Рік тому документаліст Віталій Манський, котрий більшу частину життя прожив у Москві, презентував у Києві свій фільм «Рідні». Про історію своєї родини, яка живе в різних частинах України, у тому числі й у Криму. Життя родичів, їх ментальний розкол показано у переломний момент — після анексії півострова та початку війни на Донбасі. А ще чітко задокументовано — хто воює, за чиї гроші й інтерес! Це не набір інтерв’ю, а прямі включення в реальність. Картину вже показали в багатьох країнах. І нарешті вийшла в російський прокат. Фільм, за задумом режисера, повинен примирити й об’єднати, але тільки не з тими, хто винен у війні. І, можливо, змусить замислитися росіян.
Москва. Народні виступи за відставку путіна.
Фото Івана БІЛЕЦЬКОГО.
Лана КУРСЬКА (Москва, продавець):
— За подіями, що відбуваються в Україні після Майдану, я не дуже уважно стежила, важко було зорієнтуватися в такому потоці інформації. Не знала, яким ЗМІ можна вірити, а яким ні. Події Євромайдану показали, наскільки ми були не в курсі того, що відбувалося в Україні й до цих подій, як нахабно протягом багатьох років нам брехали російські ТБ і преса. Тепер читаю українських блогерів, дуже тішуся крокам, які Україні вдалося здійснити у бік євроінтеграції. Бажаю українцям успіхів у творенні нової державності. Бажаю Україні бути сильною та незалежною. По темах війни і Криму найболючіші для мене питання: всі ми, хто засуджує окупацію й війну в Україні, платимо податки своїй країні. Отож ми також оплачуємо цю ганебну війну й загарбницьку політику. Тому основне моє відчуття — це сором, почуття провини й біль від власного безсилля. На запитання про те, чи хочеться мені приїхати в Україну в гості, щоб усе побачити на власні очі: мені не дозволяють приїхати ці самі почуття. Я ж не зможу ходити по Українській землі, я просто не маю на це права. Вважаю, що не маю права обговорювати внутрішні справи України, мені навіть коментувати пости українських друзів незручно — почуваюся, що суну носа в чужі справи. Я знаю, що дуже багато українців уже ні бачити, ні чути нічого не хочуть про росіян. І я, звичайно, розумію їх: вони щодня оплакують і ховають своїх чоловіків, синів, батьків. Я знаю, що цей біль і ненависть до нас надовго. Мені не хотілося б ображати українців, розмірковуючи звідси, із прогнилої корумпованої Росії, як у них виходить боротися за незалежність, перемагати корупцію й будувати правову державу. До того ж люди так стомилися від війни, від того, що Україна фактично залишена сам на сам з агресором. Але я від усієї душі бажаю українцям успіхів на цьому шляху. Я дуже вдячна тим, хто знаходить у собі сили не бачити ворога у всіх росіянах і добре ставиться до тих з них, хто засуджує участь Росії у війні. На запитання про те, яким російським ЗМІ довіряю, відповідь однозначна: російським ЗМІ я не довіряю взагалі, тільки таким, як Znak, Republic, Meduza, Нова газета. Але їхня позиція щодо України мені теж противна. Я не виношу цей взятий «опозиційними» ЗМІ поблажливо-глузливий тон стосовно України. Я вважаю, що більшість росіян підтримують Путіна, а значить, і його політику. Звідси кримнашизм, підтримка сепаратистів та інші огидні риси сучасного російського суспільства. Чи лікується це?.. Не знаю. Поки що про це не може йтися: держава стрімко віддаляється в дрімучий глухий кут.
Володимир ІВАНЮТЕНКО (Санкт-Петербург, дорожній робітник):
— У безмежному захваті від мужності українського народу! Ви — зразок для нас, недаремно нині кожна порядна людина трохи українець.
На жаль, у мене немає українського коріння. На превеликий жаль. З раннього дитинства я полюбив книжки. У цьому весь секрет, чому я довіряю своїй думці й умію аналізувати. Люблю книжки — і не люблю стадо. За духом я, напевно, все-таки українець. До сліз зворушила Хода нескорених у Києві на День Незалежності України — солдати, дружини вбитих воїнів, діти, священики...
З приводу антиукраїнської істерії в Росії. Вона проходить за тим самим сценарієм, що й раніше — Грузія, Прибалтика, Америка, Європа. У потрібний час пригадуються міфи про дивізії або легіони СС неугодних націй, з’ясовується, що «такої країни ніколи не було», що промисловість побудована завдяки нам, великим, могутнім і духовним. І найголовніше — починається мовчазне схвалення кухонної, побутової ксенофобії. Телебачення, преса — все пускається в хід.
Але страшний не путін, страшний його електорат. Безграмотні, надто брехливі, чванливі істоти, які ненавидять увесь цивілізований світ, але із задоволенням користуються його благами. Нинішній режим ставить на найтемніші, дрімучі інстинкти людини. Тут немає блискучого психоаналізу або НЛП, щоб зрозуміти секрет підтримки кремля. Логіка вати: «ненавиджу хохлів, вони у мене чоботи в армії поцупили». І це культивується, активно просувається по зомбоящику.
У Росії дві Росії — Росія Менделєєва, Павлова, Попова, Яблочкова, Булгакова й Чехова протистоїть Росії «дому-2» і «глоду», знахабнілих чиновників і попів, Росії «кримнаш» і «можемповторить». І завжди Росія перша буде на боці України, а друга на боці ху. ла
Коли сьомого жовтня в день святкування дня народження ВВП, у день мирної ходи ми з товаришами прорвали кордон омона, і молодь завовтузилась, не встигла піти за нами, моєму розчаруванню не було меж. Українська молодь — інша. Більш рішучіша, зухваліша, свідоміша. У неї інший ступінь свободи. Українці й відрізняються від росіян готовністю визнати права оточуючих, взаємовиручкою і солідарністю.
Даються взнаки 17 років правління путіна, культ страху перед омоном, росгвардією та іншими інструментами придушення. Але сподіваюся, що ми переломимо ситуацію особистим прикладом. Не буде путіна на троні — не буде сліз матерів українських солдатів.
У цій ситуації наш обов’язок як громадян і добрих сусідів — відволікти путіна на міцному мотузку до Гааги або на ньому його «вздернуть» 5.11.2017 — не чекаємо, а готуємося. Ми з вами, як і всі чесні люди Росії. Слава Україні!!!
Ксенія Борисівна (Москва, внучка Михайла Хусківадзе, головного тренера Паралімпійської збірної України):
— Війна — це завжди погано. Дід не любив про ту війну розповідати. Про своїх хлопців з полку — будь ласка, про кожного коня пам’ятав ім’я і вік. А про саму війну не любив. І другий дід — також. І начебто б — обидва на боці правого боролися... а нині... нині все неправильно, нечесно. Ну якщо вже вліз у війну, тим паче — якщо її сам і розпочав, то відкрито скажи, а не бреши — та БУК у відпустку пішов разом з екіпажем. Люди гинуть, території вмирають... здавалося б — ось біженці. То ви не біжіть, а станьте стіною й відбийте свій дім у ворога! Але ж якби то чесний був ворог, то такі претензії розумні. А тут...
Знаєте, по-моєму, немає нічого безглуздішого, ніж про нації загалом якісь стереотипи виводити. Був один такий, цілому народу ярлик навісив... пам’ятається, він погано скінчив... Та й немає ще таких націй, спільнот, які століттями заслужили свій стереотип, на кшталт «пунктуальні німці, манірні англійці, велелюбні французи» тощо. Українці самі по собі — поки що дуже молоді. Звичайно, у них (вас) є якісь об’єднувальні риси, якісь риси поведінки, характерні для місцевості, ладу, виховання... ось те саме сало, наприклад.
Зараз — саме зараз — мені здається, дуже важливо, які ще риси вирішать прищепити собі ці вільні люди. А українці саме ВІЛЬНІ. Це відчуваєш, щойно виходиш за межі «Борисполя» чи ступаєш на землю Данила Галицького.
Найважливіше не забути, що свобода України — це не лише свобода від Росії та совка, а й свобода вибору і самовизначення. І в цьому теж потрібно йти не тільки ВІД, а й ДО. Сподіваюся, що здоровий глузд українців пересилить і нівелює вишеватників, які — неминуче! — потягнуть назад у совок. Тому що, незважаючи на всі войовничі «москалі, геть!», у таких людей спосіб мислення той самий, холопсько-підбарський.
Я знаю, що в України все вийде. Головний крок уже зроблено — крок до самосвідомості. Важливо було повірити у свої сили — і повірили. Тепер важливо — не відпустити віжки, продовжувати тримати владу в своїх руках. Всі горді крики про те, що «захочемо — знову їх скинемо!» — це має бути здійсненним і щирим. Ну й не завжди майданним. Молодці, що не побоялися, що вийшли й зірвали цей вузол. Тоді. Загалом, упевнена, Україна вже відірвалася від совка й більше туди не повернеться.
Володимир КОСТЮШЕВ (Санкт-Петербург, соціолог):
— Радий вітати читачів «Голосу України», друзів і знайомих в Україні. Жив у різних культурах і країнах, і в Україні був не раз, в Одесі, Києві, Запоріжжі та інших містах. Життя сильніше від ідеологій, кордонів і підступу політиканів. Марші миру, які ми проводимо в Петербурзі — акції солідарності з українською незалежністю й громадянами України. Поки що все складно, але, сподіваюся, розум повернеться в кабінети влади — за нашої спільної участі.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
