Що ближче 9 травня, то сильніше починають «згадувати» в «русском мире» (і особливо на окупованій території України) про перемогу над фашизмом. І причому найголосніше «про героїзм російської зброї» волають ті, чиї предки боролися на боці нацистів і прийшли тоді на українську землю як окупанти. А зараз під крики «Наші діди воювали!» — виходять на паради при повній атрибутиці гітлерівських російських колаборантів: із власовськими російськими триколорами, козачими прапорами й георгіївськими стрічками... Щоправда, при цьому «забувають», за кого насправді воювали їхні «діди»...

 

2014 рік. Парад дружини донських козаків в окупованому Луганську (джерело — «Радіо Свобода»).

 

1943 рік. Парад 1-го Донського Синегірського козачого отаманського полку вермахту в одному з українських сіл Донбасу (із сайту «Военный альбом»).

 

Від початку 1943 року до серпня радянські війська вели запеклі бої на Донбасі на плацдармі Міус-фронт. Після війни тут було споруджено великий меморіал, присвячений тим боям. І було повне табу на інформацію про те, хто тут насправді воював. Річ у тому, що червоноармійцям протистояли переважно зовсім не німці. У складі 29-го корпусу 6-ї німецької армії воював 1-й Донський козачий полк імені отамана Матвія Платова, 17-й Донський козачий пластунський полк Бударіна, Окремий козачий кінний полк Шведова, 6-й Семигородський козачий полк, Шахтинський козачий батальйон міської поліції і ще п’ять російських козачих дивізіонів.

Понад сімдесят років тому донські козаки, одразу після початку війни, почали масово, цілими полками, переходити на бік ворога. І щоб довести свою лояльність до фюрера, наводили «порядок» з такою жорстокістю, що це навіть шокувало самих німців. А місцем для свого завзяття було обрано аж ніяк не свої рідні землі Ростовської області чи Кубані, а прилеглий Донбас. («Голос України» уже писав, як поліцаї з козацтва катували й стратили членів краснодонського молодіжного підпілля «Молода гвардія» — «Хто катував підпільників і кричав окупантам «ура», 16.11.2016 р.).

А коли в 1943 році німці відступали, разом із ними вирушили сотні тисяч козаків і членів їхніх родин, залишаючи за собою «зону випаленої землі». Бо саме на поліцію покладалася нацистами функція «зачистки».

Згодом ці «борцы за русский мир», об’єднавшись у так званий «козачий стан» отамана Тимофія Доманова (колишній майор Червоної Армії), і воювали на боці німців проти Червоної армії до останніх днів війни. Кривавий слід за ними тягся до Польщі, Австрії, Чехословаччини, Югославії і навіть Італії.

Особливо показовими в історії представників нацистського «русского мира» були саме останні дні війни. Зрадники зраджували знову й знову нових і старих союзників, воюючи то за тих, то за тих, намагаючись урятувати своє життя...

У березні 1945 року рух козаків об’єднався із власовською РВА (Російська визвольна армія). Так було вирішено Комітетом звільнення народів Росії (КЗНР). Це був орган політичного керівництва Російським визвольним рухом, сформований за підтримки влади Третього рейху, який і виконував функцію свого роду уряду Росії у вигнанні.

На той момент Доманов, що перебував у Північній Італії, передислокувався в район Австрійських і Італійських Альп, щоб надалі або домовитися про здачу західним союзникам з можливим використанням їх як окремої армії у боротьбі проти СРСР чи Японії, або піти в гори, з’єднатися із сербськими четниками Михайловича й вести партизанську боротьбу, чекаючи швидкого (як тоді вони сподівалися), збройного конфлікту між СРСР і західними державами.

Але 13 квітня німецьке командування кинуло власовців і козаків в атаку на радянський плацдарм «Ерленгоф» на західному березі Одеру, в районі Франкфурта. Спочатку вони просунулися на 500 метрів, захопивши кілька радянських укріплень, але потім під фланговим вогнем змушені були зупинитися. Не допомогла й масована повітряна атака німецької авіації та ВПС РВА. Бачачи, що атака не вдалася, дивізія просто пішла з фронту, з чим змушені були змиритися і німці: в останні дні існування Третього рейху вермахт не хотів збільшувати число своїх противників.

На той час Власов і його штаб вирішили, що до Австрії, у район горезвісної «альпійської фортеці», йти небезпечно, оскільки там могло виявитися багато частин СС, вірних Гітлеру. Тому вирішено було вирушити в Богемію. Туди ж направлялася 2-га дивізія РВА, яка входила до групи армій «Австрія», а також 599-та бригада з Данії. Наприкінці квітня — початку травня власовці уклали угоду із чеською військовою організацією «Бартош» і групою «Алекес», які були наближені до чехословацького емігрантського уряду й готували антинімецьке повстання в Празі. В обмін на військову допомогу повсталим Власов і його армія розраховували на політичний притулок у Чехословаччині. Вони тоді ще не знали, що за угодою між радянським і американським командуванням Прагу мала зайняти Червона армія.

І 7 травня в Празі з’явилися групи зв’язку Червоної армії. Стало ясно, що в місто увійдуть радянські війська, тому вже 8 травня власовська дивізія залишила Прагу й тепер уже знову разом з німецькими частинами, що їх вони самі кілька днів назад зрадили, рушила в район Пльзеня — назустріч американцям. Власову вдалося увійти в американську окупаційну зону в Чехії, але тут його та інших вищих офіцерів РОА було видано американцями Червоній армії.

Пізніше було репатрійовано й більшість солдатів та офіцерів ще до переходу ліній американської армії. Військово-повітряні сили РВА на чолі з генерал-майором Віктором Мальцевим (у минулому полковник Червоної армії) зуміли здатися американцям. Самого Мальцева і деяких офіцерів його штабу в 1946 році було повернуто до СРСР. Крім цього, за Ялтинськими угодами в СРСР було повернуто козаків Панвіца й Доманова, колишніх білих генералів Петра Краснова і Андрія Шкуро, котрі здалися у полон західним союзникам.

Власова і всіх його генералів, а також Шкуро, Краснова, Доманова, як і багато кого з полонених рядових колабораціоністів, було страчено. На тисячі інших чекали сталінські табори...

Влад СЕМЕНЧУК.