Фото з відкритих джерел.

 


Маріуполь, 13 червня 2014 року. Український воїн-визволитель здіймає Державний Прапор України біля кинутої російськими окупантами БРДМ.

 


Маріуполь, 13 червня 2014 року. Під ногами бійців спецбатальйону «Азов» після проведеного ними штурму — повержений прапор так званої «ДНР».

 


 Маріуполь, 13 червня 2014 року. Втомлені, але щасливі від перемоги бійці «Азову» після вигнання окупантів з міста.

Фото Олени БІЛОЗЕРСЬКОЇ, azov.org.ua

Шість років тому визволено південний форпост Донеччини

Місто Маріуполь — важливий індустріальний центр України з часткою приблизно 7% від промисловості всієї держави. Тут розташовано морський порт, металургійні комбінати імені Ілліча та «Азовсталь», концерн «Азовмаш». Навесні 2014 року суто мирний Маріуполь з населенням більш як 440 тисяч мешканців і розвиненою місцевою інфраструктурою був ласим шматочком для територіальних зазіхань з боку північного сусіда. І саме тут, у Маріуполі, у червні 2014 року вирішувалася подальша доля всього Приазовського узбережжя.

Щороку 13 червня відзначається День визволення Маріуполя від російських окупантів (згідно з Постановою Верховної Ради України № 3807 (971-VIII) від 2 лютого 2016 року «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році»). Не стане винятком і цьогорічна дата, коли до монументів воїнам-визволителям вдячні маріупольці покладуть живі квіти.

Ніхто не відав, як далеко все зайде

Дослідники новітніх історичних подій переконані: визволення Маріуполя у червні 2014 року змусило Путіна зупинити наступ вглиб території України. Й вигнання кремлівських найманців з міста Марії (так ще йменують маріупольці свій спільний дім) стало переламним моментом у всій російсько-українській війні.

Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже відразу після втечі з України Януковича й перемоги Революції Гідності. Особливо активізувались проросійські сили після анексії Росією Кримського півострова. З середини квітня Маріупольську міськраду було захоплено сепаратистами, які тероризували місцевих мешканців і сіяли в місті постійний жах.

На 12 червня 2014 року російські бойовики контролювали вже майже 80% території Донецької та Луганської областей, де мешкало приблизно 6 млн осіб, вироблялася майже чверть ВВП. Під контроль бойовиків потрапив і Маріуполь, який вабив окупантів розташуванням тут заводів оборонпрому, що постачали броню для танків, і виходом міста до моря. До всього, окупанти відводили Маріуполю ключову роль у втіленні ідеї сухопутного коридору до окупованого Криму вздовж узбережжя між Маріуполем і Бердянськом. Тому й не дивною була їхня настирливість за будь-якої ціни захопити й утримати місто.

Штурм будівлі УВС і перші жертви

9 травня 2014 року, виконуючи накази московських кураторів, збройні формування терористів штурмували будівлю міського Управління внутрішніх справ. При цьому вони поранили й узяли в полон начальника УВС Валерія Андрощука і вбили начальника ДАІ Віктора Саєнка та бійця добровольчого батальйону міліції «Азов» Родіона Добродомова. Заблокувавши бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста, терористи одразу ж захопили всі адмінбудівлі. Роботу міліції, СБУ і прокуратури було повністю паралізовано, а чимало хто з силовиків вже й відверто переметнувся на бік сепаратистів. Після подій 9 травня Маріуполь перейшов під повний контроль російських найманців. Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому були українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов».

Мало хто усвідомлював у ті буремні дні 2014 року, наскільки далеко зайде ситуація з окупацією Донбасу, але що далі, то більше сьогодні маріупольці переконуються, наскільки їм пощастило, що Маріуполь став одним із перших міст, звільнених з-під кремлівського впливу.

Операція вмістилася у шість годин

Керівництво МВС України, яке ретельно, впродовж усього травня, готувало операцію з визволення Маріуполя, врахувало стан повного паралічу силових структур у місті. Отже, було вирішено зробити ставку на батальйон «Азов», який доукомплектували особовим складом та забезпечили необхідним озброєнням. Також до зачистки було залучено 72-ту механізовану бригаду ЗСУ.

На 25 травня 2014 року в Україні було призначено вибори президента. Аби дати містянам змогу проголосувати разом з іншими громадянами на виборах, командування спочатку планувало визволення Маріуполя на 23 травня 2014 року. Але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, від цього плану довелось відмовитися. Остаточною датою початку деокупації було визначено 13 червня.

Для доукомплектування й підготовки «азовців» батальйон було переведено до Бердянська, що в сусідній Запорізькій області. Тут бійці отримали вишкіл та необхідну техніку. Спеціально для цього на полігоні в курортному місті було створено макет маріупольського «укріпрайону» терористів, де й відпрацьовувалися штурмові дії.

У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», дві роти спецбатальйону «Дніпро», дві роти Національної гвардії та спецпризначенці МВС. Блокування району проведення спецоперації забезпечували майже 500 військовослужбовців Збройних Сил України та Нацгвардії, які контролювали в’їзди до міста на блокпостах. Допомога визволителям надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів.

Напередодні операції з визволення Маріуполя група терористів на чолі з «Чеченом» (Андрій Борисов) утекла з міста. Зі ЗМІ та свідчень у соцмережах стало відомо, що «Чечен» дізнався про підготовку «азовців» до штурму й вирішив покинути місто. При цьому інших своїх соратників-терористів він не попередив.

Визвольна операція розпочалася 13 червня о 5-й ранку з обстрілу укріпрайонів сепаратистів із ЗУ-23/2, яка була встановлена на легендарному «Прянику» — бойовій машині «Азову». Згодом у бій вступили ті бійці спецбатальйону, завдання яких полягало у взятті під контроль штабу терористів, що розміщувався на вулиці Грецькій. Загалом уся операція з визволення півмільйонного міста тривала майже шість годин. Не маючи значної кількості техніки та зброї, українські добровольці без військової підготовки змогли очистити місто від окупантів.

Під час зачистки Маріуполя від сепаратистів українські спецбатальйони ліквідували їхні ключові опорні точки, знищили техніку та відновили контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради.

Відтоді, завдяки зусиллям українських військових та самих маріупольців, місто живе мирним життям, яке не завжди дається легко. Адже навіть після вигнання окупантів Маріуполь ще довго залишався вразливим для терактів, найбільший з яких стався 24 січня 2015 року.

Звичайні хлопці змогли — можуть і військові!

Згідно зі звітом МВС, населення Маріуполя жодного опору силам АТО не чинило, попри заклики місцевого осередку нині забороненої Комуністичної партії України виходити на вулиці й допомагати сепаратистам. Ніхто з мирних жителів Маріуполя в ході операції не постраждав. Під час заходів із деокупації міста поранення отримали п’ять бійців Нацгвардії. Шістьох російських окупантів було ліквідовано, 17 дістали поранення. Ще приблизно 30 членів незаконних збройних формувань заарештували. Серед них — лідери бандитів на прізвиська «Дід» та «Полковник», які розшукувалися МВС за підозрою в мінуванні захоплених будівель. Деякі терористи встигли втекти на окуповані території Донбасу.

У своєму інтерв’ю, даному 2016 року «Радіо Свобода», Антон Геращенко — нині заступник міністра внутрішніх справ України, пригадує:

«Навесні 2014 року я був одним із помічників міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який разом з Олександром Турчиновим спланували операцію з визволення Маріуполя. Складність полягала в тому, що на той момент в Україні не було вдосталь підготованих спецпризначенців, морально в першу чергу підготованих, які могли б вести бої в місті. Добровольчий батальйон «Азов» було створено лише за місяць до цих подій зі звичайних хлопців, які прийшли з Майдану. Хтось був футбольним хуліганом, хтось був у військово-патріотичних організаціях. Багато хлопців отримали автомати всього за два тижні до цих подій...»

Але саме ці, досі звичайні хлопці, виявилися справжніми героями, які зупинили на українському Приазов’ї російську навалу. На переконання Геращенка й багатьох інших авторитетних експертів, якби не визволення Маріуполя шість років тому, то історія окупації України Росією могла б розвиватися зовсім іншим шляхом.

«Саме 13 червня 2014 року є переламним моментом в історії агресії Росії проти України, — наголошує Геращенко. — Тому що до цього моменту Путін сподівався на те, що вдасться шляхом так званого «повстання» місцевих мешканців зі зброєю, яка постачалася з Росії, захопити значну частину південно-східної України. Після того як ми буквально за 1,5—2 місяці створили добровольчі підрозділи і дали відсіч, Путіну вже довелося вести війну з залученням своїх регулярних частин. Ви знаєте, що вже в липні-серпні він вводив частини регулярної армії під Іловайськ. І таким чином він ще глибше погруз в українському конфлікті».

Та головне, історія з Маріуполем показала, що Україна здатна чинити опір. Саме після 13 червня Путін чи не вперше зрозумів, що вже Україну голими руками не візьмеш. У неї є вдосталь захисників, які не дозволять далі загарбувати територію Української держави.

Показово, що завдяки героїзму добровольців, які лишень одягли однострої, піднявся дух військовослужбовців. Офіцери та солдати, які раніше не знали, що їм робити, на прикладі хлопців з «Азову» й «Донбасу» піднялися.

«Якщо вчорашні цивільні, які були на Майдані, можуть штурмувати будівлю в центрі міста, то що заважає українській армії боронити свою країну на повну?» — це питання після червня 2014 року ставили собі багато співгромадян. Саме Маріуполь є Рубіконом, після якого в Україні стала відроджуватися кадрова, регулярна армія. І саме після Маріуполя багато хто в нашій державі усвідомив: нашу армію, яка захищає, належить зміцнювати, посилювати та розвивати.

Донецька область.