Юрій Сорока — доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сумлінний історик, цікавий оповідач, він залучив до свого науково-публіцистичного дослідження широке коло джерел та фотодокументів, а ще — надзвичайно цінні живі людські свідчення. Дослідження торкається діяльності українського національно-визвольного підпілля 1930—1950-х років на території його рідного волинського села Романів і найближчих до нього Ботина, Верхівки, Копчі (Новокотова).
Свого часу Юрій Сорока чув від батьків і земляків чимало оповідей про панування на їхніх теренах влади польської, більшовицької, гітлерівської, відтак — знову більшовицької. Кожна з цих влад намагалася витравити з людей їхню українськість. А горді волиняни ставали на прю з чужинцями.
* * *
Суть цієї борні автор вклав у назву книжки — «За Україну, за її волю, за її долю». Це слова з пісні, яку виконував ансамбль бандуристів на відкритті Кургану пам’яті романівцям, котрі були розстріляні енкавеесниками в Луцькій тюрмі напередодні приходу нацистів.
У книжці Ю. Сороки три розділи — «Репресії проти західноукраїнського населення», «У роки німецької окупації» та «Війна проти народу».
Перший із них — про панування на Волині й Галичині польської держави та «перших совєтів». Польські шовіністи, стверджує автор, трактували Річ Посполиту як мононаціональну державу й забороняли в цих краях вживати терміни «Волинь», «Галичина» тощо. Замість цього насаджувалися поняття «русин», «Східна Малопольща», «східні креси», а мовний закон вилучав українську мову зі сфери державних і самоврядних установ, утверджував подальшу полонізацію шкільництва.
Особливе напруження викликала польська колонізація українських сіл. Величезні масиви земель та лісів були розділені між поляками, передусім — осадниками, колишніми офіцерами й вояками польської армії. Вони мали стати опорою в боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Польська влада всіляко заохочувала виїзд українців за кордон. (Від себе додам: і мої батьки — вихідці з Великої Волині, збиралися переїхати в Канаду, але щось їм завадило.)
Від 1925-го по 1938-й із Західної України емігрували приблизно 370 тисяч душ, переважно українців. Так тривало до 17 вересня 1939 року, коли радянський уряд оголосив війну Польщі.
* * *
Частина західних українців із надією чекала приходу Червоної армії, не відаючи, що потрапляє із одного ярма в інше. Тут автор дослідження скористався унікальними свідченнями, які залишив у своєму щоденнику романівський священик Максим Федорчук. Тут якнайточніше відбито напруження тих днів — і віру в визволителів, і швидку зневіру. За тиждень-другий після «визволення» почалися масові арешти української еліти й просто свідомих громадян. Одним із перших арештували вчителя Івана Корсака-Завадського, який нібито був агентом польської поліції. Вирок — 8 років виправно-трудових робіт.
Далі — більше. Невзабарі у Романові відбувся так званий народний суд над заможними селянами, які вчасно не здали державі зерна. Один із хліборобів потрапив до Луцької тюрми, де й загинув від рук енкавеесників 23 червня 1941-го. А його сім’ю згодом вивезено в Сибір.
«Визволителі» запровадили на Волині й Галичині сумнозвісні ярлики — «ворог народу», «ворог радянської влади» тощо. Під ярлик потрапляли не тільки самі «вороги», а й їхні сім’ї, які підлягали виселенню у віддалені райони Союзу. В Романові 24 травня 1941 року були арештовані Петро Горбатюк, його дружина та син. Тоді ж арештували й виселили десятьох Бакаїв, п’ятьох Градецьких, стільки ж — членів родини Козаків... Того дня з Романова вислали в Сибір двадцять п’ять осіб. Схоже чинилося й в інших селах. Так, із Ботина вислали дев’ятьох членів родини Гаврилюків...
Безлюдні простори Півночі, Сибіру й Казахстану потребували робочої сили. Її радянські каральні органи шукали і серед людей середнього віку, і серед молоді. І негайно, інкримінуючи що завгодно, арештовували. Юрій Сорока розповідає про діяльність у його рідному селі підліткового українського товариства «Гніздо», створеного за польської влади. Зовсім юні хлопчаки й дівчатка, мандруючи лісом, оберігали живу природу, лікували птахів тощо. З приходом Червоної армії гурток розпався, але чекісти зробили з нього «підпільну організацію», довго вибивали з підлітків свідчення про їхні «злочини». Кров холоне, коли читаєш, скажімо, про арешт і люті допити одного з «гніздів’ят» — Петра Міщука. І таких епізодів у книжці багато.
* * *
Другий розділ «У роки німецької окупації» розпочинається документальними свідченнями про розправу енкавеесників над в’язнями Луцької тюрми. Замітаючи свої криваві сліди, вони перед самим приходом гітлерівців влаштували нечуване — вбивали свідків більшовицьких катувань. За неповними даними, тоді у цій в’язниці було розстріляно понад дві тисячі волинян, зокрема вісімнадцять — із Романова, семеро з села Копче, четверо -з Ботина. В живих лишилося декілька в’язнів. Якимсь дивом Господнім врятувалися й прибули в Романів Устим Гуменюк та Олексій Климчук. І розповіли землякам про пережиті страхіття.
Зрозуміло, що на тлі такого більшовицького варварства дехто з волинян вітав перші загони вермахту, хоча розуміли: новий загарбник нічого доброго не принесе. Так і сталося. Вже в перші дні окупації гітлерівці почали за найменшу провину чи й без неї розстрілювати людей, висилати їх на роботу до Німеччини. Тільки в Романові заарештували 11 душ. Згодом вивезли на примусові роботи ще 57 романівців. Насильно забирали коней, корів, птицю, зерно, залишаючи селян вмирати голодною смертю.
Із цього дослідження довідуємося, що в Романові націоналістичне підпілля очолив Микола Петровський, у Ботині — Костянтин Крижанівський, у Копчі — Дмитро Климчук, а у Верхівці — Мефодій Жабський. Гітлерівці люто переслідували націоналістів, багатьох знищили, кинули в тюрми й концтабори, звідки мало хто повертався.
Книжка рясніє безліччю промовистих фактів, які засвідчують: визвольний дух витав у кожному селі, на кожному хуторі. Їх мешканці створювали рої, куди входило від 10 до 14 осіб. У Романові діяли три рої, у Копчі — 2, Ботині — 1. Усі бійці проходили в них добру військову муштру. Запрацювала самооборона, метою якої було охороняти населені пункти від нападу гітлерівців, інших зайд.
Як стверджують найновіші дані, УПА та збройні відділи ОУН(б) в 1942—1943 роках провели 2 тисячі 526 антинімецьких акцій, в яких загинуло 12 тисяч 427 німців та їхніх союзників, 2 тис. 448 — захоплено в полон. Втрати повстанців у боротьбі з гітлерівцями становили 2 тис. 251 чол. убитими.
* * *
«Видання «За Україну, за її волю, за її долю» вкотре засвідчує схожість двох ідеологій — фашистської і комуністичної. Ось два незаперечні факти, які наводить автор. Коли підрозділи УПА значно посилили удари по німецьких комунікаціях, генеральний секретар Волині й Поділля терміново повідомив у Берлін, що залізниці підриваються і по шляхах можна їздити лише з конвоєм, тож «для остаточного викорінення українського національного руху треба повністю ліквідувати місцеве населення з цих районів».
Чи не про таке саме думали на початку лютого 1944 року й у Кремлі? Саме тоді готувався указ за підписами Л. Берії і Г. Жукова про виселення у найвіддаленіші райони всіх українців, передусім із західноукраїнських земель, які, вважалося, були «наскрізь заражені українським буржуазним націоналізмом». На щастя, цього варварства більшовицьким сатрапам здійснити не вдалося... Але масові виселення тривали...
Про це — третій розділ книжки. Як зазначає автор, прихід на початку лютого 1944 року «других совєтів» небавом був позначений новими «чистками» й арештами громадян, яких звинувачували у зв’язках із бандерівцями й у спротиві новій владі. Їх одразу етапували в Сибір. Багатьох чоловіків відправляли на фронт, щоб там вони «кров’ю змили безчестя перебування під фашистською окупацією». Та навіть у діючій армії декого з западенців заарештували. Так, 8 травня 1944 року органи СМЕРШу арештували 19 солдатів, призваних із Романова, а в червні ще п’ятьох. Ю. Сорока називає імена всіх цих страждальців, як і імена багатьох інших земляків, котрі зазнали різних форм утиску більшовицької влади. Чимало з них знайшли останній спочинок за тисячі кілометрів від рідного краю. І це також зафіксовано в книжці. Як закарбовано такий маловідомий широкому читачеві факт: восени 1947-го в різні райони РФ було відправлено 50 ешелонів із сім’ями повстанців з Волині та інших західних земель України.
З 1944-го по 1952-й в Західній Україні репресовано до 500 тисяч душ, у тім числі арештовано — понад 134 тисячі, вбито — більш як 153 тисячі, вислано довічно за межі України — понад 203 тисячі.
Цю вражаючу картину Юрій Сорока досліджує на невеличкому острівці — у чотирьох селах під Луцьком. Крізь призму історій малої батьківщини автор, по суті, вибудував історію визвольної боротьби загалом на Волині й Галичині в 1930—1950-х роках. Ця боротьба здебільшого торкається сільської місцевості, найменш захищеної, де гнобителі спустошували хутори й цілі села. Я спробував порахувати, скільки в тій кривавиці вбито, поранено, вислано на край світу самих тільки романівців, і вжахнувся: цифра не піддавалася сприйняттю. Виходячи із неї, село мало б назавжди пощезнути. А воно щоразу оживало й знову квітнуло!
Мимоволі пригадалися слова мого давнього друга, всесвітньо відомого творця мікромініатюр, історика, мислителя, поета Миколи Сядристого:
Що там трагедії Сенеки чи Шекспіра!
Я ставлю проти них своє село,
Яке на світі все пережило,
Чого не винесли б ні ангели, ні злі
І безпорадні в горі королі...
Воістину так! Живий приклад цього — Романів, Ботин, Верхівка, Новокотів (Копче), які вижили всім смертям на зло й нині будують свою, болем омріяну вільну, незалежну Україну. Ця ідея наскрізним промінчиком осяватиме кожного, хто познайомиться з цією унікальною дослідницькою працею, а найперше — земляків Ю. Сороки. У ній вони знайдуть багато неоціненного з життя своїх рідних, близьких, знайомих. Книжка повертає нам із непам’яті сотні імен людей, хто жив у ті трагічні роки. Автор ілюструє свою працю численними фотографіями. Дивуєшся: як вони могли вціліти! Тут і життя повстанців, і знаки пам’яті загиблим у Луцькій в’язниці, і вражаючі кадри сільського побуту, й знімки переселенців. Вони надзвичайно збагачують текстовий ряд книжки. Тож маємо бути вдячні творцеві цього науково-популярного видання, яке нам відкрило маловідомі сторінки життя й визвольної боротьби волинян за волю і кращу долю України.
Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України.
