До 73-ї річниці визволення Кропивницького від гітлерівських загарбників

Коли слухаєш розповіді про ветеранів Другої світової війни, в уяві постає образ героїчної людини — кремезної, високої, дужої, з вольовим обличчям та орлиним поглядом. Проте, гортаючи фотоальбоми з фронтовими світлинами, на яких учасник Кіровоградської наступальної операції січня 1944-го Петро Васильович Стрельцов, переконуєшся: він звичайного зросту і не надто кремезна...

Вдивляюся у добре, відкрите, але по-військовому зосереджене обличчя на світлинах. Слухаю спогади Олени Москаленко (на знімку) про батька. Й відчуваю, як набігає травнева тиша далекого сорок п’ятого, до якої він прийшов переможцем...

«Мій батько був людиною рідкісного душевного таланту. Вмів цікаво розповідати, по-філософськи і з гумором мислити. Був скромним, але цілеспрямованим, здатним ухвалювати правильні рішення, підказані життєвим досвідом, знаннями, глибоким осмисленням пережитого на війні і вірою в справедливість, — згадує співрозмовниця. — Ці якості дуже допомагали йому в громадській роботі беззмінного голови товариського суду на території мікрорайону Арнаутове Кіровограда, де він проживав після війни. За мужність і відвагу на війні батька нагороджено трьома орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни та «За мужність», багатьма медалями. Жити поруч із ним було цікаво і відповідально. Від нього я успадкувала життєву тривкість та розсудливість, вимогливість до себе й до дітей, організованість і зібраність».

Двох дочок та сина Петро Стрельцов змалку привчав до роботи на обійсті. Тримав військовий порядок у домі. Навчав своїх дітей бути добрими, допомагати людям. Він пішов за межу цього життя 16 років тому, однак і нині Олену Петрівну бадьорить теплий погляд з портрета батька — ветерана 6-ї Червонопрапорної ордена Суворова механізованої бригади 8-го Олександрійського Червонопрапорного ордена Кутузова механізованого корпусу 5-ї гвардійської танкової армії під командуванням генерал-полковника Павла Ротмістрова, у складі якої Павло Стрельцов визволяв кіровоградську землю від фашистів.

Родина свято береже нагороди батька, пожовклі фронтові світлини, а ще — раритетну книгу мемуарів «Минометчики вспоминают...» із розповідями його однополчан.

...Народився Петро на білоруській землі. Звідти його батьки були виселені після революції до Краснодара. Закінчив педучилище. До війни працював на запорізькому заводі «Комунар», з яким був евакуйований до Пензи.

До армії пішов у лютому 1942 року добровільно, потрапив до полкової школи, де готували молодших командирів. Перше бойове хрещення було в Сталінграді, у складі 11-го стрілецького полку 38-ї стрілецької дивізії, у грудні 1942 року дістав поранення. Після госпіталю лейтенант Стрельцов потрапив до сформованого в жовтні 1943 року 8-го мехкорпусу 5-ї гвардійської танкової армії, який пізніше назвали Олександрійським. У складі корпусу командир батареї мінометів Стрельцов воював півтора року, пройшовши з боями за 460 днів та ночей понад дві тисячі кілометрів.

«21 листопада 1943 року наша батарея 82 мм мінометів 1-ї МСБ 8-ї механізованої бригади першою вийшла до Олександрії і одразу потрапила під шквальний артилерійський та мінометний вогонь, — згадував ветеран. — Довелося відійти. Однак уже 23 листопада нашими бійцями було знешкоджено два спостережні пункти противника, один кулемет і до 30 гітлерівців. Другий бій ми провели в районі села Бандурове, де батарея під командуванням старшого лейтенанта Ємельянова знищила дві кулеметні точки ворога. 1944 рік я зустрів у селі Вершино-Кам’янці Новгородківського району...»

Згадував ветеран і про свою участь у визволенні Кіровограда, коли в боях загинуло 37 тисяч воїнів.

Далі в складі військ 2-го Білоруського фронту Петро Стрельцов брав участь у Білостоцькій, Млавсько-Ельбінській, Східно-Пруській операціях, форсував Віслу...

Після повернення додому, в 1948 році, Петро Стрельцов працював на різних керівних посадах.

Разом із дружиною Марією, з якою познайомився в березні 1944 року, коли 8-й МАК було виведено з передової на поповнення до Кіровограда, Петро Стрельцов виростив трьох дітей. Встиг порадіти шістьом онукам, які пишаються своїм героїчним дідусем.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ.

Фото автора.