у садочок ходила, в школу мала піти. Для мене то було непросте рішення, їхати туди з Києва, — пригадує Петро Мельник. — Бо існувало багато інформаційних штампів... Насправді, усе виявилося по-іншому. Луганщина — та сама Україна, ті самі люди... Пригадуєте, як казали, що у Львові за російську мову б’ють — я то знаю, що цього немає. У той час говорити в Луганську українською теж було досить нормально. Відповідно, мав цікаву роботу, у нас була гарна команда однодумців...


Коли почалися події на сході, і так сталося — ми не готувалися до цього — досить велика частина і активів, і коштів, і зерна — усе воно, на жаль, зосталося на непідконтрольній території. Тому вже розпоряджалися тим, що у нас залишилося на підконтрольній. Це десь був липень 2014-го. Те, що у нас залишилося, ми вже його організували юридично в «Агріком Груп», вибудовували управлінську структуру. Тільки місяці три проводили інвентаризацію, щоб зрозуміти, що до чого...


Одночасно треба було жнивувати, і зразу виникла проблема з елеватором, бо він у нас — один з найпотужніших, але залишився у Луганську. Ми на нього розраховували везти зібране, а тут усе перекрилося. Довелося шукати, де розмістити урожай — щоб на нашій частині. Два місяці пожили там — на півночі Луганської області — якраз у ті часи непрості, але треба було людей заспокоїти, що працюватимемо. Три-чотири місяці місцеві дивилися на нас як на диваків — багато хто взагалі перестав там щось робити. Але все ж дали раду вирощеному, продовжували обробляти грунт, у нас був навіть соціальний план — підняти орендну плату, збільшити зарплати людям, модернізуватися. Кілька разів збирали людей — пайовиків, запрошували керівників району — виступали перед громадою. Все, що ми обіцяли — виконали. Я розумів, можливо, трошки пафосно скажу, що не тільки з автоматом треба воювати... А коли переконуватимемо людей, що все залишається, показуватимемо своїм прикладом, що можна працювати нормально, то це, можливо, дасть більше результату, ніж якісь військові дії. Ну, щиро кажучи, інколи не розумію нашу владу, мені здається, що, все-таки, не второпають вони, що можна мирним шляхом більше зробити: розвитком, підвищенням матеріального добробуту людей досягти більше, ніж якимись військовими діями. Ми продовжуємо підвищувати орендну плату в тому регіоні, утримуємо школи, церкви тощо. Батюшка мені дзвонить: знову потрібна допомога... Це постійна ситуація, ними там ніхто не займається.


Торік церкву повністю з газу перевели на тверде паливо, інакше взагалі могла закритися. Бо залишилося 20 чи 30 парафіян, і це не ті люди, які грошима храм підтримають. З другого боку, там церква 1712 року. Це біля Лизиного Білокуракинського району — село Шапарівка. 

 


Допомагаємо чим можемо. Скажімо, для мешканців населених пунктів, де орендуємо землю, зводимо спортивні майданчики (один з них на знімку — у селі Вівчарове Троїцького району. — Г. К.). Коштує така конструкція недорого, проте дає змогу і дорослим, і малечі долучатися до здорового способу життя. Головне, що люди бачать, що ми працюємо, що ми залишаємося. Зарплати раз на півроку стабільно підвищуємо, не виходить, правда, угнатися за курсовими коливаннями і повернутися до того, що було у людей, але все-таки орієнтуємося на підвищення.


Проблеми — це ще і можливості


— Петре Петровичу, на непідконтрольній території залишилися переробні потужності. Для вас це велика втрата?


— Знаєте, китайці дійсно праві, що одним ієрогліфом і «проблеми», і «можливості» позначають.


— Тобто це можливості для модернізації?


— Звичайно. Ми вже починаємо думати над цим. Скажімо так, знайшли вихід з цього становища і досить скоро в Україні відкриється сучасний завод з виробництва вівсяних пластівців та інших продуктів із зернових культур.

У нас за останні років тридцять, наскільки я знаю, ніхто не будував з нуля такого підприємства. Ми, в принципі, це вже почали робити.


— Це буде нове виробництво?


— Повністю нове і з найсучаснішим обладнанням.


— Іноземним?


— На жаль, так. Тому що є галузі, в яких певні спеціалісти домінують. Ми розуміємо, що світ уже розділився, і є країни, які вже домінують в певних виробах. Тому, якщо ми хочемо, щоб наші люди споживали краще, то маємо і обладнання брати краще. Інакше — це вже не є окупний проект, не є бізнес, а благодійність. З другого боку, ми шукали українських виробників, проте у них закуповуватимемо лише допоміжне обладнання. А основне буде закордонне, швейцарське.


— Для якісних вівсяних пластівців потрібні особливі сорти вівса. Це українська селекція чи закордонна?


— З сортами експериментуємо. Цього року на території Чернігівського району вирощували один німецької селекції, а також Скарб України, Нептун, Райдужний, Деснянський Носівської селекційно-дослідної станції Чернігівського інституту агропромислового виробництва НААНУ. Порівнюємо якісні показники. Насправді, наш овес досить якісний, тож з вірогідністю 90% — це буде саме український овес. Тому що в селекції наша держава має певні напрацювання, ми знайшли на Чернігівщині підрозділ Академії аграрних наук, посіяли їхній матеріал і бачимо, що сорти непогано йдуть — нарівні із закордонним.


Вал за планом


— Одне із завдань — налагодити сучасну переробку. Які ще ключові плани?


— Взагалі, стратегія у нас наступна: це має бути компанія, яка сама виробляє, вирощує, контролює, переробляє і реалізує українським споживачам. Також ми налаштовані експортувати — використовувати та підвищувати ці можливості. Відтак саме і задля експортного потенціалу не економимо на обладнанні, беремо сучасне, тому що є необхідність відповідати світовим стандартам якості продукції.


— Зараз ви експортуєте якусь свою продукцію?


— Продаємо за кордон вівсяні пластівці та суміші злаків. На жаль, не в тій кількості, оскільки не маємо власних виробничих потужностей. Але й тепер до 10% від нашої реалізації йде на експорт.


— А попит є? З боку яких країн?


— Ви знаєте, попит є. Це і Польща. Ведемо перемовини з представниками США — там велика зацікавленість з боку вихідців з України, які мають дистриб’юторську компанію, що працює з торговельними мережами. Вже готуємось до наступного року, щоб була протоптана доріжка, тому що, на жаль, зараз маємо обмеження. Також це і Африка, країни Азії, географія експорту взагалі різноманітна — вівсяну кашу подають на сніданок у кожному готелі світу, і ми розуміємо, що це все наші потенційні покупці.


У Сполучених Штатах там зовсім інша культура споживання каш. Обов’язково двічі-тричі на тиждень вони їдять на сніданок якісь вироби зі злаків, але надають перевагу екструдованій продукції. Це не просто розплющені зерна, як у пластівців, а термомеханічна обробка, що дозволяє отримати нову структуру і форму, тобто сухі сніданки. Вони смачніші через додавання цукру, мають, можливо, цікавішу форму. Проте тенденції починають змінюватись і споживачі дедалі частіше обирають максимально натуральну продукцію.


— Тобто продукцію не швидкого приготування?


— Натуральна продукція також може бути швидкого приготування. Наприклад, на новому обладнанні матимемо змогу виробляти досить тонкі пластівці, які швидко готуються, проте їх структура не змінена і вони не містять жодних сторонніх домішок. Єдине, що пропонуємо споживачу — додати до вівсянки сухофрукти чи інші натуральні компоненти на будь-який смак. І це буде продукт, який, на мою думку, має більше переваг у довгостроковій перспективі. Культура споживання залежить від достатку, який в об’єднаній Європі вищий, ніж в Україні. Втім, віримо, що ситуація в нашій державі змінюватиметься на краще, ринок збільшуватиметься, тому завод працюватиме і на Україну, і на експорт.


— Злаки чи іншу сировину ви також відправляєте на експорт?


— Звісно. Вирощуємо пшеницю, кукурудзу, соняшник, ріпак. З нетрадиційних — олійний льон, який сіємо і на Чернігівщині, і на Луганщині. Вже третій рік працюємо з цією культурою, яка йде переважно на експорт чи напряму від нас, чи через посередників. Великий попит в Китаї — на олію. В об’єднаній Європі — попит на саме насіння, яке зазвичай подають в окремій тарілочці до основних страв. Узагалі, дуже корисно для шлунково-кишкового тракту щоденно споживати чайну ложечку насіння льону. В Америці — там взагалі все з льоном. Де тільки можна, до будь-якого продукту харчування додають це насіння: лляний хліб, кондитерські вироби, навіть ковбасу бачив з льоном.


— А не пробували в Україні переробляти льон?


— Щодо переробки льону на олію, то вона відбувається в Україні, а далі у вигляді олії чи шроту експортується. На наше замовлення льон переробляється сертифікованими підприємствами, а потім ми вже самостійно реалізуємо цей продукт.


Очищений кондитерський льон експортується до об’єднаної Європи, а для потреб хімічної промисловості — у вигляді олії — до Китаю — з нього виробляють технічні та косметичні олії, парфуми тощо. Спектр використання лляної олії дуже широкий. Так, Китай уже законтрактувався з більшістю експортерів льону в Україні. І хоч наша держава не входить до числа лідерів-експортерів цієї культури, як Казахстан, інші країни, але за три роки її вирощування нашою компанією наша частка у національному виробництві стабільно збільшується і вже становить відсотків 10—15.


Зі всього зібраного врожаю відсотків 50—60 переробляється в Україні і йде на експорт у вигляді олії чи шроту. Останній, до речі, використовується для годівлі корів, з молока яких виготовляють добре відомий Пармезан, італійський твердий сир. Омега-кислоти, що містяться у лляному насінні, мають важливе значення при відгодівлі цих тварин.


— Англійці, як відомо, люблять вівсянку. Чи пропонували ви їм свою, українську?


— Ви як знали, що я саме спілкувався з Лондоном щодо вівсянки, відправили їм наші зразки. Проте на даному етапі є стримуючі фактори щодо її експорту, бо попит перевищує обсяги, які можемо запропонувати. Тож чекаємо рік до відкриття заводу і тоді будемо активніше співробітничати в цьому напрямі. Тому що ті, хто з нами бажає працювати, готові купувати від тисячі тонн на місяць, а ми, на жаль, гарантувати такі поставки не можемо, бо мусимо покладатися на партнерів, які не завжди в змозі виконати зобов’язання. Тож вважаємо, що запускати цей ланцюжок поки що не варто, хоча потроху підтримуємо експорт до Молдови, Болгарії, Румунії у невеликих обсягах.


Спілкувалася Галина КВІТКА.

 


Фото надано автором.