Тепер, напередодні Новорічних свят, спала на гадку цікава історія, яку мені, тоді студентові, розповів художник-киянин Іван, котрий нині живе у Канаді. Він виріс у самому серці Карпат — у долині ріки Боржави, у селі Керецьки. Але після інституту, ставши різьбярем-віртуозом, почав працювати в столиці. Його чудові роботи з історії Київської Русі, вирізьблені з товстелезних липових дощок, прикрашають і сьогодні деякі музеї.

Одне слово, митець мав завершити величезну за обсягом роботу до нового 1977 року. Не встигав і попросив про поміч, окрім друзів, двох дівчат-майстринь, які дуже тонко покривали воском дерев’яну поверхню. Нарешті зробили. Встановили. Відповідна художня рада схвалила. Отримав гонорар. Усе чудово. Та не всі задоволені, бо вже на календарі 31 грудня, обідня пора. Дівчата чекають на сюрприз. І тоді схильний до авантюр Іван запропонував негайно їхати в аеропорт. Через якийсь час звідти на Ужгород прямував літак. Долетіли вчасно. З обласного центру ледве вмовив таксиста довезти їх «трохи далі від міста Сваляви», свідомо злукавивши, адже звідти до села ще майже тридцять кілометрів. Темна ніч. Мороз. Нечищені засніжені дороги. Таксист довіз їх до перевалу, а далі сказав, що на нього чекає вдома сім’я. І все — розвернув машину.
Трійця вийшла просто на узвишші Віпчина. Вниз вели серпантини. До села пішки — з добру годину. Чекати на якийсь попутний транспорт марно. Дівчата, розманіжені столичним життям, щодужче закуталися в дублянки й дивляться то на Івана, то на величезну шкіряну сумку з двома ручками, набиту всіма купленими в «Каштані» імпортними припасами. До «кремлівських курантів» — неповні півтори години.
І тут художникові прийшла на поміч нестримна фантазія. Іван обіруч закидає сумку за плечі, як торбу. Стає посередині, бере дівчат за руки і тягне їх догори гребенем гірки Віпчина через перенизь на гору Дякова, а звідти дивні мандрівники миттю спустилися в урочище Зарь. А там, наче в казці, стоять у видолинку посеред саду кілька зрублених дерев’яних хатин-зимівників!.. То на своїх сіножатях Іванові сусіди-ґазди Куруци спорудили собі житло, а худобі стайні, аби під час літньої косовиці було де переночувати родині, восени зносити всю садовину й суху отаву, а взимку тримати овець і кіз і не йти в село після виснажливого полювання. Тому й називають віддавна такі будиночки зимівниками.
Радості дівчат не було меж! Іван знав, де ключі, й запросив дам до найкращої хижі. А це нормальна, по-господарськи облаштована сільська садиба: піч з плитою, дрова, сірники, стіл, гасова лампа, посуд, яблука, груші. Ще й поруч — мурована криниця. І ніде нікого. Лише бовваніють копиці й обороги з сіном та отавою (трава другого укосу. — Авт.). Рай!..
Спати наші мандрівники пішли на горище — там від мурованого комина-димаря йшло тепло, а все було встелене ніжною отавою. Там і переночували. Ще їх по-панськи колгоспними кіньми на санях, навантажених сіном, привезли на третій день у село.
Та на цьому історія не завершилася. Вже потім господар тієї хатини-зимівника Михайло, запеклий мисливець, у компанії колег розповідав дивну історію: мовляв, він уперше в житті напав на слід небаченого дотепер у Карпатах (хоч би йому хто що казав) звіра, у якого спереду дві, а ззаду чотири лапи. До того ж слід від передніх іще сяк-так чоловік може збагнути, а «задні якісь такі, як у того, клятий би, що з ріжками». Мало того, у самій хаті не наслідив, а якимось чином виліз на горище і з’їв трохи отави, а другу стоптав. В одному місці так здавив, ніби пресом!

Закарпатська область.