2 червня цього року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та імплементаційний до нього Закон «Про судоустрій і статус суддів», які є основою для подальшого реформування судової системи. Обидва закони набрали чинності 30 вересня, але вже 3 жовтня Пленум Верховного Суду України прийняв рішення про звернення до Конституційного Суду України з проханням про перевірку на конституційність окремих положень профільного закону. Про причини прийняття такого рішення найвищою судовою установою «Голос України» поцікавився у Ярослава Романюка, Голови Верховного Суду України.
— Ярославе Михайловичу, на початку цього року ми кілька разів мали з вами розмову щодо напрямків реформування судової системи. Тоді ви розповідали, що Верховний Суд України загалом схвально оцінює багато новацій, пропонованих у законопроекті про зміни до Конституції, зокрема, перехід до триланкової судової системи, деполітизацію кадрових процесів у системі. Врешті-решт, цей закон було прийнято, а конституційні зміни розвиваються саме Законом «Про судоустрій і статус суддів». На цьому тлі дещо непослідовною є позиція Верховного Суду України, коли він одразу, тільки-но два закони набрали чинності, піддає сумніву конституційність профільного законодавства. Що стало причиною такого рішення Пленуму ВСУ?
— У процесі підготовки законодавчого підґрунтя для проведення судової реформи, в тому числі й з метою внесення змін у Конституцію України щодо правосуддя, Верховний Суд України давно і послідовно обстоював позицію про те, що судова реформа в Україні назріла. Реформа повинна бути глибинна, виважена і продумана. Вона має бути завершена впровадженням таких механізмів, які б давали змогу забезпечувати права та свободи людини шляхом здійснення ефективного, незалежного й безстороннього правосуддя.
Реформа необхідна. Це факт, про який ніхто не сперечається, як і про те, що самими лише конституційними змінами процес судової реформи не завершується, — вони потребують подальшого впровадження на рівні законів.
Зверну увагу, що підготовка змін до Конституції України щодо правосуддя відбувалася публічно і прозоро, із залученням представників законодавчої та виконавчої влади, суддів, юристів-науковців, адвокатів та міжнародних експертів, у тому числі з урахуванням висновків Венеціанської комісії. Активну участь у процесі напрацювання ініціатив щодо конституційних змін брав і Верховний Суд України. До слова, багато з наших пропозицій були враховані в кінцевому варіанті прийнятого закону про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя.
Щодо змін до Конституції України, ухвалених парламентом 2 червня, Верховний Суд України не має заперечень. Ми їх підтримуємо і під сумнів не ставимо.
Конституція України — це Основний Закон нашої держави, і, безумовно, глибинна судова реформа без конституційних змін неможлива. Проте всі інші закони, які приймаються в розвиток положень Конституції, деталізують, імплементують конституційні приписи в ту чи іншу сферу суспільного життя, не повинні суперечити цій самій Конституції.
На противагу процесу напрацювання змін до Конституції України, проект закону «Про судоустрій і статус суддів» розроблявся в іншому порядку, майже в закритому режимі. Верховний Суд України до його розробки не залучався. Невідомо хто і які положення цього закону пропонував і чим відповідні пропозиції були аргументовані. Законопроект був зареєстрований у Верховній Раді України 30 травня, але вже 2 червня — проголосований. Навіть у такий короткий строк, в межах кількох днів, ми у Верховному Суді України опрацювали проект закону та направили у парламент свої зауваження. Проте, на жаль, жодне з них ураховане не було.
А тепер доводиться констатувати, що окремі норми профільного Закону «Про судоустрій і статус суддів», який був прийнятий теж 2 червня і покликаний імплементувати конституційні зміни в судову систему, на думку Верховного Суду України, Конституції України не відповідають.
— Які основні моменти нового Закону «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України вважає неконституційними, і чому?
— Ми вважаємо неконституційними положення, які передбачають ліквідацію Верховного Суду України і вищих судів. Поясню чому.
Що стосується вищих судів, тут наша позиція ґрунтується на такому. Дійсно, ст. 125 Конституції України в чинній редакції передбачає, що суд створюється, реорганізовується та ліквідовується законом. Таке правило участі парламенту у формуванні системи судоустрою загалом відповідає міжнародним стандартам і його підтримував Верховний Суд України.
Але зазначене конституційне положення має певну особливість — той же Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» передбачив, що до впровадження нового адміністративно-територіального устрою України відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 року, утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює Президент України на підставі та у порядку, що визначені законом. Тому 2 червня 2016 року, приймаючи закон про ліквідацію вищих судів, Верховна Рада України вийшла за межі своїх повноважень.
Що ж до Верховного Суду України, наші аргументи такі. Верховний Суд України — це конституційний орган. І створюватися, і ліквідовуватися він повинен лише конституційним законом.
Верховна Рада України, коли 2 червня голосувала за зміни до Основного Закону, конституційною більшістю голосів (а це мінімум 300 народних депутатів) не приймала рішення про ліквідацію Верховного Суду України. А тому парламент сам для себе установив межі для прийняття рішень у подальшому і вже не міг ліквідувати конституційний орган, Верховний Суд України, на рівні звичайного закону, який приймається простою більшістю голосів парламентаріїв (це 226 депутатів).
Більше того, по суті, ліквідації Верховного Суду України не відбувається. Дійсно, Основним Законом із назви суду виключено слово «Україна». І на цій підставі у профільному Законі «Про судоустрій і статус суддів», поруч зі змінами щодо структури і чисельності суддів у Верховному Суді, зазначено про ліквідацію Верховного Суду України. Але конституційний статус Верховного Суду (як «старого» — зі словом «Україна», так і «нового», утвореного без слова «Україна») не змінився: він був і залишається найвищим судом держави, його головне завдання, забезпечення єдності судової практики, — таким було і залишається. Тобто те, що в законі назвали ліквідацією, по суті, нею не є.
Зверніть увагу — згідно з ухваленими змінами до Конституції змінюються й інші назви. Наприклад, прокуратура також уже не містить слова «Україна», а замість Вищої ради юстиції створюється Вища рада правосуддя.
Для цих органів теж передбачені зміни в повноваженнях і структурі, але ж ні прокуратура як система, ні Генеральна прокуратура України, ні Вища рада юстиції не ліквідуються.
З огляду на таке, ми вважаємо, що не конституційний, а простий закон із положеннями про ліквідацію Верховного і вищих судів не відповідає Конституції.
— Відомо, що раніше Верховний Суд України і ви особисто підтримували ідею про перехід України до триланкової судової системи та ліквідацію вищих спеціалізованих судів. Ваша позиція змінилася? Чому?
— Позиція Верховного Суду України була й залишається незмінною: для України оптимальною є триланкова судова система, в якій існує єдиний суд касаційної інстанції — це Верховний Суд України. І питання полягає не в тому, що вищі суди повинні припинити свою діяльність, а в тому, який механізм пропонується для переходу від нинішньої чотириланкової системи судів до триланкової.
Ухвалений 2 червня Закон «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що всі вищі спеціалізовані суди, як і Верховний Суд України, ліквідуються. Але якщо змістовно проаналізувати зміни, запропоновані в двох законах: «конституційному» і профільному, можна зробити висновок: мова йде про реорганізацію, а не про ліквідацію. Вищі суди приєднуються до Верховного Суду України, в результаті чого останній зазнає змін у структурі й отримує нову назву — Верховний Суд.
— Чому ж у такому разі народні обранці прийняли рішення саме про ліквідацію судів?
— Відповідь очевидна — зміна назви найвищого суду формально використовується для того, щоб звільнити суддів. Кому це потрібно? Відповідь теж очевидна — тим політикам, які своїм гаслом обрали «звільнити всіх суддів за всяку ціну».
Цей популістський заклик був свого часу розкритикований в експертному середовищі, в тому числі й Венеціанською комісією. Подібні пропозиції обговорювалися під час підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції й не знайшли підтримки. Але політики продовжують шукати приводи для втілення своїх закликів у життя.
Чому? Насамперед через те, що для них важливими є публічна увага і політичний рейтинг. Тому і рішення Пленуму Верховного Суду України вони використали як привід в черговий раз «засвітитися» перед електоратом із гучними заявами на кшталт «у всіх бідах винні судді». А, по суті, що вони сказали? Жодних аргументованих заперечень не прозвучало, тільки голослівна критика.
Крім того, у зв’язку зі змінами до Конституції України парламент позбавився будь-якої можливості впливати на формування суддівського корпусу. Але в разі звільнення всіх суддів, які працюють у Верховному та вищих судах, у «нову» судову установу буде оголошено відкритий конкурс, в якому можуть брати участь не тільки судді. Тому емоційна реакція на рішення Пленуму Верховного Суду України деяких політиків може свідчити про те, що вони домагаються ліквідації Верховного і вищих судів саме для того, щоб звільнити працюючих суддів і в процесі проведення конкурсу в «новий» Верховний Суд домогтися призначення на посади суддів своїх політичних прихильників. А згодом за таким же принципом намагатися заповнити своїми прихильниками й інші суди в державі, адже ліквідація судів вищої ланки — це тільки початок. У подальшому нас чекатиме ліквідація апеляційних, а потім і місцевих судів, і проведення конкурсів на посади суддів у «нові» суди.
— Але ж очевидно, що суспільство вимагає очищення і оновлення суддівського корпусу. Невже цей суспільний запит можна заперечити?
— Ні, такий суспільний запит справді є і стоїть він гостро. Наскільки претензії до суддів об’єктивні — це тема іншої дискусії, але судді розуміють і відчувають суспільний запит на очищення і оновлення суддівського корпусу. Проте відповідь на такий запит передбачає сама Конституція України. У нових нормах Перехідних положень Конституції України передбачено, що відповідність займаній посаді всіх без винятку суддів України має бути оцінена в порядку, визначеному законом.
Тому працюючі судді повинні пройти кваліфікаційне оцінювання, покликане перевірити рівень їх кваліфікації, теоретичних знань і практичних навичок, доброчесність, відповідність майнового стану їх і членів їх сімей легальним доходам, відповідність вимогам професійної етики. Якщо в результаті оцінювання буде виявлено, що суддя не відповідає займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності або якщо суддя відмовиться від такого оцінювання, це буде підставою для розгляду питання про його звільнення з посади.
До того ж, як засвідчує «свіжий» український досвід реформування органів міліції, відкриті конкурси на посади в державних органах зовсім не є панацеєю від усіх бід. Конкурсні процедури насправді не убезпечують державу від потрапляння недоброчесних та некомпетентних працівників на відповідальні посади.
— Ви бачите і позитивні, і негативні моменти нового законодавства. То який, на вашу думку, його найбільший «плюс» і який найбільший «мінус»?
— Однозначно великий «плюс» — це деполітизація процесів у судовій системі, зокрема в частині формування корпусу професійних суддів. Нарешті Україна виконала багаторічні рекомендації міжнародних європейських інституцій і на конституційному рівні усунула Верховну Раду України як політичний орган від вирішення питань, пов’язаних із кар’єрою суддів, — їх обрання на посади та звільнення. Такі повноваження передаються незалежному колегіальному органу судової влади — Вищій раді правосуддя. А це означає, що кар’єрні питання суддів вирішуватимуться професійним органом і, врешті-решт, перестануть бути об’єктом для політичних торгів і піару для народних обранців під куполом парламенту. Адже, спостерігаючи за засіданнями Верховної Ради України, всі могли переконатися: при вирішенні депутатами-політиками питань кар’єри суддів переважають зовсім не правові, а політичні аргументи.
Процеси деполітизації в судовій системі посилюють незалежність суддів при ухваленні рішень. Проте одночасно конституційні та законодавчі зміни посилюють і відповідальність суддів за здійснення ними правосуддя.
А великий «мінус» — це погано прикрите намагання політиків із метою задоволення власних політичних амбіцій домогтися звільнення всіх суддів. Законодавчим змінам тільки місяць, але ми вже можемо спостерігати ті негативні наслідки, до яких призвела така безвідповідальність політиків.
Судді чудово розуміють, що ліквідація судів буде використана для того, щоб їх звільнити. І тому приймають рішення полишити посади з власного бажання, не чекаючи формальної ліквідації.
Що держава від цього одержала? Масові звільнення суддів. Лише за два останні місяці, коли Верховна Рада України ще мала повноваження звільняти суддів, у відставку та за власним бажанням було звільнено майже тисячу суддів.
За останніми даними Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, уже сім місцевих судів взагалі припинили свою роботу, бо в їх складі не залишилося жодного судді з повноваженнями здійснювати правосуддя. З них у трьох судах взагалі немає суддів — всі звільнилися. Критична ситуація склалася у десяти місцевих загальних судах, в яких із усього складу суддів залишилося лише один-два тих, хто працює. Всі інші — звільнилися.
Більш як у 200 судах в Україні (а загалом у державі судів усіх рівнів та спеціалізацій — 765) кількість працюючих суддів становить менш як 50% від штатної чисельності. Зокрема, й у Верховному Суді України наразі працює лише 21 суддя, а по штату передбачено 48 посад.
Загалом на початок жовтня цього року із 9 028 штатних посад суддів по всій Україні фактично зайняті — 6 530. Тільки вдумайтеся, майже третина суддівських посад — вакантні. І хвиля звільнень не спадає...
Прикро, але від цього потерпають не політики, а прості українці, які позбавляються доступу до правосуддя. Людина приходить у суд не заради розваги і не на екскурсію. Людина звертається до суду, бо вимушена просити в держави допомоги вирішити серйозний правовий конфлікт, у який людина потрапила, і саме держава зобов’язана такий доступ забезпечити.
Мета судової реформи — виконання такого обов’язку держави в найбільш оптимальний спосіб, розбудова судової системи, а не її руйнація. Наразі так виглядає, що переважають безвідповідальність і власні інтереси політиків, які про мету судової реформи забули.
— Багато говорять про те, що судді просто бояться електронного декларування і перевірок їх статків. Тому і поспішають звільнитися, щоб ухилитися від декларування...
— Обов’язок електронного декларування доходів і майна та перевірки майнового стану суддів зі звільненнями не пов’язані.
По-перше, всі судді вже дуже давно і щороку декларують свої доходи і майно. Просто декларації раніше подавалися в паперовій, а не електронній формі.
По-друге, практично всі судді протягом 2014—2015 років пройшли люстраційні процедури, в тому числі й перевірки майнового стану.
По-третє, і це чи не найголовніше, — звільнення судді з посади не тільки не звільняє його від подачі електронної декларації, а навіть навпаки — закон зобов’язує суддю при звільненні заповнити та подати декларацію за минулий, 2015 рік, а також ще одну, нову, актуальну на день звільнення декларацію за частину 2016 року. Крім того, і на наступний рік після звільнення колишній суддя ще раз повинен буде подати нову, повну декларацію за увесь 2016 рік. Як бачите, ні про яке ухилення від декларування мови не може бути.
— А в чому тоді, на вашу думку, причина масового звільнення суддів?
— Ваші колеги з юридичного видання нещодавно брали у мене інтерв’ю і вже ставили таке запитання. Відповім так само, як і їм, на прикладі, що не стосується суддів.
Уявіть, що у великому, престижному магазині в центрі міста працює жінка-продавець. Вона чесно працювала багато років, отримує тільки подяки, її поважають, їй не висували жодних претензій. Але в один далеко не прекрасний день керівництво їй оголошує, мовляв, в суспільстві склалася думка, що всі продавці грубіяни і брехуни, крадуть, обраховують і обважують покупців, підсовують прострочений товар, наживаються тим самим на простих людях.
І директор магазину цього продавця хоч і не звільняє з роботи, але ставить умову: якщо хочеш продовжувати роботу, то ти повинна пройти конкурс на свою ж посаду. А в конкурсі братимуть участь всі, хто хоче, в тому числі прекрасна і молода блакитноока білявка, яка ось тільки закінчила навчання. І всі разом проходитимуть співбесіди, перевірку теоретичних знань і практичних умінь. І ніхто не зважатиме ні на досвід жінки-продавця, ні на її авторитет, ні на особисті досягнення, ні на роки чесної праці.
Чи з радістю сприйме жінка-продавець таку пропозицію? Звісно, що ні, вона сприйме її негативно. В таких умовах вона буде впевнена, що після багатьох років сумлінної роботи вона постаріла і стала просто не потрібна, що її все одно звільнять, адже її місце у великому магазині знадобилося для молодої блакитноокої білявки. Вона не братиме участі в конкурсі й піде на пенсію, яку вже заробила. Вона буде по-людськи ображена.
Судді почуваються по-людськи так само. Вони не розуміють, за що держава так поводиться з тими суддями, особисто до яких немає претензій. Вони приймають рішення звільнитися, бо не бачать перспектив для позитивних зрушень попри декларовані реформаторські ініціативи. Тривалий час судова система і судді загалом піддаються тотальній критиці й у наш бік лунають лише звинувачення. Політики не хочуть слухати суддів і, головне, не хочуть чути протилежних їхнім, альтернативних думок із приводу способів упровадження реформаторських ініціатив. Тому суддів, які не бажають працювати в сучасних умовах, насправді можна зрозуміти.
— Проте суспільство вимагає оновлення суддівського корпусу. То може те, що судді звільняються, все-таки позитивний момент? Вони йдуть без конфліктів і дають дорогу новим, «свіжим» кадрам.
— На мою думку, це поверховий висновок. Справді, суспільство бажає оновлення суддівського корпусу. Але що ми маємо? Свою роботу в основному полишають ті судді, до яких якраз і немає жодних претензій! Це судді, що мають право на відставку, з колосальним досвідом роботи, понад 20 років. Вони брали участь у становленні судової системи незалежної України, пережили процеси формування законодавчої бази держави, з честю подолали проблеми, з якими стикалися суди в 90-ті роки минулого століття, добросовісно виконували свій обов’язок. Переважна більшість таких суддів мають бездоганну репутацію, авторитет і повагу. І не тільки серед колег, а й серед населення того чи іншого району, міста.
Як на мене, відбувається не «оновлення», а «знекровлення» судової системи... Не бачу в цьому нічого доброго ні для судової системи, ні для людей, які звертаються до суду, сподіваючись на кваліфікований і швидкий розгляд їх спорів.
Я все ж не втрачаю надії, що багато досвідчених суддів витримають тиск сьогоднішніх непростих обставин і не залишать суддівську роботу, адже саме зараз їх досвід і самовіддана праця важливі як ніколи. Але й політики повинні нарешті зрозуміти, що звільнення суддів у такий непростий час приносить суспільству більше шкоди, ніж користі, а судова реформа — це не привід для задоволення власних політичних амбіцій.
Врешті-решт, і суспільству вже час висловити свою думку: яких суддів потребують люди? Чи кваліфікованих, досвідчених професіоналів, які пройшли очищення, всі етапи оцінювання та підтвердили репутацію, чи молодих і завзятих, але політично мотивованих і не перевірених часом та специфікою судової роботи. Адже судова реформа проводиться не для підвищення рейтингів тих чи інших політичних сил, а для людей, щоб кожен наш співвітчизник міг ефективно реалізувати своє невід’ємне право на справедливий суд.
— Дякуємо за розмову.
