Для мене газета «Голос України» завжди була і є найкращою в Україні. А написати вирішила після того, як прочитала в номері за 1 квітня статтю «Як впливає хвороба на молоко: після війни в країні залишалося 4,6 мільйона корів. Скільки зостанеться після пандемії?». Я хоч і живу в місті, але народилася в селі й усі роки моя любов належить людям села.
Мені вже 88-й рік, і я багато чого пам’ятаю про те, як влада ставилася й ставиться до людей праці на землі. Приміром, Хрущов віддячив колгоспникам, виділив їм пенсію, як моїй мамі за 70-літню працю — 12 рублів. Тоді мамі просто пояснили, що колгоспні документи не збереглися.
Після війни я поїхала за закликом комсомолу на великі будівництва. Потрапила в Одесу. Це видалося проявом патріотизму, але тепер розумію, що тоді я колгоспу боялася більше, ніж війни...
З тих часів пам’ятаю такі цифри: у сталінські роки дохід держави від приватного сектору становив 60 відсотків. І зрозуміло чому: селянин був практично рабом. А коли при Хрущові почалися реформи, селянам обрізали надлишки землі, які потім пустували. Люди, щоб вигодувати курку або порося, везли з міста хліб мішками. У той час дохід держави від приватного сектору впав до 23 відсотків.
Майже тридцять років тому мені довелося побувати в штаті Небраска. Тоді я дізналася, що американські фермери постійно одержували від держави дотації, на відміну від наших аграріїв, які постійно сплачували солідні податки.
І ось читаю й перечитую статтю «Як впливає хвороба на молоко...» і ніяк не можу заспокоїтися, що «за останніх півтора десятиліття польська молочна переробка отримала від держави підтримку в 23 млрд євро, німецька — 64 млрд, а українська — нічогісінько. Те саме стосується і аграріїв».
Боляче читати, що після війни в країні налічувалося 4,6 млн корів, на початку дев’яностих — 8,5 млн, а тепер — лише 1,8 млн... Думаю, і це не межа.
Адже проблем у селян стає дедалі більше. Ось згадала, як 90-річна пенсіонерка на Одещині в с. Нагірне розповідала: село порожніє, молодь їде. Центрального водопостачання немає, а з колодязів вода зникає. Корову немає чим напоїти...
І в Подільському районі в с. Дібрівка вода з колодязів зникла. Один колодязь залишився в глибокому яру. Тому старенькі возять на саморобних тачках собі водичку. То про яке тваринництво можна говорити, якщо влада не знає, що діється в селах?
За своє століття я так і не побачила справжньої, грамотної турботи держави про трудовий народ і, зокрема, про село.
І хоча минуло багато років відтоді, як я була в США, досі не можу відповісти на запитання багатого фермера, який мене запитав: «Чому ви живете на такій багатій землі, а зерно й макарони купуєте у нас?» І сам на нього відповів: «Очевидно тому, що ви дуже багато говорите — треба робити те, треба робити це. Але нічого роками не робите...»
Одеса.
