91-річна мешканка Івано-Франківська Стефанія Костюк до дрібниць пам’ятає свою юність. Вона — колишній кур’єр для особливих доручень між крайовими провідниками ОУН-УПА «Митарем» (Володимир Лівий) та «Робертом» (Ярослав Мельник). Їй, зв’язковій, розвідниці на псевдо «Марта» старші побратими не раз дорікали. Мовляв, дівчино, страху не маєш. А вона справді не боялася.

Могла пройти непоміченою як для гітлерівців, так і «енкаведистів» там, де дорослим чоловікам було не до снаги. Двічі потрапляла до «розстрільного списку» гестапо, переслідувалася більшовиками. Була тяжко поранена, зраджена та засуджена до сибірських таборів.

 

 

Страшні сорокові...


Коли до Станиславова (Івано-Франківськ) 1939 року прийшли більшовики, Стефанії Процак (дівоче прізвище) було всього 14. Тоді ж на квартиру до її матері Євдокії попросився учень старших класів Михайло Хміль, як згодом з’ясувалось — окружний провідник ОУН. Через рік дівчина вперше дізналася, що таке допит. Керівництво школи наказало всім учням прийти на заняття в неділю, на сам Великдень. А їхній клас не з’явився. До того ж однокласник ще й карикатуру намалював на тих, хто прийшов, і вивісив у шкільному коридорі. Наступного дня непокірний клас забрали в учительську, і викликали батьків. Клас розділили на кілька груп, і допит «про організаторів» проводив якийсь військовий. Найбільше трясли дітей священиків. Спокою не давали десь місяць. Нічого не вивідали, вирішили весь клас до комсомолу не приймати. А далі почали зникати знайомі, сусіди, однолітки, вчителі, лікарі — лютували масові арешти. Серед молоді зростав рух опору, було організовано «Народну Самооборону».


До квартиранта Михася приходили юнаки, про щось перешіптувалися. Час від часу він давав Стефі доручення щось комусь віднести і навпаки. А одного вечора, навесні 1941-го, дав уже справжнє завдання. Розказав, що з міської тюрми вивозять арештантів і добре було б це перевірити. Нарахували 12 машин, що через дві години повернулися порожніми. 2011 року у селі Пшеничники Тисменицького району розкопали страшну знахідку — захоронення понад 600 осіб, із них 82 дітей. Коли у червні червоноармійці залишили місто, а німців ще не було, тільки угорці, хлопці з Самооборони захопили тюрму. Їм показали мур зі слідами розстрілів та крові, величезний рів, із якого баграми діставали тіла. А в шовковичному саду, під молодими деревами, було поховано замордованих. 


Вас учили стрибати із поїзда?


У 16 літ Стефа склала присягу на юнацтво в ОУН. Квартирант Михайло сказав, що відтепер вони «Марта» і «Всеволод», усе спілкування тільки на «ви» і сувора дисципліна. Вже 1942 року гітлерівці розпочали переслідувати оунівців, саме прихильників Степана Бандери. Навесні того ж року вона отримує завдання разом із двома хлопцями супроводити одного пана зі Львова до селища Делятин. Поїхали залізницею, але в потязі німці почали облаву, і тоді незнайомець запитав: «Подруго Марто, а ви стрибати із поїзда вмієте?». Відповіла, що того у школі не вчили. Проте стрибати довелося. Повзли по-пластунськи ріллею, йшли лісами, спочивали у селах у надійних людей. Завдання було виконано. Пізніше Стефа дізналася, що супроводжувала провідника служби безпеки ОУН Миколу Лебедя, якого гітлерівці шукали по всій Європі. Тоді ж провід вирішив перевести зв’язкову до лав ОУН. Удруге вона зустрілася з Лебедем 1992 року у Львівському оперному театрі на з’їзді політв’язнів. І впізнала лиш тоді, коли запитав, чи не вчили їх у школі стрибати із поїзда. А потім директор торгівельної школи Роман Савицький порадив Стефиній мамі відіслати її на навчання до Львова, бо надто активна, німці щось підозрюють. Здала документи, і коли поверталась у Станиславів, на передостанній станції її перехопили однокласники. Як з’ясувалось, один фотограф надав гітлерівцям список 25 учнів старших класів, які мали зв’язок із бандерівською ОУН. Була в тому переліку і С. Процак. Тільки п’ятьом тоді вдалося врятуватись, а 20 її ровесників німці заарештували і розстріляли в Єзуполі. Стефі довелося перейти на нелегальне становище.  Гестапівці арештували 140 українців, з яких розстріляли 27 чоловіків і трьох жінок. Їх обвинуватили в антинімецькій діяльності, членстві в ОУН, вбивстві німців та співпраці з УПА. Того ж року дівчина була зарахована на вишкіл розвідки і контррозвідки, який проводили колишні офіцери армії УНР. По закінченні організовувала розвідувальну мережу в гірських районах області та паралельно виконувала функцію спецкур’єра для спецзавдань при Крайовому проводі ОУН між провідниками «Робертом» і «Митарем». За мужньою зв’язковою полювали і явні вороги, й ретельно замасковані зрадники. Окружний служби безпеки Коломийського району на псевдо «Кіров», як з’ясувалося, був агентом КДБ. Попереджені ним «енкаведисти» влаштували засідку на березі річки в Косівському районі. Тією стежкою, за завданням Кірова, дівчина повинна була пройти із донесенням. Тоді їй дивом вдалося втекти від ворога — вночі, гірською річкою. 1946 року «Марту» зачислили в похідну групу на Східну Україну. Потрапила в засідку і була тяжко поранена в руки та груди. Два місяці відлежувалася у лісовому бункері, далі її мали перевезти до селища, але хтось зрадив, і вона потрапила до рук НКВД. 1947 року Стефанія Процак постала перед військовим трибуналом. 22-річній дівчині за ст. 54-1а КК УССР (зрада Батьківщини) присудили 20 років каторги, а за «останнє слово» додали ще 10 днів карцеру. 


Підтвердження про скасування довготермінового вироку прийшло десь через рік. Дівчину переетапували у табори Мордовії, де вона при тюремній лікарні доглядала за дітьми засуджених жінок. Коли не стало Сталіна, галичанці скоротили термін покарання до дев’яти років і трьох місяців. Головлікар тоді допоміг отримати документи та довідку, що вона медсестра. 


Стефанія Костюк донедавна очолювала Лігу українських жінок краю, завдяки зв’язкам з Канадою та Америкою передавала допомогу для сиріт та бійців АТО.  Дуже хоче встигнути упорядкувати усі свої спогади, бо істинних очевидців та учасників визвольного підпілля сьогодні можна перелічити на пальцях однієї руки.

Івано-Франківська область.


Фото з домашнього архіву Стефанії Костюк.