Василь Верховинець з Євдокією Долею.

У Полтаві відбувся інформаційно-просвітницький тур місцями пам’яті українського хореографа, першого теоретика нашого народного танцю, композитора, диригента, фольклориста Василя Верховинця (Костіва). 140-ліття від дня його народження цьогоріч відзначають на державному рівні.

Горянин над Ворсклою

Хоч він і народився у краю гір (звідси й псевдонім Верховинець), творче життя уродженця Галичини тісно переплелося з Полтавою. Саме тут він досяг своїх верховин у мистецтві. У місті над Ворсклою зазнав і перших арештів та вбивчих звинувачень від опричників комуністичного режиму, які погубили його...

Ініціаторами згаданого туру, який присвятили ще й 135-річчю від дня народження дружини Василя Верховинця — театральної акторки, співачки Євдокії Долі, стали працівники департаменту культури і туризму ОДА та Північно-Східного відділу Українського інституту національної пам’яті. Їх підтримали музейники, науковці, педагоги, краєзнавці, небайдужі полтавці.

А почалася та подорож у часі й просторі з відвідин коледжу мистецтв імені Миколи Лисенка. У цій будівлі — надзвичайно багатий на скарби минувшини музей «Музична Полтавщина». Його завідувач, колишній керівник навчального закладу (тоді ще музучилища) Віктор Кучер показав нотатки, написані рукою Василя Верховинця, а також документи, матеріали, світлини, пов’язані з його полтавським періодом.

Народився Василь Костів на українських землях тодішньої Австро-Угорської імперії. На Велику Україну, зокрема в Київ, його покликав один із корифеїв нашого театру Микола Садовський, який помітив у провінційного вчителя музики неабиякі задатки актора та співака. В театрі Садовського Василь Верховинець познайомився з уродженкою Полтави Євдокією Волошко (Долею), котра невдовзі стала його дружиною.

Смертельний гопак

Непересічний талант і колоритна постать давали надію на успішну акторську кар’єру. Однак театр виявився затісним для нього. Під час гастрольних поїздок він уважно придивлявся до справжніх народних дійств — із піснями, танцями, дотепним словом, які відбувалися просто на вулицях і майданах. Записував народні пісні й запам’ятовував танцювально-обрядові рухи не лише з цікавості. Згодом став «проціджувати» побачене й почуте як науковець і відтворювати на сцені вже як професійний хорео-граф, балетмейстер, композитор, хормейстер, диригент.

Видав знакові для нашої культури книги та наукові праці «Українське весілля», «Українські народні танці», «Теорія українського народного танцю» й інші. На батьківщині дружини ще 1918 року очолив Український національний хор, а з 1920-го по 1932 рік керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти. Справжнім мистецьким тріумфом Василя Верховинця стало створення ним разом із дружиною в Полтаві легендарного «Жінхорансу» — жіночого хорового ансамблю театралізованого співу, при якому пісенні образи на сцені найвиразніше «домальовувалися» ритмічними рухами виконавців.

У кожному місті СРСР, де гастролював цей колектив, на нього чекав приголомшливий успіх. Ще тріумфальнішим став виступ у 1935 році наших артистів із поставленим Василем Верховинцем триколінним гопаком на першому міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні. Ця беззаперечна перемога засвідчила прагнення хореографа відійти від того, що він називав «еквілібристикою в українській одежі» та вписати наше мистецтво в контекст європейської і світової культури.

Та саме за це в ті часи вдома світили зовсім інші «нагороди». За будь-яке відхилення від офіціозу, зокрема й мистецького, тут ламали через коліно не лише триколінний гопак... Ще в 1927-му та 1932 році митця й науковця арештовували за підозрою у причетності до вигаданої спецслужбами задля нищення нашої інтелігенції «Спілки визволення України». Відпускали через відсутність доказів. А наприкінці 1937-го — на початку 1938 року  жодних доказів уже й не треба було...

Після «наполегливих» допитів Василь Верховинець визнав себе «винним» у багаторічній контрреволюційній діяльності та шпигунстві на користь Польщі... 10 квітня 1938 року військова колегія Верховного Суду СРСР засудила його до розстрілу, а вже наступного дня той вирок було виконано в Києві. Після того дружина «ворога народу» Євдокія Доля відбула свою «п’ятирічку» в концтаборах у Казахстані.

Зорі не гаснуть

Про найтрагічніші сторінки в їхньому житті розповідає невелика, та досить містка експозиція, присвячена Василю Верховинцю і розташована в залі «Розстріляне відродження» Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського. З нею також ознайомилися учасники інформаційно-просвітницького туру. Змогли послухати розповідь старшого наукового співробітника музею Наталії Кузьменко, побачити справжні раритети — піаніно Верховинця, оригінали його рукописів, останній прижиттєвий портрет.

Та найнесподіванішим відкриттям для них стали відвідини старого одноповерхового будинку на вулиці, що віднедавна носить ім’я Василя Верховинця. Тут колись він жив разом із дружиною. Історія буквально ожила перед очима мандрівників, коли їх зустріла нинішня мешканка цього будинку Діна Синиця, котра доглядала до відходу у вічність свою далеку родичку Євдокію Долю (вона прожила 103 роки).

Колись, за словами пані Діни, помешкання знаменитого подружжя було просторішим і займало весь будинок. Після розстрілу чоловіка Євдокія змушена була продати частину будинку, щоб вижити... Та й сьогодні тут можна побачити старовинні меблі та деякі речі, що пам’ятають і колишніх іменитих господарів, і їхніх гостей. А своїм гостям Діна Синиця показала унікальну світлину із зображеннями фундаторів і артистів музичного товариства «Боян», що діяло на Полтавщині в часи Української революції 1917—1921 років.

Останньою локацією туру стала історична будівля Полтавського національного педуніверситету, де Василь Верховинець працював майже півтора десятиліття. Гості поклали живі квіти до меморіальної дошки (на знімку) на його честь. Уперше її встановили на фасаді споруди ще 1966 року, після офіційної реабілітації «ворога народу». Нову дошку відкрили 1982 року. Але й на ній корифея українського мистецтва репрезентовано як радянського діяча. Хоча саме за свою нерадянськість він і поплатився життям...

Учасники туру оглянули також університетську аудиторію-музей, названу іменем колишнього викладача цього навчального закладу (частину матеріалів сюди передав його син, також знаний музикант і педагог Ярослав Верховинець). Саме тут під час мистецького дійства, влаштованого студентами вишу та дітьми, можна було на власні очі переконатися у незнищенності справи Маестро. Особливо тоді, коли пісні зі збірки Василя Верховинця «Весняночка», виданої ним ще 1923 року, виконували юні зірочки зразкової аматорської групи народного співу вокально-хорової студії «Домінус»...

Полтава.

Фото з відкритих джерел.