Як увіковічити пам’ять про трагічні події періоду Революції Гідності? Відповідь на це запитання шукають ще відтоді, коли люди стояли на вулиці. У січні 2014 року сформувалась ініціатива, яка об’єднала небагатьох представників оборони Майдану, кількох центральних музеїв Києва і громадських організацій. Вони займалися музеєфікацією і документуванням речей і фактів, які просто на очах перетворювалися на історію. Саме тоді й виникла назва «Музей Майдану». Пізніше держава підтримала цей проект і тоді вже з’явився офіційний «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності». У квітні 2016-го він отримав статус національного. Нині триває міжнародний відкритий конкурс на кращий архітектурний проект.
Директор музею, який має безпосе-редній стосунок до його створення, Ігор ПОШИВАЙЛО (на знімку) поділився з «Голосом України» своїми спогадами і намірами.
Як народилась ідея
Ще в середині грудня 2013 року на «Історичній правді» з’явилася моя стаття «Музей України — вчимося бути з народом». Уже тоді поставало питання, як документувати те, що відбувається в суспільстві. Відтоді спільними зусиллями ми зібрали певну колекцію: це не лише предмети, а й усні історії. Нині маємо колекцію у вигляді артефактів, певних речей, аудіо- та відеозаписів. А є ще й певний досвід та апробація майбутнього музею, зокрема у виставковій діяльності. Ми зробили кілька цікавих проектів. Окремі експонати з нашої колекції брали участь у широких масштабних проектах, виставки побували за кордоном. Тож можна сказати, що тепер музей не створюється з нуля. Це продовження всіх цих зусиль.
Після низки наших експозицій відбулося багато обговорень та круглих столів, на які запрошувалися іноземні експерти. У Києві та Одесі проходили тренінги та семінари. Говорили про те, який має бути майбутній музей. Наша робоча група брала участь у створенні офіційної концепції з меморіалізації і музеєфікації подій на Майдані. У 2016-му мене призначили директором музею Революції Гідності без приміщення і без штату. Тоді формально була потрібна людина, яка б запустила процес реєстрації. Спочатку мене обрали рішенням громадської ініціативи, а пізніше — офіційно переміг у конкурсі. Тепер маю контракт на п’ять років.
Поки що Музей Майдану — це команда із 27 осіб, які вже отримують зарплату. На партнерських засадах музей І. Гончара надав нам приміщення для роботи. Ми не віртуальні, не висимо в повітрі, не прогулюємо робочі дні. Ми працюємо, як звичайний музей, але в надзвичайно складних умовах. Навколо нас велика група однодумців, експертів, родин Героїв Небесної Сотні, а також фахівців Музею національної пам’яті Міністерства культури, адміністрації Президента, КМДА. Ми маємо підтримку, і це дуже важливо.
Врятована Йолка нині зберігається на двох різних майданчиках
Цього року ми вже отримали певне державне фінансування на створення робочих місць та закупівлю обладнання. Але наша найбільша проблема — відсутність фізичного простору. Він нам потрібен для персоналу, адже необхідно створити офіс, та для збереження колекції, а це приблизно 2,5 тисячі предметів. Нині вони локалізовані на двох майданчиках — в музеї Івана Гончара, а великогабаритні предмети — в Музеї історії України в Другій світовій війні. Як от, наприклад, Йолка. А вже все те, що було на ній, перебуває в музеї Гончара.
Йолка — це один із найцінніших наших об’єктів. Коли зачищали Майдан, її збиралися чи то продати, а чи викинути. І ми разом з Інститутом національної пам’яті боролися за цей об’єкт. Так само зберегли і шопку (на знімку), яку встановили біля консерваторії під час Різдвяних свят. Її створила група львівських художників, а доставила в Київ греко-католицька курія. Звісно, цей витвір мистецтва мали намір забрати назад, але внаслідок важких перемовин після 19 січня ми забрали її собі. Дуже вчасно. Інакше вона б згоріла у лютому.
Історія одного наплічника
Чимало предметів, які стали експонатами, доводилося збирати просто на смітниках. Усі знають, що в готелі «Україна» в часи Майдану був госпіталь. Коли він уже евакуювався, його все ще охороняла Самооборона, і нам сказали, що в приміщенні залишилося багато мотлоху. Ми приїхали сюди з колегою і почали ритися в усьому цьому. Знайшли купу цікавого — особисті речі, щоденники, реєстраційні журнали... Усе це і багато іншого ми склали в мішки і домовилися, що заберемо о 9-й ранку. Але коли приїхали, нам сказали, що нічого вже немає. Хтось повідомив, що все винесли у спільну купу сміття на Інститутській. Ми туди прийшли, а там з півсотні однакових мішків з непотребом. Довелося ритися в цьому в пошуках своїх скарбів. Ми їх знайшли.
Серед тих речей був наплічник хлопця із Хмельницького. У ньому були особисті речі, Біблія, ключі... Пізніше знайшовся побратим того парубка. Він опізнав наплічник. Розповів історію його власника — той був поранений, йому видалили ребро, але вижив.
Наплічник хотіли забрати, але потім вирішили залишити в музеї.
«Просимо сприяти»
У період Революції Гідності я працював заступником директора музею Івана Гончара. Мені звідти видали формальний такий мандат, що я займаюся документацією подій на Майдані. Ми не дуже розуміли, як це робити. Люди не завжди йшли на контакт.
Воно й зрозуміло, адже могли бути різні провокації, нас могли приймати за шпигунів або тих, хто працює на владу. До цього ставилися з підозрою. Тодішній комендант Майдану Андрій Парубій пішов нам назустріч і поставив свій підпис на тому листі музею Гончара зі словами: «Просимо сприяти». Це був такий собі «аусвайс», хоч він і не мав реальної сили. Все одно доводилося встановлювати певну довіру з боку людей, вибудовувати комунікацію, що не завжди легко давалося. Як можна було просити шолом чи битку, якщо вони були реально потрібні і могли врятувати життя? Але ми розуміли, що все воно зникне. І таких історій чимало. От хоча б славнозвісне піаніно, про яке в Польщі знято фільм. Навіть за наполягання куратора цього проекту нам не вдалося його забрати. Агресивні хлопці, які назвалися Самообороною Майдану, в грубій і цинічній формі заборонили його торкатися. Ми зробили й другу спробу. Однак буквально за півгодини до нашого прибуття його вивезли.
Але в нас є багато інших цінних експонатів. Зокрема, серія полотен, які сягають десять метрів у ширину і два — у висоту. Біля головної сцени вони були напнуті на стіни обгорілого військового намету. Це був такий собі проект «Мистецтво як арт-терапія».
Одному з його кураторів вдалося домовитися зі спонсорами, які допомогли купити дорогі й справді якісні полотна та фарби, і людям дали можливість образно висловлювати свої думки про те, що відбувається. Ці малюнки цікаво досліджувати. У період, коли почалися розстріли, на них немає сонця, квітів, надії, сподівань на майбутнє, але є трагедія, біль, гнів у коричнево-чорних тонах. Одне з цих полотен вкрали вночі, і так нам вдалося вмовити передати їх до нашого музею.
Легенди Майдану
Із наметового містечка пропадало чимало справді цінних речей. Вкрадено полотно, вкрадено фортепіано... Для чого це було потрібно людям? Багато хто ставився до Майдану з музейної точки зору. Були й ті, хто заробляв на ньому не тільки політичні дивіденди, а й фінансові. Ось, наприклад, такий процес, як розмальовування касок (на знімку). Це робилося для того, щоб підтримати мітингувальників, водночас ними торгували. Навіть за кордоном. Кажуть, до тисячі доларів можна було виручити за таку каску. На Майдані було багато іноземців. Існує легенда про одного американця, який підтримував Майдан матеріально. Просто давав людям кошти. Він не те, щоб викуповував цікаві для себе речі, але коли щось просив, хлопці просто не могли йому відмовити. Люди не розуміли, що ці речі можуть становити цінність для майбутнього. Кажуть, саме він і вивіз одне з оригінальних фортепіано до Техасу. Начебто воно там зберігається в музеї терору.
Мене особисто цікавили передусім творчі, креативні прояви Майдану. Люди в наметах різьбили, малювали, прикрашали контейнери, вигадували різні орнаменти, плели віночки. Оці архетипи проявлялися в усьому. Багато хто забирав різні дрібнички із собою додому, як сувенір. Інші навчилися на цьому заробляти.
І досі невідомо, куди поділися з Майдану великі об’єкти. Зокрема, водомет чи мікроавтобуси поліції. Ми мали карту нерухомих об’єктів, наклеювали на них свої наліпки, але так і не знаємо, куди вони поділися. Справжні майданівці пішли на фронт, а на Хрещатику залишилися люди, які переслідували власну вигоду. Окрім того, дуже безвідповідально до всього ставилися й комунальники. Нам дивом удалося вберегти тільки Йолку та польову кухню. Але ми досі не втрачаємо надію знайти решту об’єктів.
Девід Кроулі був шокований тим, що ми маємо і як воно зберігається
За кордоном наші експонати сприймають по-різному. Про Майдан там знають мало пересічних людей. Вони чули щось у ЗМІ, але до кінця не розуміли ані масштабів, ані значення. Ішлося більше про політичний підтекст: була погана влада, вийшло стільки-то людей, сьогодні стільки-то жертв. Там не розуміють феномена Майдану як вияву самоорганізації та ролі всіх громадських ініціатив. Значною мірою це пов’язано із впливовістю російських ЗМІ. Кожна наша виставка дає певне розуміння того, що ж відбувалося насправді. Пригадую, в 2015 році виставка «Творчість свободи» за сприяння МЗС потрапила в Париж. Нашою фокусною аудиторією була політична еліта. І навіть серед цих людей не було чіткого розуміння того, що таке Майдан. Торік ціле літо наші експонати брали участь у міжнародному бієнале плаката у Варшаві. Один із його кураторів, Девід Кроулі, був у Києві і сам відбирав експонати. Він був шокований тим, що ми маємо, в якому стані воно зберігається і що дослідники не мають можливості з цим працювати.
Нині наші експонати представлено на виставці в новоствореному Центрі європейської історії в Брюсселі. Хоч ми і не член Євросоюзу, але запит на наші експонати є. Маємо також мультимедійний виставковий проект «Відважні», який уже побував у кількох містах України, а також у Чикаго. Тепер виставка відкривається в Единбурзі, а в грудні буде в шотландському парламенті. Це кілька проектів, які проходять паралельно і розповідають про сторічну революцію, одним із важливих компонентів якої виступає Майдан. Це дає розуміння тяглості боротьби українців за свободу, гідність та честь.
Місце, яке консолідує суспільство
Ми плануємо створити не класичний традиційний, а інноваційний музей. Це запит широкого кола учасників революції. Маємо не заморозити історію, а зробити пам’ять живою. Історія гаряча, її складно подавати, не обпікшись. Існує багато свідків та очевидців тих подій, тому музей мусить бути незвичайним — відкритим простором для суспільних думок, місцем, де не нав’язують стереотипи і не створюють нові міфи, яке не роз’єднує, а консолідує суспільство.
Заклад матиме три функціональні напрями. Передусім — меморіальна частина. Це та важлива зона, яку присвятять пам’яті про учасників і загиблих. Наголошуємо: Майдан не виник випадково, він є наслідком незакінчених подій, які відбувалися в нашій країні в 1990-х і в 1917—1921 роках та під час попередніх козацьких воєн. Хочемо, щоб це був не тільки нейтральний гранітний пам’ятник, а щоб це була сучасна форма — інфоцентр, простір під експозицію та культурно-освітні заходи. Разом із суспільством треба добитися, щоб цей меморіал не став статичним монументом для політиків та родин загиблих. Щоб він був для живих. Друга складова — власне музейний комплекс. Його функції мають бути значно ширші за функції музею. У його рамках передбачено створення так званого центру свободи або розвитку демократії. Це не тільки експозиція, фондосховища та певні просвітні програми, а й платформа для зустрічей, дискусій, активізації тих ініціатив, які виникли на Майдані. Нині такого майданчика просто не існує. Третя складова — громадський простір. Відкритий ландшафт, парк. Не як місце пам’яті про загибель, а місце, де людина може осягнути спадкоємність боротьби за Україну і своє місце в цій боротьбі.
Конкурс розбито на дві номінації — меморіальна частина і сам музей. Меморіальну плануємо завершити раніше, ніж за п’ять років. Але все залежатиме від того, який проект переможе в конкурсі. І громада, і суспільство, і політики зацікавлені, щоб це сталося якнайшвидше.
Записала Надія СМІЯН.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
