Є на Кіровоградщині така установа, де під дахом зібрані десятки, а за всі роки її існування — сотні складних, іноді — трагічних, людських доль. По один бік тут — самотність, біль і туга, по другий — милосердя, турбота, розуміння та належний догляд за людьми, яких привели сюди непрості життєві обставини. Йдеться про Онуфріївський геріатричний пансіонат. З часу свого заснування, з 1 грудня 1963 року, установа спочатку спеціалізувалася лише опікою над дітьми з інвалідністю, згодом — лише одинокими жінками пенсійного віку, пізніше тут оселились і чоловіки.

Пансіонат розрахований на 95 мешканців. Нині тут проживають 88 людей (з інвалідністю І та ІІ груп незалежно від віку, одиноких пенсіонерів Кіровоградської області), дві третини з них — з Онуфріївського району. Більша частина загальної чисельності — лежачі хворі, (здебільшого — після пережитого інсульту), яким потрібен цілодобовий догляд.

Мешкають у пансіонаті і довгожителі, яким уже за дев’яносто, і молоді люди віком за тридцять. Усі вони дієздатні, хоч і мають деякі фізичні чи психологічні проблеми. Ці люди не ізольовані від світу, спілкуються з рідними, друзями, але головну опіку отримують саме від колективу установи.

Основні вимоги — людяність, співчуття, терпіння, моральна та психологічна стійкість

Сімнадцять років тому пансіонат очолив Віктор Швачка. За роки його керування для мешканців тут створені належні побутові умови, забезпечується збалансоване, з урахуванням віку та стану здоров’я чотириразове харчування (за медичними показаннями — дієтичне), цілодобове медичне обслуговування, задоволення гігієнічних та санітарних потреб. У кімнатах — тепло, чисто та затишно. Підопічні отримують одяг, взуття. Кожен за бажання має можливість розвинути свої творчі здібності: хтось в’яже чи вишиває, хтось співає або ж грає на музичних інструментах, хтось малює, хтось доглядає за квітами... Частими гостями в установі є працівники районного Будинку культури, бібліотеки, районного центру дитячо-юнацької творчості, представники церков різних конфесій, які проводять для підопічних різноманітні заходи.

Крім основних обов’язків, працівники пансіонату виконують і роль психологів, адже переконані — спілкування для стареньких особливо важливе. Їх треба вислухати, пожаліти, поспівчувати. Вони чекають цього, бо, як діти — коли їм боляче, треба поплакати. Тому й підбір персоналу, загалом – 63 працівники (на знімку з архіву) дуже ретельний.

«Спілкування має для наших підопічних велике значення, — зазначає Віктор Володимирович. — Бо багато хто прийшов до нас, саме втікаючи від самотності. Загалом, у кожного є своя непроста історія того, як потрапив сюди...»

«Про кожного можна книгу написати, — переконана організатор культурної діяльності та дозвілля Ніна Бойко. — Щоправда, тих підопічних, які отримали травми чи тяжко хворіють і за ними немає кому доглядати з рідних, або просто залишились одинокими на схилі літ і не можуть себе обслужити, — щиро шкода. Є й такі, хто зловживав алкоголем, мав проблеми з законом і врешті з підкошеним здоров’ям або інвалідністю прийшов сюди — з ними теж стараємося знайти спільну мову. Приємно, коли після певного часу реабілітації вони стають зовсім іншими людьми. Трапляються навіть випадки, коли наші підопічні більш-менш відновлюють здоров’я і покидають пансіонат, знаходять себе в житті поза ним».

«Основні вимоги до працівників, перш за все — людяність, співчуття, терпіння, моральна та психологічна стійкість, адже підопічні мають різний емоційний та фізичний стан і часто — доволі тяжкий», — зауважує керівник. — Нині підібрано саме такий колектив, кадрової текучки практично немає. Але не обходиться і без скарг. Є незадоволені режимом роботи установи, бо в нас чіткі правила проживання, а це не всіх влаштовує».

Віктор Швачка радіє з того, що вдалося переламати ситуацію, коли в день отримання пенсії (20—25 відсотків її підопічні щомісяця отримують на руки), систематично траплялись випадки вживання спиртного з відповідними наслідками. Тепер, за словами Віктора Володимировича, це — рідкість. Неймовірно, але підопічні навчились складати кошти, роблять на ці заощадження дорогі операції (наприклад, за торік уже п’ятеро зробили операції на очах); покращують свої житлові умови (купують зручніші ліжка, меблі чи фіранки, які їм подобаються). В цьому їх підтримують у пансіонаті і допомагають із поїздками на медичні обстеження чи з виконанням ремонту тощо.

«Один із підопічних, 80-річний лежачий тяжкохворий, попросив купити за його кошти зручне для нього багатофункціональне ліжко, — зазначає директор, — мовляв, хоче почуватися комфортніше. Ми виконали його прохання, і він задоволений».

Разом із тим нині важко знайти бажаючих допомогти установі. Ніхто не хоче бути старим, і ніхто не вірить, що до нього прийде старість, а тому й мало таких, хто розуміє і співчуває, хто хоче допомогти немічним людям. За словами Віктора Володимировича, за всі сімнадцять років його керування установою, лише двічі виділялись кошти на капітальні видатки — на реконструкцію котельні та на заміну водонапірної башти. Із загальної суми державного фінансування (річний кошторис установи становив майже 10 млн грн, які виділяються з обласного бюджету і в основному витрачаються на виплату заробітної плати, розрахунки за енергоносії, харчування та медичне обслуговування) лише 1,3% передбачені на розвиток. А потрібно і ремонти приміщень проводити, і роботу різного обладнання забезпечувати, і техніку, яка обслуговує підсобне господарство, тримати в справному стані, і ще багато-багато чого іншого.

До речі, харчоблок установи забезпечується м’ясом та молочною продукцією власного виробництва за рахунок підсобного господарства. До трудотерапії залучаються бажаючі підопічні. Але, підкреслює директор, тільки за власним бажанням.

Загалом, в установи є чимало проблем, які доводиться розв’язувати, як то кажуть, кустарним способом. Так, завдяки місцевим Кулібіним фактично відновлено обладнання пральні. Вартість нового — до 70 тис. грн. Таких коштів не мали, тож і довелося мудрувати, як вийти з ситуації.

В. Швачка висловлює занепокоєння і подальшою долею установи: «Якщо будо створено ОТГ, вона фінансово не зможе утримувати геріатричний пансіонат. Куди тоді подітись підопічним?..». А вони потребують догляду і турботи. Хоча б тому, що хочуть жити різностороннім, повноцінним життям, і в цьому їм потрібно всебічно допомагати. Адже старість, самотність, хвороби і випробування долі не шкодують нікого: освічених і зовсім неграмотних, колишніх ув’язнених і лікарів, військових і державних службовців...

Заслужений працівник, учасник міжнародних змагань

Серед них — старожил пансіонату, заслужений сталевар України Віктор Федорович Журба. Він мешкає в установі вже 23 роки. Свого часу тридцять років відпрацював на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Петровського сталеваром. За добросовісну працю нагороджений двома Почесними грамотами Президії Верховної Ради Української РСР. Дружина померла рано, тож чоловік повернувся в Онуфріївку, звідки родом, жив біля матері, але й вона померла. А особисте життя не склалося — чоловік отримував хорошу пенсію, тож завелося чимало «друзів», ласих до дарівщини. Чоловік вдячний за пораду оселитись у пансіонаті, щоб не спитись та не піти з життя дочасно, селищному голові Леоніду Пивовару. Вже понад 15 років В. Журба не вживає оковитої. Натомість очолює культурно-побутову комісію, користується авторитетом серед підопічних. Має значні успіхи в спорті — неодноразово брав участь у шахово-шашкових турнірах (навіть міжнародних) для інвалідів. Коли ще не було значних проблем зі здоров’ям, протягом шести сезонів допомагав пасти корів із підсобного господарства.

Нині ж, хоч і в інвалідному візку, він залишається активним і дієвим. «Якби не пансіонат, — зізнається, — мене, мабуть, уже і на світі не було б».

Моторист, який став художником

Добре знайомий жителям району Михайло Антонович Гупалюк, родом із Хмельницької області, який проживав на Одещині, в Добровеличківському районі Кіровоградщини, а після смерті матері влаштувався в пансіонат. Він — частий гість місцевої газети — приносить для опублікування свої малюнки. Кілька десятків його робіт демонструються в Музеї історії району.

«Здібності до малювання у мене були ще в дитячому віці, але здобув спеціальність моториста І класу, тривалий час працював на Одеській залізниці... А тут знову почав малювати, — з гордістю і блиском в очах каже М. Гупалюк. — А надихнула мене наша бібліотекар Ніна Олександрівна. Спасибі їй. У мене скільки тем, скільки задумів...»

Її картини бісером — справжні шедеври

Наталія Олександрівна Китаєва вишиває бісером неймовірно гарні картини. Одна з таких прикрашає інтер’єр бібліотеки. Жінка приїхала в Онуфріївку з Олександрії. Працювала бухгалтером у різних держустановах міста і навіть на керівних посадах. Але пережила інсульт, а щоб стати на ноги, їй довелося пожертвувати квартирою. Син живе за кордоном. «Він у мене дуже хороший, теж допомагав, чим міг, але в нього — своє життя, —зазначає жінка. — Тож я вирішила влаштуватись у геріатричний пансіонат. Довго їздила, вибирала. В Онуфріївці мені сподобалось найбільше — тут затишно, спокійно. Я добре облаштувалась, створила собі додатковий комфорт — тюль гарний на вікна купила, холодильник, телевізор... Я весь час зайнята — то вишиваю, то читаю, то спілкуюсь із іншими. Тому дивуюсь, коли телефонують подруги і розповідають, що їм нудно і немає чим зайнятись».

Одне лише не влаштовує жінку — дуже хочеться покуховарити: оладки пекти чи щось інше смачненьке, бо вміє гарно готувати і любить цю справу.

І служитель Божий...

Знайшов свою другу домівку в пансіонаті і священик, протоієрей Володимир Логвиненко. Він теж має складну життєву долю — родину спіткало нещастя — передчасно померла матушка. Володимир Андрійович залишився з трьома дітьми, тяжко переживав втрату, самотужки дбав про дітей. Якось, прямуючи в сусіднє село, отримав переохолодження, був на межі життя і смерті. А згодом до тяжкої пневмонії додалися ще й ускладнення після мікроінсульту, що вплинули на мову, опорно-руховий апарат. Тож довелося піти під опіку пансіонату. Але й тут він не полишає службу — протягом двох років збирав кошти і облаштував на другому поверсі капличку Марії Магдалини. Її належним чином освятив архієрей ПЦУ, єпископ Кропивницький і Голованівський Марк. Тепер отець Володимир має все необхідне облачення та церковне начиння, в капличці проводяться служби. Священик здійснює паломництва, привозить у пансіонат іконки, щиро молиться, зокрема — і за працівників пансіонату, які рятують немічних.

Тут справді працюють люди, які не лише за професійним обов’язком, а головне — за покликом душі, надають допомогу людям зі складними долями, забезпечують їхні потреби. Саме до соціальних працівників звертаються з проблемами, а отримують надію — на життя, на турботу, на право радіти прийдешньому дню.

Фото автора.