«Голос України» продовжує публікувати інтерв’ю із правозахисником, дисидентом, лікарем-психіатром Семеном Глузманом. (Перша його частина «Я щиро любив дівчину на ім’я Психіатрія, а її повели на панель» надрукована в номері газети за 12.04.2017 р., друга — «У зоні я усвідомив, що ненависть — погане почуття...» в номері за 20.04.2017 р., третя — «Навіщо робили з нас ворогів? Адже ми просто говорили правду» в номері за 27.04.2017 р.)
Дисиденти-шістдесятники
«Оставайся раскрытой,
Как ладони мои для цветов,
Как тюрьма для правды и боли.
Оставайся раскрытой,
Родная моя,
Как дождь и осень
Для первого снега и смерти,
Для первого снега и жизни,
Для жизни, для жизни, для жизни».
Вірш Семена Глузмана, написаний ним у засланні в 1982 році.
«Засланці» Семен Глузман, Ірина Пієвська та Юля. 1979 рік.
Фото із сімейного архіву Семена Глузмана.
— Семене Фішелевичу, за правдиву психіатричну експертизу, написану генералові Петру Григоренку, якого радянська каральна психіатрія на замовлення тоталітарного режиму визнала недієздатним, ви відсиділи повних сім літ у політичній зоні. А після ще три роки провели у засланні. Де саме?
— Мене етапували на південь Тюменської області. Місцеві тоді дивувалися моїй появі в їхніх краях. Казали, що до мене там не було жодних засланих. Мені й там пощастило. Голова місцевого колгоспу сам мав судимість — побив міліціонерів. Але оскільки мав прекрасні відносини з Тюменським обкомом партії (йому навіть дали Героя Соціалістичної Праці), там зробили вигляд, що інциденту не було. Голова по-своєму ненавидів радянську владу і дуже пишався, що до нього заслали людину, про яку говорять західні радіостанції. Я його просив: Павле Петровичу, не демонструйте мені своє добре ставлення, будуть проблеми. Він не слухав. І поплатився серйозними перевірками. Але й тут Павло Петрович якось відкуповувався, проскакував...
— А чим ви займалися в засланні?
— Раз на тиждень ходив у міліцію відзначатися й працював. Спочатку диспетчером у колгоспі, потім в автогосподарстві. Але мені це не подобалося. Потім пішов робітником у столярний цех, згодом на лісоповал чокерувальником. Я мав по пояс у снігу пробратися до поваленого дерева й прив’язати до нього трос. Незважаючи на те, що напівп’яний тракторист не дуже-то дотримувався техніки безпеки і якось мене ледве не прибило величезним деревом, ця робота мені подобалася.
— Атрибути тюремної романтики не були вам чужі — курили, пили, чифірили?
— Ні, у нас цього не було. Щоправда, у зоні покурював, але дуже рідко. Очевидно, спрацьовували якісь генетичні, біохімічні механізми і мій організм не потребував таких допінгів. Я багато років не пив спиртного. Пам’ятаю, у засланні з місцевими шоферами (от вони споживали по-чорному) довелося перехилити склянку горілки. Думав, одразу впаду, а мене навіть не взяло. Напевно, через нервове напруження. За мною там, імовірно, стежили, але це не відчувалося. Люди до мене нормально ставилися. От таке було особисте життя там.
— У своїх спогадах «Записки отсидента...» ви писали про маму, тата, друзів, знайомих. А от згадок про дружину я не зустрічала. У той період ви не були ще знайомі?
— Ми познайомилися в Києві ще до того, як я одержав строк. Я був свідком на її весіллі. Ірина була заміжня. У тому шлюбі народилася дитина — Юля. Але поки я сидів, їхній шлюб розпався... А потім, на поселенні, мене друзі, знайомі провідували. Ірина теж відвідала. Почалися стосунки. Вона взяла шестирічну Юлю, і вони приїхали до мене в заслання. Думаю, цей вчинок Ірини, присутність дитини поруч урятували мене від повторного ув’язнення... Знаю, їй було дуже важко... Я, покручений зоною 36-річний чоловік, відчував себе восьмидесятилітнім старим.
— Там, на поселенні, ви вдруге зустрілися з Оленою Боннер, дружиною Сахарова...
— Так. У перші дні заслання вона прилетіла до мене. І сказала таку фразу: «Ти взагалі не дуже тут осідай, бо ти скоро звідси можеш поїхати. Тебе збираються обміняти на двох шпигунів, пійманих у США». Але цього не сталося. Чому — не знаю. Може, ті шпигуни самі відмовилися повертатися в СРСР.
— Тобто вас хотіли обміняти й дати можливість виїхати на Захід?
— Так. Боннер так казала. Для того щоб мені це повідомити, вона й прилетіла. Тоді через це стільки шереху було — кедебістів із усіх сусідніх областей зігнали.
— А як ви почувалися в засланні?
— Навіть перебуваючи в засланні, я був вільною людиною. Під час поселення я одержав запрошення зі Штатів на вручення мені нагороди Американської Психіатричної Асоціації. Ну, я ж нахабний, пишу листа Андропову та заяву в КДБ Пермської області з проханням відпустити мене на церемонію. Мовляв, жоден радянський психіатр не одержував таку високу оцінку від західних колег. І я гарантую, що повернуся й добуду весь пропущений через від’їзд в Америку строк. А поки тут залишаються мої заручники — дружина і дочка. Звичайно, ніхто мене не відпустив. А нагороду потім передали (вона в мене в кабінеті висить).
Найстрашніший час
— Минули три роки в засланні. І після десяти літ відсутності ви повертаєтеся в рідне місто. Ви були щасливі?
— Коли повернувся в Київ, це був найстрашніший час. 1982-й. Мене довго не прописують, хоча зобов’язані за паспортними правилами. Довго оббиваю поріг паспортного стола й слухаю якесь містичне бурмотання капітана міліції: «Ну ви ж розумієте»... А я не розумію. Друзі радять їхати в Москву на прийом у МВС. Дають із собою маленький касетний диктофончик, щоб зафіксувати розмову. А на ньому вже щось було записано. Поки чекав у передбаннику перед потрібним кабінетом, випадково нажав кнопочку — пролунали звуки, люди, котрі очікували там, шарахнулися від мене... Я вирішив нічого не записувати. Зайшов у кабінет. Сидить літній полковник МВС.
Відрекомендовуюсь — строк такий, стаття така. Мене не прописують. Він, видно, по «голосах» щось чув про мене, каже: «Ну, докторе, розумієте, від нас це не залежить. Але ви залишайте заяву для міністра внутрішніх справ, я напишу нормальну резолюцію. Але я повторюю, це залежить не від нас». Кажу, спасибі за розуміння. Аудієнція закінчена.
— І хто ж все-таки стояв за цією тяганиною із пропискою? КДБ?
— Ні. Очевидно, навіть не центр КДБ... Думаю, що це відділ ідеології або відділ адміністративних органів. Вони готували документи, і було сказано не випускати. Вони не хотіли, щоб я виїхав із СРСР. Занадто багато галасу через мене здійнялося. Я був, як мені сказав полковник КДБ у Пермі, чемпіоном серед усіх політичних ув’язнених СРСР за кількістю листів і документів. Тоді я парирував: «Як же так, у нас же немає політв’язнів?» А він у відповідь відмахнувся: «Та не треба, припиніть...»
— Ви думаєте, це заслуга Боннер-Сахарова?
— Не знаю. Були якісь обставини, мені невідомі. Система прокололася на Сергії Буковському, якому дозволили виїхати із Союзу. Брежнєву пояснили, що він божевільний, тому можна випустити. В 1976 році Буковського обміняли на Луїса Корвалана (лідера комуністичної партії Чилі). А потім виявилося, що цей божевільний їздить по королях, прем’єр-міністрах та інших високопоставлених особах закордонних країн, а Генсек КПРС нікому не потрібен.
А ще та ситуація зі мною, можливо, збіглася з періодом чергового закручування гайок. Завісу знову щільно закривали. Можновладці розуміли, що вольницю треба якось прикрити. Це вже був період Афганістану, арешту Андрія Дмитровича Сахарова. Просто так без дозволу згори заарештувати мене КДБ не могло. А я поводився тоді обережніше. У мене вже була родина.
— Чим же закінчилася епопея з паспортним столом?
— Приходжу вкотре у міський паспортний стіл, а офіцерша мені: «О, а чого це ви так давно в нас не були? Ваша прописка зачекалася...» Поставили печатку в паспорті про місце проживання.
— І після цього «совок» прийняв вас як повноцінного громадянина, приписаного до місця, у свої мирні ряди? Життя налагодилося?
— Почалася інша епопея — працевлаштування. На роботу мене з довідкою про звільнення нікуди не брали. Знайомі підказали роботодавця — поштамт залізничного вокзалу. Мовляв, туди беруть без голови й з десятьма судимостями. Прийшов туди найматися вантажником. При спробі знайти роботу я завжди повідомляв про свій строк і статтю, за якою сидів. Щоб жодних ілюзій. І на поштамті доклав про це начальникові — сільському хлопцю років 35. Він поставив кілька запитань, сказав, щоб я наступного дня з документами приходив. Начебто, беруть мене... А коли я в призначений час з’явився, опустивши очі, відмовив... З таким результатом приблизно рік намагався знайти будь-яку роботу. Пам’ятаєте, безробіття в СРСР не було. Зате в КК була присутня цілком реальна стаття за дармоїдство. І я дуже добре розумів: якщо не працюю, то мене можуть за нею притягти...
Якось вранці виходжу на чергові пошуки роботи. Сідаю в метро, заїжджаю чомусь на Поділ. Виходжу, йду, не знаючи куди, і раптом бачу оголошення — заводу «Промарматура» потрібні слюсарі, столяри. Заходжу у відділ кадрів заводу. Там сидить класичний кадровик — відставний військовий. Ну, я як звичайно відрекомендовуюся — стаття, строк, роботу шукаю. І мене взяли слюсарем. З’ясувалося, це маленьке опорне підприємство для осіб, котрі звільнилися (колишня єврейська артіль). Там випускали змішувачі для ванн. У той час, між іншим, великий дефіцит.
Розмовляла Ольга Вауліна.
