«Я захищаю історію свого роду. Принципово», — так говорить про своє фанатичне ставлення до вузькоколійки Антонівка—Зарічне Людмила Мельник (на знімку) із села Антонівка, що у Володимирецькому районі на Рівненщині.

Юрист за першою освітою, жінка не пошкодувала часу, щоб здобути ще й фах провідниці. Разом із чоловіком Олександром Людмила є членом Асоціації збереження історії залізниць України — і точно не для формалізму.

На перехресті колій

Подружжя Мельників живе в унікальному місці. З одного боку — вузенька раритетна колія і депо вузькоколійки, з другого, трохи далі, — вже широка залізниця, яка єднає Антонівку з Києвом та Львовом. На охайному подвір’ї, окрім квітів, кудлатої живності та різноманітних звичайних господарських пристосувань, затишний сад, половина якого — музей під відкритим небом: на мене дивився ретельно пофарбований у червоне тепловоз, кілька старовинних рядів залізничних колісних пар та зелененька кабіна ще одного рухомого агрегату, що перебуває на реставрації. На червоному виднілася наліпка Асоціації збереження історії залізниць України.
— Із заступником голови нашої Асоціації збереження історії залізниць України Дмитром Бабарикою мене познайомила мама Лідія Іванівна Лазарева в останній день свого життя. У 2006 році наша вузькоколійка була у вкрай поганому стані, тепловози постійно ламались, запчастин не було, — розповідає Людмила Мельник. — Але було приємно, що дуже багато столичної молоді, яка навчалась у Києві на транспортних спеціальностях, приїздила до Антонівки, щоб допомогти вивчити ситуацію щодо доцільності існування нашої вузькоколійки, донести її до столичних посадовців, не дозволити її закрити. Серед тих молодих столичних романтиків був і Дмитро Бабарика. З ним мама познайомилася в «кукушці». Вона працювала провідницею з 1980 року, а він спеціально приїхав побачити наш поліський трамвай. Дмитро й нині разом із друзями допомагає вузькоколійці діставати необхідні запчастини, організовує тури для залізничників з інших країн, конференції. Я одразу зрозуміла, що то моя людина, бо ж чи не вся моя родина пов’язана з нашою вузькоколійкою. Ще відтоді, як будувалася вона. Бо ж мого прапрадіда «виписали» з Хмельниччини сюди як спеціаліста з обслуговування паротягів вузькоколійки. Тож вважаю це початком історії на Поліссі родини Ярмошиків та вузькоколійки.

Місце зустрічі — незмінне

Людмила Мельник береже у пам’яті цілу низку різноманітних переказів та життєвих історій, що траплялися під час подорожей вузькоколійкою. Окрема історія — взаємини провідників та пасажирів. Розповідає, що її мама завжди брала з собою на роботу купу продуктів та аптечку — на випадок непередбачених обставин. А такі іноді траплялися: «кукушка» ламалася, сніг чи ніч — доводилося стояти, чекати допомоги. Інколи стояли по три дні. Тут і знадобилося усе те начиння — частувала з отих запасів усіх, хто застряв у вагонах, а заразом і роззнайомлювались. Узимку під час поломок провідники забирали пасажирів у тепліші вагони. Коли ж доводилося ночувати, розміщували по домівках людей, які мешкають уздовж лінії.
Раніше поїздок Антонівка—Зарічне працював упродовж доби, мав чотири рейси. Найважче було провідникам у той час, коли з нічного потяга Брест—Київ у нашу «кукушку» вантажили цинкові домовини загиблих в Афганістані. Розповідає Людмила, що її мама  тоді дуже посивіла, адже зустрічати поїздок із загиблими солдатиками виходили усім селом.
Після того, як мами не стало, Людмила присвятила своє життя збереженню вузькоколійки — продовжила родинну справу. Розповідає, що часто зустрічає туристів, які з цікавістю відгукуються на пропозицію відвідати вузькоколійку, хоч на декілька днів стати поліщуком та відчути нашу природу так, як ми.
— Постійно пропоную школам провести безплатні екскурсії, щоб діти могли побачити наше поліське диво — поїздок-«кукушку». А ще декілька разів на рік маю екскурсійні групи по 20 осіб зі столиці та інших регіонів України, охочих побачити «кукушку» та проїхатися її довгим шляхом. Бо ж це люди, які не шукають комфортних умов, вони шукають душі, а у нас на Поліссі вона точно є, — каже Людмила.

Реконструюють історію

За словами жінки, у її оселі часто бувають іноземці, члени Всесвітньої асоціації збереження історії залізниць. Особливо часто гостюють члени Асоціації збереження історії залізниць України. Усі вони мають різний фах, працюють у найрізноманітніших установах, часто серед них є й залізничники. Та всі вони закохані у залізницю. Разом збирають докупи все, що лишилося на теренах Європи і світу з вузькоколійок, і по дрібних частинках реконструюють історію.
— Ось, наприклад, оту сіру дрезину, що у нас на подвір’ї, наша асоціація викупила у пенсіонера-залізничника з Антонівки за ціною металобрухту, — долучається до розмови чоловік Людмили Олександр Мельник. — Дрезину хазяйновитий залізничник забрав у той час, коли не платили зарплату і пропонували товарозалік. А збереглася вона лише тому, що його син займався радіоелектронікою і влаштував у кабіні свою майстерню.
Показує Олександр цей цікавий об’єкт, який у вільний від роботи час приїздять реставрувати колеги по асоціації з Києва. Саме реставрувати, а не ремонтувати. Хочуть відновити її первинний вигляд, бо ж унікальність дрезини в тому, що у ній влаштований механізм підйому і розвороту. Таких у світі більше немає.
— Усе повинно бути оригінальним, відповідати нормам і кресленням тих часів. Ось у нас є сидіння. Сама конструкція металева, хоч й іржава, але міцна, то на неї ми будемо класти оббивку, максимально схожу до тієї, що була. Можна, звичайно, поставити все нове, сучасне, але сенс тоді в цьому який? — каже Олександр.

На подвір’ї — великий червоний красень-тепловоз ТУ-6 (на знімку). Олександр розповідає, що його асоціація купила та привела в Антонівку із Закарпаття непридатним для експлуатації. Але з’їхалися друзі-волонтери з усієї Європи, з країн близького зарубіжжя. Попрацювали добряче тривалий час, і сьогодні цей тепловоз готовий виїхати на колію.

А чому не зробити, як у Прибалтиці?

Говоримо про постійний інформаційний шум із закриттям вузькоколійки, про нерентабельність «кукушки», що зношене вже давно все, потребує ремонту. Пані Людмила каже, що вивчала питання зміни статусу українських вузькоколійок, якби Україна пішла шляхом Прибалтики, «кукушка» отримала б статус пам’ятки культурного надбання, а питання про закриття не стояло б так гостро.
Питаю про можливі варіанти збереження. В Олександра на це кілька ідей. Перша — перетворити один з вагончиків на комфортабельний вагон першого класу зі зручними сидіннями, пластиковими вікнами, обшивкою всередині, теплом і кондиціонером. Звісно, квиток за такі умови має коштувати не 18, а хоч би 100 гривень.
— Для цього багато не потрібно, — пояснює чоловік. — Думаю, облаштування такого вагончика (самі матеріали) коштуватиме до 100 тисяч гривень. Змонтувати все зможуть працівники, вони ж обслуговують «кукушку». А туристи б платили такі кошти залюбки. Питання, звісно, у можливості такого кроку, бо ж «кукушка» — об’єкт соціальний.
Ще один із варіантів — використання вузької колії для вантажних комерційних перевезень. Каже, будучи у минулому депутатом райради, вже пропонував таку ідею, але вона чомусь не була підтримана. За словами Олександра Мельника, йшлося про торф’яне родовище у Луко, де можна було б розпочати видобуток кускового торфу і вико-ристовувати його  як альтернативне паливо (скажімо, для бюджетних установ району), створити робочі місця для місцевих і возити все це залізницею до широкої колії, а звідти — куди хочеш по Україні. Це дешевше, ніж будувати дорогу. Схема давала змогу зробити вузькоколійку рентабельною, бо залізниця отримувала б гроші за перевезення.
Нині подружжя активно займається промоцією вузькоколійки. Впевнені: що більше людей почує про вузькоколійну залізницю Антонівка—Зарічне та відвідає її, то більше шансів, що цей раритет вдасться зберегти.

Вікторія ШВЕЦЬ.
Фото автора.

Володимирець. 

 

ДОВІДКОВО

Вузькоколійка Антонівка—Зарічне — найдовша в Європі. Їй понад 100 років. Спочатку вона мала промислове призначення — нею доставляли з глибинки Полісся торф, деревину, перевозили й людей. Нині, оскільки вузькоколійка пролягає дуже гарною місцевістю — через ліси та піщані дюни, порослі соснами, то вона має туристичне призначення, а також перевозить пасажирів. До речі, у селі Антонівка створено музей вузькоколійки.