Російським військовим заборонили розміщати в Інтернеті та ЗМІ інформацію про себе або товаришів по службі. Це мільйонний доказ того, що путінські «іхтамнєти» воюють в Україні. А то нескінченно постять, розумієш, фото то з Донбасу, то із Сирії з дикою для нормальної людини гордістю, що їхній лідер Путін нав’язує Третю світову війну. Звичайно, ще є впливові люди, які на офіційних церемоніях про жертв Першої світової в страху ще тиснуть руку ВВП і посміхаються такій нікчемі. Хоча й знають, що осудність і здоровий глузд давно покинули кремлівську стайню. Але не всю Росію.
Антивоєнна хода в Санкт-Петербурзі.
Фото Лариси ПАВЛОВОЇ.
Валентина МУХІНА (Санкт-Петербург, учитель російської мови і літератури):
— Ще на початку 70-х років минулого століття я поїхала до Ленінграда, трохи пізніше приїхав і мій молодший брат Павло. Тут починали самостійне життя, отримали освіту: я — вчителька, він — юрист. Ми були дуже різні: за характером, поглядами, способом життя. Усе змінили дні Майдану. Ми обидва відчули свою невіддільність від Батьківщини. А в ті три дні й ночі, коли ховали героїв Майдану, коли труни пливли по людських руках, немов по річці, ми з Пашкою, припавши до екранів комп’ютерів у різних куточках Пітера — він на півночі міста, я на півдні, — раптом стали єдиним цілим, відчувши, що, незважаючи на десятиліття, прожиті вдалечині, ми — частка тієї єдиної Батьківщини, що була у вогні. Це був наш спільний вибір. І відтоді почалося зовсім інше життя. Уже в березні 2014-го я була в Києві, мені хотілося самій усе побачити і зрозуміти. Багато спілкувалася з людьми на Майдані. Потім поїхала до Львова, мені, як східній українці за народженням, хотілося осягти цих людей. Наступного року ми здійснили цей самий шлях із братом. Так сталося, що наш фейсбучний друг Мирон Колодко став справжнім другом і провідником. Рада, що хоча б під кінець життя нам із братом удалося побачити і велич своєї Батьківщини, і її самобутність, і її НЕПЕРЕВЕРШЕНІСТЬ. Цим і жива сьогодні.
Протоієрей Дмитро КЛИМОВ (Калач-на-Дону Волгоградської області, Росія):
— Особисто я не благословив на війну жодної людини. Козак це чи не козак, але якщо зі зброєю в руках воював без відповідного наказу на території чужої держави — то це злочинець.
Дивна самовпевненість змушує багатьох моїх співвітчизників думати, що вони можуть розібратися в проблемах, що виникли в іншій країні, не розібравшись у власних. Якось уночі на початку літа у вікно парафіяльного будинку постукали. Я відкрив. На порозі — чоловічок років 40—45 у камуфляжі. Трохи підшофе. «Панотче, відкрий храм, потрібно свічку за хлопців поставити». «Приходь уранці і постав». «Не можу, завтра їду знову на війну в Луганськ». «А хто тебе туди посилає воювати?». Відповідь приголомшлива: «А я більше нічого не вмію...»
Війна — це гріх і цей гріх приносить людству стільки горя, скільки не приносять всі інші лиха разом узяті. Для війни завжди є привід. Завжди! І цим приводом можуть бути й територіальні претензії, й ідеологічні, а також релігійні розбіжності та економічні інтереси. Без цих приводів, поза цими розбіжностями не живе жодна країна у світі.
Але мудрість народу й проявляється в умінні розв’язувати всі ці проблеми дипломатичним шляхом. Історичних прикладів, коли війна починається спочатку в головах, потім у клозетах, а потім у дійсності, безліч. Очевидно й те, що все-таки війна буває виправдана, коли є визвольною, коли народ змушений захищати себе від нападу зовнішнього ворога. Тому головним засобом мілітаризації народної свідомості завжди було формування образу власної незахищеності й хижацьких амбіцій небезпечного, готового в будь-який момент напасти ворога. Більшість воєн починалося під виглядом превентивного удару.
Як важко схилити голову перед Богом і попросити в Нього прощення за все те, що ми накоїли. Набагато легше забути про всі гріхи або ж звинуватити інших. Але забуття не має творчої сили, що перетворює, а покаяння має. Це знають у тих країнах, де ще пам’ятають про християнство. Визнання помилок і злочинів не принизить нас і не нівелює наші досягнення.
У мене велику гордість за свою Батьківщину викликає той факт, що люди в усьому світі освідчуються одне одному в коханні віршами Пушкіна і Пастернака, ніж те, що люди в усьому світі дірявлять одне одного з автомата Калашникова. Я б хотів бачити свою країну спокійною й миролюбною, а замість цього я все своє життя прожив, осінений мечем Батьківщини-матері з її спотвореним від войовничого крику обличчям. Ворогів уже вигнала, а меч так і залишився занесений, але над ким?..
Головна проблема в тім, що сучасний патріотизм культивується не на любові до своєї культури, не на знанні своєї історії, не на бажанні принести користь Батьківщині своєю чесною і кваліфікованою працею, а лишень на ксенофобії й неприязності до інших країн і народів. Це патріотизм гнилий і порохнявий.
Для багатьох нині очевидно, що ТБ — це не так засіб масової інформації, як засіб впливу на маси, тобто інструмент пропаганди та агітації. І якщо в 2013—2014 роках була ілюзія того, що у всьому можна розібратися, якщо уважно дивитися головні канали, то тепер виникає відчуття: що більше ти ці канали дивишся, то міцніша й непроникливіша стіна між тобою й реальністю.
Якщо нічого не міняти, то відносини між Україною і Росією не налагодяться ніколи. Ми можемо назавжди залишитися ворогами, якщо в нашій країні вкорениться думка про те, що ми маємо право втручатися в життя і справи іншої країни з такою легкістю й нахабністю. Те, що сталося, не повинно було статися, наші народи не повинні були воювати. Але якщо це сталося, отже, і я винуватий у цьому. Я не зробив того, що міг зробити, не сказав того, що міг сказати, не зупинив те, що можна було зупинити. І я не можу просити пробачення за весь свій народ, але за себе особисто я можу це зробити. Брати українці, пробачте мене!
Олександр ЛОГІНОВ (Чехов/Москва, IT-фахівець):
— Довго думав, із чого почати цей текст. Вирішив, що буде правильно з 1931 року. У Черкаській області червоними виродками «розкуркулено» мого прадіда — Ничипора Карпенка. Померли від голоду двоє дітей із п’яти, залишилися моя бабуся Олександра і дві її сестри. Рятуючи своє життя, вони всі приїжджають до Москви. Через кілька років прадід з молодшою сестрою повертається назад, а моя бабуся та її старша сестра залишаються в Москві. Після війни на світ з’являється моя мати, а в 1972-му і я сам.
Із самого дитинства я чув українську мову: бабуся із сестрою у спілкуванні завжди переходили на українську. А коли їздили в Україну — там була тільки мова. І для мене, дитини, це було абсолютно природно.
Потім я виріс, почалося доросле життя й, на жаль, зв’язки з Батьківщиною бабусі стали губитися... Так тривало приблизно до 2011 року. У РФ почалися активні й численні протести, в яких я брав участь. І якось збіглася — старіюча бабуся, пам’ять про коріння, предків, що вислизає безповоротно. І брехня кремлівської пропаганди про опозицію, про сусідні країни, особливо про Україну.
З 2012 року я просто занурююся з головою в українську культуру, захоплено слухаю Кузьму Скрябіна, багатьох інших, мало не щодня роблю приємні відкриття. Намагаюся вчити мову, купую з рук у московському підземному переході дві вишиванки і т. д., і т. п. З радістю дізнаюся, що Мілла Йовович народилася в Києві, жила в Дніпрі, мама в неї — моя однофамільниця. Мілла чудово співає улюблену «Ой, у гаю при Дунаю». (Тут міг бути дуже довгий текст).
Але настає 2013-й, осінь, Майдан, зима, 2014-й. Перегляд трансляцій Еспресо і «Громадського» до ранку... І нескінченна, страшна брехня всіх федеральних ЗМІ Росії. Захопленість стійкістю захисників Майдану, скорбота по Небесній Сотні й дикий захват від перемоги, вітання всіх своїх знайомих і друзів з України.
15 березня. 70000 на Марші Миру в Москві, величезна колона, українські прапори. І все одно — ганебний окупендум у Криму, терористи й регулярні війська РФ приходять на Донбас і починають криваву бійню.
Коли я приїжджав 24—25 травня міжнародним спостерігачем на вибори Президента України, ще не вірилося, що буде війна. Був у місті Фастів Київської області, відвідав 14 виборчих дільниць — майже скрізь це було свято. Розмовляв не з одним десятком людей різних політичних поглядів. Об’єднувала їх тільки ненависть до Януковича. Штаб «Правого сектору» у Фастові, почувши на моєму телефоні гімн України в рок-обробці, запросив мене на каву. Тільки брак часу перешкодив мені прийняти запрошення.
Київ неймовірно гарний, люди неймовірно доброзичливі, дуже хочу приїхати туди ще. І у Львів, і в Одесу, і в Черкаси, і в Кам’янець-Подільський...
Не знаю коли: дуже важко буде спілкуватися із громадянами країни, що скинула владу своїх упирів, і за це наші упирі послали нелюдів убивати й руйнувати. Дуже боляче, що ми не змогли зупинити це.
Україна, звичайно, вистоїть і переможе. Вона вже перемагає. Швидше б.
Пробачте нас.
Слава Україні!
Нелля СТАЦЕНКО (Геленджик Краснодарського краю, підприємець):
— Коли закінчиться війна? Я тільки сподіваюся на світову громадськість.
Мене дивує, як швидко деякі росіяни стали перетворюватися на бидло. Брехню по ТБ сприймають як істину. Не хочуть нічого знати. У мене вся родина — однодумці. Слава Богу.
У молодості ми з чоловіком відпочивали на Західній Україні. Дотепер пам’ятаю ці чудові екскурсії, будиночки, обвиті трояндами. Смачна величезна полуниця. І щиросердечні люди. На узвишші стояло щось на зразок кафешки. Чоловік домовився і нам дозволили там залишитися! (І гроші тут ні до чого). Всю ніч наша група спілкувалася і їла шашлики з «бандерівцями» — було дуже весело!!!
Я всією душею вболіваю за Україну. Я не дивлюся наше ТБ. Я оплакую кожного вашого загиблого в боротьбі проти нашої агресії. Українці крутіші за нас. Ви змогли! Сподіваюся, буде й у нас свято.
Слава Україні!!! Ваша перемога — наша надія!!!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
