Максим Міркамілов (ліворуч) та його бойовий побратим з 1-ї танкової бригади ЗСУ,
учасник АТО Владислав Рябокінь у День незалежності України піднялися на Говерлу.
Фото надано Максимом Міркаміловим.
Так розпорядилася новітня історія, що народжені у 90-ті роки минулого століття разом з Українською незалежною державою через два десятиліття зі зброєю у руках стали на захист її суверенітету та територіальної цілісності.
До цього молодого покоління українців належить і 28-річний капітан ЗСУ Максим Міркамілов (на знімку). Він — один з небагатьох, хто влітку 2014 року вирвався з пекла Савур-Могили й без втрат вивів групу бійців зі щільного ворожого оточення.
Цей подвиг у гарячій круговерті перших місяців війни залишився непоміченим, а згодом, після Савур-Могили, молодому військовослужбовцю випало стільки випробувань, що він не в змозі був ані згадувати, ані переповідати про пережите.
Тільки тепер, через шість років, коли хоч і не зажили, та зарубцювалися рани, начальник штабу — перший заступник командира військової частини А7326 уманчанин Максим Міркамілов погодився розповісти про себе.
Досі бої за одну з головних позицій на сході — Савур-Могилу —залишаються білою плямою в історії російсько-української війни за масштабами бойових втрат. Про трагічні події взяття висоти та в подальшому виведення заблокованих наших військових підрозділів можна дізнатися лише з розповідей тих, хто вийшов живим з того пекла. Взяти на себе відповідальність за невиправдано втрачені людські життя вище військове керівництво так і не спромоглося, звинувачуючи самих бійців у «слабкій вмотивованості». Та совість і живих, і полеглих військовослужбовців чиста, бо лише завдяки їхній мужності все-таки вдалося створити коридор для відступу і вивести з оточення тисячі українських військових.
— Не думав, що колись стану військовим, — почав капітан. — У школі захоплювався музикою, грав на акордеоні, саксофоні, ударних. Любив рок-метал. Добре знав біологію, хімію й мав намір вчитися на генетика чи мікробіолога-вірусолога. Та доля розпорядилася по-іншому. Зустріч з побратимом та його аргументовані поради привели мене до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Я здобув спеціальність військового психолога і після фронту, поранень, госпіталів та реабілітації твердо переконаний, що вчинив тоді правильно. Якби довелося обирати все спочатку, я б знову став військовим. Це мій усвідомлений вибір, мій шлях.
...У червні 2014 року вчорашній курсант, а згодом заступник командира роти з роботи з особовим складом 30-ї окремої механізованої бригади опинився у смертельному горнилі боїв за Савур-Могилу.
Тоді перед «тридцяткою» командування поставило надважливе і надскладне завдання — будь-що перекрити ділянку українсько-російського кордону та оволодіти стратегічною висотою Савур-Могили. Це дало б ЗСУ змогу контролювати найкоротшу дорогу, якою бойовикам переправляли з РФ боєприпаси, пальне та живу силу. Проте через брак військових між підрозділами виникла велика дистанція, підкріплення не було, а російські так звані гумконвої йшли без упину, колонами. Частина українських батальйонів потрапила в оточення. Для створення їм зеленого коридору відправили, зокрема, й 30-ту механізовану бригаду.
— Ми прибули для підсилення блокпоста, що стояв на перехресті між селами Степанівка і Побєда. Увесь день мене мучило якесь погане передчуття. Я готувався до гіршого, спеціально вибрав для себе години чергування на четверту ранку, коли найбільше морить сон, а противник іде в атаку. На світанку чую, обізвалась стрілецька зброя. Це означало, що триває пряма сутичка. Наші відбивалися, — згадує Максим про початок найтрагічніших хвилин свого життя.
Коли Степанівку бойовики взяли в кільце, їхня група, що складалася з 14 бійців, опинилася в тилу ворога відрізаною від основних сил. У свої 22 роки він усвідомив, що, крім нього, нікому більше брати командування на себе. Він один у групі мав офіцерське звання. За спиною стояли нажахані хлопці. Вони чекали від молодого лейтенанта наказу.
— Зв’язок з командуванням обірвався. Перед нами лежало село, забите ворожими танками. Я дивився в обличчя своїх бійців і бачив відчай. Усі розуміли, що приречені. Тільки Господь Бог та диво могли нас порятувати. Чи було страшно? Так, лише дурний не боїться смерті, що заглядає в очі. Проте над смертельною прірвою, що розверзлася під нашими ногами, до останнього пам’ятав про свій найголовніший обов’язок військового психолога — самому не падати духом і за жодних обставин не давати цього робити іншим. Я, мов закляття, не стомлювався повторювати хлопцям одне лиш слово: «Прорвемось!». Воно тоді було найпотрібніше, за нього чіплялися, як за соломину. У нього вірили, бо то був наш порятунок. Спочатку домовилися, що підемо в обхід села, по двоє з дистанцією у 100 метрів. Але поля виявилися щільно заміновані, це була неминуча загибель. Наші розвідники повернулися назад. У нас залишався один вихід — прориватися вночі через село. Ми мали два БМП і один танк. Сказати, що цього замало — це просто нічого не сказати. Та у нас був хоч і несильний, та все ж козир — ворог не очікував, що на зайнятій ним території є хтось з українських військових, — далі капітан зупиняє свою розповідь і надовго замовкає.
Після мовчанки, ніби перемігши у внутрішній боротьбі, продовжує:
— Вийшли з боєм. Поранені, контужені, але живі. Спрацював ефект несподіванки. Коли увірвалися у Степанівку, бойовики проводили зачистку захопленої території. У темряві подумали на нас, що це свої. Коли розібралися — відкрили хаотичний вогонь. Відстрілюючись, ми залишили околиці Степанівки...
Українські підрозділи група Міркамілова догнала у Петровську. Разом вибиралися до Амвросіївки, найближчого військового укріпрайону. Там був польовий шпиталь.
— Ми дістались Амвросіївки в надії, що зараз нас оглянуть медики. Бійці були вкрай виснажені, мали поранення різного ступеня, мене мучила важка контузія. Однак, за декілька годин до того, як ми пробилися до укріпрайону, шпиталь накрили «Градами». Там просто нічого не залишилося...
Відступ тривав. Кілька днів група провела без їжі та води. Більша частина сухпайків згоріла у підірваних машинах. В один момент закінчилися боєприпаси.
— Уночі у дорозі сталася аварія. Стомлені від безсонних ночей водії БМП втратили пильність і зіштовхнулися. Я сидів на броні. Від несподіваного удару знепритомнів. До контузії додалася черепно-мозкова травма. Кров залила очі. Як мене довезли до Мелітопольської лікарні — вже не пам’ятаю.
Степанівка під шквальним вогнем російських «Градів» була стерта з лиця землі. Дванадцятого серпня до знищеного села зайшли регулярні війська збройних сил Російської Федерації.
Тридцята окрема механізована бригада зазнала непоправних втрат. Більша частина техніки — розбита, в розташування повернулася лише десята частина особового складу.
— Зі 117 бійців моєї 9-ї механізованої роти залишилося 14. Усі інші — загиблі, полонені, але дуже багато безвісти зниклих. Щоб ви розуміли — це не дезертири, у чому згодом звинувачувало «тридцятку» командування, частина якого у ті пекельні дні десь «розчинилася» у степах Донеччини... Переважно це ті бійці, від яких просто нічого не залишалося при влучанні великогабаритної зброї. Це я бачив на власні очі...
Капітан знову замовкає. Видно, що йому нелегко даються ці спогади.
— Тривалий час після АТО, — продовжує, — не міг звикнути до мирного життя. Там, на фронті, ти ходив завжди напоготові, напівзігнутий, щоб не попастися снайперам, не наступити на міну. Весь час увага, як натягнута струна, перебіжками від місця до місця. Та найбільше вразило, коли повернувся додому, що тут усім було весело й безтурботно. Мене пекли спогади про побратимів, які загинули на моїх очах, але це були тільки мої переживання. Мамі розповісти про пережите я не міг, щоб вона знову не хвилювалася. Дружині набридла «моя війна». Ми розлучилися. Я почав навчатися і здобув другу вищу освіту за спеціальністю «Українська філологія». За поранення отримав певну суму коштів. Мені радили, щоб я поїхав у фешенебельний санаторій, відпочив, «як людина». Я купив на ті гроші ударні інструменти. Музика знімає нервове напруження, допомагає вихлюпнути негативні емоції. Багато читаю. Ось взявся за «Дорогу» Кормака Маккарті. Психологічний роман, розкриває сутність людини в екстремальних умовах...
Війна добряче пройшлася по життю капітана, підірвала здоров’я. Перші роки після фронту, зізнається, жив, мов у тумані. Сильнодіючі ліки від наслідків контузії робили свою справу. Потрапити за кордон на повноцінну реабілітацію не зміг, а вдома у чотирнадцятому-п’ятнадцятому роках навіть госпіталі були переповнені.
Однак попри всі складнощі Максим тримається мужньо і стійко. Хто ж як не він, виховник, якому на фронті дали позивний «Комісар», подаватиме приклад і підтримуватиме бойовий дух військових. На грудях в атовця дві відзнаки від Президента України «Захиснику Вітчизни» та «За участь в антитерористичній операції». Від міністра оборони — «10 років сумлінної служби». Однак, переконані, це не ті нагороди, якими держава мала б відзначити лейтенанта, котрий вивів техніку і врятував бійців від неминучої смерті.
Після тривалого лікування Максим перейшов на штабну роботу. Нині його завдання — робота з резервістами. Капітан надзвичайно відповідально ставиться до перепідготовки колишніх піхотинців, танкістів, артилеристів, офіцерського складу. Переживає, що не все гаразд нині в армії. Приміром, каже, за двотижневе напружене навчання на полігоні резервістам виплачують лише по 167 гривень. Це несправедливо. Часто доводилося допомагати викликаним на перепідготовку зі своєї зарплати.
Адже у резервіста залишилася вдома сім’я — як їй без глави, без його, може, й тимчасового заробітку? А нещодавно проходили серйозне одномісячне навчання командири рот. Спочатку їм пообіцяли «золоті гори», а потім виплатили жалюгідні суми. Люди після таких «маневрів» керівництва розчаровуються, втрачають мотивацію.
Непокоїть Максима Міркамілова нинішнє скорочення Збройних Сил. Він не розуміє, як може держава, яка воює за свою територіальну цілісність, зменшувати кількість своїх захисників! З історії знає, що воюючі країни завжди зміцнювали свої збройні сили, а не навпаки.
— Та все ж я вірю, що ця війна обов’язково закінчиться нашою великою перемогою, — твердо переконаний капітан. — Вірю у силу духу наших бійців. Пролита кров і смерті героїв стукають у їхні, у наші серця. Ми обстоїмо воїнську честь, національну гідність та свою територію. Знаю, так думає більшість українських військових. Сьогодні мій стан здоров’я, на жаль, погіршився, дістають головні болі. Та якщо мене комісують — осторонь я не залишусь, нізащо не опущу руки. Піду у добробат. Там знадобляться мої знання і досвід.
