Їй, старенькій жінці, яку дедалі частіше підводить здоров’я, дякувати Богу, не відмовляє пам’ять. Та і як забути Броніславі Людвігівні Шатило із села Новопілля Криворізького району Дніпропетровської області своє дитинство та отроцтво, батьків, котрі навіть удалині від історичної батьківщини трепетно зберігали традиції польського народу? Вони — житомирські переселенці з Польщі, своїх дітей народили уже в Україні, і хоча в родині спілкувалися українською, польську мову знали всі. 1933 роуц батько, рятуючи від голоду своїх п’ятьох дітей, вивіз сім’ю в Білорусію. Тому Броня в перший клас пішла вдома, а наступні два вже ходила до білоруської школи.
На знімку: ветеран війни Броніслава Людвігівна Шатило.
Фото автора.
Її старшого брата з незвичним для нас чоловічим іменем Альбін 1940 року призивають в армію. У 41-му він пропаде безвісти під Москвою, і це буде першим страшним ударом долі для Броні. Скільки їх ще доведеться пережити на своєму віку!
З перших днів війни її відправлять в евакуацію. З такими ж дівчатками, як і сама, вона гнатиме далеко від лінії фронту племінний радгоспний скот. Шок, страх, розпач — усе це вповні відчує на собі Броня зразу ж біля першої білоруської залізничної станції. Разом з іншими вона потрапить тут під бомбардування ворожими літаками. Крики, налякані обличчям смерті люди і дикий жах в очах тварин — усе змішалось у купу, і здавалось, що це все, кінець. А коли обоз дійде до Дніпра, дівчина побачить, як його води стануть червоними від крові.
— Ми йшли довго і важко, — з болем у душі згадує Броніслава Людвігівна. — Спочатку перейшли Дніпро, потім — Десну. У нас було 60 возів, гнали ми 500 корів, 200 коней, 300 голів молодняку і 500 овець нашого радгоспу імені Молотова. Займали порожні колгоспні ферми у нас на території, а потім — в Росії. Старий новий рік 42-го зустрічали вже у Воронезькій області, Карачаєвському районі. Два роки були в дорозі, а кінцевою нашою точкою став радгосп імені Карла Лібкнехта в Саратовській області.
Дивовижно, але факт: ці дані повідомляє жінка 1924 року народження! Щоправда, в її паспорті — інша дата — 1926 рік. Трапилось це, бо її старе, мало не перетліле свідоцтво про народження загубилось по якихось інстанціях. Тому й виникла така плутанина з датами.
Проте, попри всі перипетії, ця маленька і сухорлява жіночка і сьогодні добре пам’ятає, як, пропрацювавши кілька місяців дояркою, вона у Саратовському військкоматі попросилась, щоб її відправили на фронт. Додивившись у документах дівчини, що вона — полька, її направили на пересильний пункт, а потім у — Рязань, де формувалася польська армія імені Тадеуша Костюшко. Саме там, в жіночому батальйоні, девізом якого було «За вашу і нашу свободу!», звичайна сільська юнка швидко навчилась вміло поводитися з автоматом Калашникова.
— Я його і зараз склала і розібрала б, якби мені його хто дав, — жартує сьогодні Броніслава Людвігівна.
Вона скакала на коні, була зв’язковою на доставці дуже важливих донесень. За свою героїчну службу має бойові нагороди, серед яких орден Вітчизняної війни 2-го ступеня та орден «За мужність» 3-го ступеня. Ось вона — на фотографії друга зліва, стоїть за такими ж молодесенькими дівчатками в простій шинельці з армійським ременем, чудному чотирикутному кашкеті на голові. Бабуся Броня дивиться на фото, а перед її внутрішнім зором пролітає багато спогадів, і хто знає, який з них — найдорожчий її серцю? Багато було всього: і хорошого, і лихого, і важкого — доля не поскупилась на події і випробування. Труднощі тільки загартували її і без того сильний характер, діяльну натуру.
На війні Броніслава захворіла на хворобу Боткіна з тяжкими наслідками, довго лікувалась, а потім доліковуватися її відправили додому. Там вона замінить трьом меншим сестричкам померлу маму, піде працювати в колгосп, де трудитиметься і на фермі, і в полі. Будь-яка робота була до снаги молодій і завзятій вчорашній фронтовичці. Вона проживе 52 роки в мирі і злагоді з Антоном Шатилом — чоловіком, котрий стане батьком їхніх дітей: сина і доньки, з яким пропрацює пліч-о-пліч у його бригаді не простим залізничником, а монтером колії. Абсолютно чоловіча робота давалась легко тій, яку доля дуже рідко гладила по голівці.
Донька Олена Антонівна, яка нині опікується старенькою мамою, подарувала їй онуку Вікторію, котра бойовим характером схожа на свою бабусю. Вона працювала медсестрою у військовому госпіталі, знає, що таке бойове поранення не з чиїхось слів, адже їй довелось ходити біля військових після злощасного вибуху складів у Новобогданівці. Так сталося, що Вікторії запропонували роботу в медсанчастині, і вона стала фельдшером-рятівником. З часом, коли посаду медпрацівника у рятувальників скоротили, перекваліфікувалась у диспетчери. Така ж «воєнна» за натурою, як і бабуся Броня. Така вона — гримуча суміш польсько-українських генів!
...У дні, коли Новопілля поряд з іншими українськими селами потопає у вишневому цвітові, а двір жінки-ветерана палахкотить від яскравих тюльпанів, душа Броніслави Людвігівни Шатило сповнюється радістю, бо скоро — День Перемоги. Тож тепер вона, незважаючи на свої роки і високий тиск, має триматися далі. Каже, що принаймні до наступного великого Дня.
Криворізький район.
Дніпропетровська область.
