Сашко — лише так усі знайомі його люб’язно величали на ім’я. А він не те, що мріяв, а просто марив стати військовим. Та не судилося. Під час медичного дообстеження перед призовом до армії лікарі визнали юнака непридатним до служби. Через варикозну хворобу ніг. Був до болю засмучений, коли його друзі-ровесники вирушили виконувати військову повинність, а він зостався не лише без них, а й втратив мрію. Як закінчив Хустський лісотехнічний коледж, не підшуковував роботу, а подався одразу до Мукачева. І не прогадав, бо жевріюча в душі незбагненна віра несподівано воскресла — його зарахулили контрактником 128-ї гірсько-піхотної бригади, яка дислокувалася там, у місті над Латорицею. Тоді почувався, мов на сьомому небі. Радів за реальність сну, мов дитина — стверджують його сердечне торжество ті, з ким ділився втіхою. І хто міг тоді подумати, що це невимовне щастя потім, через п’ять років, обернеться непоправним горем...

Живи і пам’ятай

Усім краянам нетерпляче бажалося дізнатися бодай скупі відомості про коротке земне буття, адже прожив Сашко Ігнатишин усього 23 роки... Дізнатися про свого захисника, а об’єктивніше і справедливіше сказати — оборонця всієї рідної Вітчизни, на яку зазіхнув лютий ворог. Але стримувала одна поважна причина: важко бачити розплакані материнські очі 48-річної Світлани Юріївни, щоб з нею поговорити. Ненька і дотепер у роздумах з приводу пропозиції громадськості встановити на двоповерховому будинку в житловому масиві Грабовець у райцентрі Міжгір’я, де мешкали разом, меморіальну дошку на згадку про сина, бо вона ятрить її серце болем непоправної втрати. Під час зустрічі сумно мовила, порекомендувавши, що про нього краще можуть розповісти друзі. А їх, виявляється, велике-велике і міцне коло. Передусім — однокласники, сусідська молодь, з-поміж яких насамперед Іван Шкрюба, Анатолій Крупа, Василь Юрик, Олександр Маньо, Денис Красняник, Майя Шуберт, Богдана Маркович, Олеся Гутій, Мар’яна Пиринець, Микола Дзюбик...

Жваво і з гордістю про патріота-ровесника оповідав за нашого короткого побачення Василь Юрик: «Я його пам’ятаю з першого класу, як разом училися, спільно відпочивали. Він був душею нашої компанії за будь-яких обставин. Ми його всі поважали, бо він любив кожного з нас, виручав за потреби». Згадував як шкільні епізоди, так і часи дозвілля, за яких грали у футбол, каталися на санчатах, виходили на природу... Так і каже, що Сашко був для них кумиром у юності. Ніколи не вчиняв зла або комусь, приміром, позаздрив, бо в нього, чого гріха таїти, було непросте дитинство і юність, а в декого іншого — розкішне. Друг Василь згадує, як Сашко пишався своєю Батьківщиною. В Інтернеті виставив світлини з фронту, де майже на всіх він нерозлучно з прапором України. Зрозуміло, однокашникам було дуже цікаво дізнатися від нього про події на сході держави, де він обстоював її територіальну цілісність, за короткочасного перебування вдома після поранення. Не вихвалявся особистими подвигами, хоч у поті чола вручну рив окопи, мужньо обороняв передову позицію, хоробро йшов у наступ. Натомість захоплено розказував про товаришів по службі, особливо — милосердних і відважних волонтерів, котрі під градом куль і снарядів допомагали чим могли — їжею, одягом, навіть добрим словом, що тепло зігрівали тіло в скрутних ситуаціях у зоні АТО. Не міг приховати і розчарування у деяких, з ким його познайомила війна. Коли був у госпіталі, заліковуючи поранення від осколків у ногу, руку, вухо, від хвилі вибуху навіть вивихнуло плече, то почув дивну пораду — не повертатися на фронт. Його вразили слова «доброзичливця»: «Навіщо захищати депутатів?». На настанову Сашко відкрито відповів своїм аргументом: «Я воюю не за депутатів, а за нашу Україну. Нині ворог на сході, а завтра може бути і у нас на заході». Його тривожила думка про долю товаришів, які залишилися в найгарячішій точці воєнних дій, палав бажанням знову бути поруч з ними. Особисті переконання совісну людину не зупинять перед найстрашнішою бідою. Він знову пішов туди, де межували життя і смерть.

— Нам дуже його не вистачає, хочеться знову побачити його щиру усмішку, — з глибоким жалем сповіщає Василь Юрик.

Як йому, так і його друзям, матері особливо закарбувалися в пам’яті моменти, коли Сашко за вільного часу полюбляв прогулюватися з братиком Богданчиком, якому зараз 13 років. Надто багато уваги приділяв молодшому, дбаючи, аби ріс здоровим і вихованим.

За випадкових обставин під час бесіди з матір’ю Сашка підійшла одна з його педагогів — учителька української мови і літератури Міжгірської ЗОШ № 1 Софія Козак, зізнавшись, що знає свого учня-звитяжця з п’ятого класу. За її словами, лише нанизуй позитивні риси колишнього вихованця-учня: був слухняним, врівноваженим, співчутливим, допитливим... Присутня подруга згорьованої нещастям Світлани Юріївни — колишній інженер з охорони праці райавтодору Надія Антал пам’ятає ще Сашка як сусіда по роботі — фірма розташована за кілька метрів від місця проживання Ігнатишиних. «З малих літ його магнітом тягнуло на територію нашої організації, всі казали, що як виросте, то обов’язково буде шляховиком».

Ці слова багатьма прикладами підтверджує і в недалекому минулому керівник трудового колективу Юрій Стецюнич: «На майданчику була списана вантажівка, в кабіну якої постійно заходив хлопчак, котрий показово крутив кермо, бо його насправді не було. Питаю, куди їде, а він гонорово відповідає, що аж у Колочаву через перевал. Наказав потім підлеглим встановити сяке-таке кермо, щоб Сашко зручніше почувався шофером. Часто брав його і у свої супутники під час робочих рейсів по району. Яка то була дитяча радість за поїздок — аж очі сяяли від задоволення!» Юрій Стецюнич теж важко зітхнув, висловившись, що дуже жаль, що колись мрійливого сусіда вже немає серед живих.

Всевишній забирає найкращих

Сашкові Ігнатишину повторно підписали трирічний контракт без будь-яких заперечень, бо зарекомендував себе відмінником служби в гірсько-піхотній бригаді. А коли раптово спалахнула неоголошена війна, то в числі перших став учасником АТО. За першого етапу відправки перебував на Луганщині півроку поблизу вже всьому світу відомого містечка Щастя, де в дійсності творилося пекельне нещастя. За тиждень до ротації будиночок, у якому проживав з іншими бійцями, ворожий снаряд посік ледь не на тріски — Божим дивом ніхто не зазнав серйозних поранень. Сашко за жодних жахливих випробувань не втрачав почуття бойового духу. Одного разу телефоном мудро розрадив матір звісткою, що як приїде, то ожениться. Хоч насправді за прибуття відтак зізнався, що в цей час важко і себе прогодувати, а не те, щоб ще утримувати сім’ю. Тут зазнав і поранення за нищівного бою. Півдня ходив з автоматом по полю закривавленим, допоки медики надали допомогу.

Усього лічені тижні відбував реабілітаційний процес. І знову — на фронт. Тепер уже на Донеччину. Нікішине вважалося плацдармом українського війська, від якого до Дебальцевого зовсім близько. Агресор і сепаратисти не давали спокою ні вдень, ні вночі, щоб захопити важливу територію. Їхнім жорстоким намірам вчинювався відчайдушний супротив, в якому безпосередню участь брав і молодший сержант, командир відділення Олександр Ігнатишин. За таких неймовірно безстрашних зусиль належить і перепочинок. Сашко, в якого розряджалася мобілка, ще встиг короткою фразою повідомив матір, що разом з товаришами по зброї вже сів у машину і повертається додому. За руху колони вчергове дали про себе знати залпи бандитської артилерійської канонади. Верховинець за бойні встиг витягнути з автомобілів кількох поранених, як раптом після вибуху замовк його телефон. За німого зв’язку Світлана Юріївна, віщуючи ніжним материнським серцем, відчула, що сталося лихо. Іскорку надії на ліпше згодом загасила зла вість, яку поправити вже було неможливо.

...Він мріяв бути військовим і став ним, Справжнім! Відважним бійцем, який з патріотичним сумлінням захищав свій народ від загарбницьких посягань на його вільну долю, державну незалежність. Українська нація по праву вважає Олександра Ігнатишина своїм Героєм.

Міжгір’я Закарпатської області.

Фото надано авторами.

P.S. Відрізок центральної автодороги в Міжгір’ї, що був з радянських часів названий ім’ям російського письменника Добролюбова, перейменовано на честь звитяжця Олександра Ігнатишина. Його посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.