З усіх національних духовних скарбів український народ поставив на перше місце Шевченків «Кобзар». Збірка, до якої увійшли поезії, писані в різні роки у мандрах, у холодному Петербурзі, казематах і засланні, у пісках закаспійських пустель, стала всенаціональною Біблією, що сконцентрувала національні змісти і символи, у ній сутність нашої історії, моральні закони, культура і світогляд, програма боротьби.

Перше видання «Кобзаря» вийшло у Петербурзі 1840 р., умістивши лише вісім творів: «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Через більш як півтора століття кожне слово духовного Проводиря залишається актуальним. До 150-ліття Шевченка цю збірку відтворили, подавши твори у тому ж складі й тій же послідовності. Переднє слово до перевидання написав Дмитро Павличко. За рік до набуття Україною незалежності він сказав: «Якщо ми не вмерли досі, падаючи і згинаючи від стронцію рабства свої побиті кості, якщо наші хребти випрямляються, а наша мова починає пульсувати у наших жилах, і прибуває щодня здоров’я, і міцнішає відчуття свободи, і людська гідність наповняє наші серця — то це насамперед заслуга Т. Г. Шевченка, заслуга маленької книжечки, що з’явилася у Петербурзі весною 1840 року, книжки, яка, не міняючи своєї назви, збільшувалася, щоб стати українською Біблією, щоб учити і рятувати нас, щоб після кожного мовного і духовного Чорнобиля відроджувати український народ у законі справедливості та правди».

Шевченкове слово українці сприймають на генетичному і ментальному рівні. Наші гени, як антена, спрямована в безмежний космос Слова, з перших звуків вловили своє, сказане Тарасом. І відгукнулися всенародною любов’ю — перший випуск «Кобзаря» вийшов на кошти українця Петра Мартоса, поміщика і відставного штаб-ротмістра, а у сільських хатах поряд з образами Ісуса Христа і Матері Божої десятиліттями висів портрет Тараса, прикрашений рушниками.

Виконуючи його заповіт «як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій», написаний у 1845 р., друзі Тараса Шевченка перевезли тіло на Батьківщину й перепоховали на Чернечій горі у Каневі.

Після панахиди у церкві домовину поставили на чумацький віз і накрили червоною китайкою. Замість волів у воза впряглися хлопці та чоловіки, а потім навіть дівчата. Попереду процесії йшли люди з портретом Шевченка, а останню його дорогу устелили зеленим віттям.

Цей день на полотні «Шлях у вічність» (на знімку) замалював київський художник Олександр Мельник.

«На початку двохтисячних почалась реконструкція музею Шевченківського національного заповідника у Каневі. Головний художник-реставратор об’єднання Укрреставрація Інна Дорофієнко запросила мене і ще декількох художників завершити там серію розписів, розпочату Олександром Івахненком ще в 80—90-ті роки, — каже митець. — Майже всі необхідні факти я взяв із унікального дослідження Зінаїди Тархан-Берези «Святиня». В основі композиції той факт, що, за стародавнім українським звичаєм, неодруженого чоловіка мали ховати дівчата. Так було і з Шевченком. У віз із домовиною впряглися святково вбрані канівські дівчата (лише четверо жінок їм допомагали) і декілька кілометрів по канівських горах везли домовину поета, за козацьким звичаєм вкриту червоною китайкою, до місця поховання на Чернечій горі, що відтоді зветься Тарасовою».