Звичайні люди на таке не здатні: аби таке пережити та повернутись у стрій, треба і справді мати кіборговий організм та могутній характер. Після другого поранення Леонід переніс 27 операцій, і авторитетна МСЕК ще у шпиталі призначила йому пожиттєву першу групу інвалідності: ніхто із фахівців не сумнівався, що боєць вийде «на волю» максимум з однією ногою. Але нині їх у бійця, можна сказати, півтори. Головне — обидві слухаються господаря, тому обходиться без протеза.

Леонід Карпенко нині на передовій. Де саме, ніхто з рідних не знає, а якби й знали, не сказали б. Бо воює сумчанин у складі 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади, а за військовою спеціальністю він — розвідник. За такими спецами ворог пильнує і вдень, і вночі.

На байдужість не страждав

У Віри Трунової троє синів, Леонід — найстарший. Закінчив у Сумах 11-ту школу, потім — профтехучилище і пішов працювати на будівництво.

— Якось Льоня зайшов до церкви, і йому там так сподобалось! — розповідає мати. — Сталося це, коли він був іще підлітком, та так і залишилося. Повернувся після служби в армії, і знову його потягло до церкви. І воює він так, як і живе, — із Богом у серці.

— Людина забуває про Бога, коли бере зброю до рук, — обережно зауважую я. — Важко провести паралель між цими двома субстанціями...

— Захищати Батьківщину зі зброєю в руках — то свята справа, — категорично відповідає Віра Іванівна. — Будь-яка релігія, коли вона справжня, це дозволяє, а Бог благословляє.
Колишні сусіди розповідають, що Льоня завжди був доброзичливим, привітним, ніколи не пив, не курив і не матюкався. Не міг байдуже пройти повз чиюсь біду.

— Він захопився авіамоделюванням і регулярно відвідував гурток, — продовжує Віра Трунова. — Якось довго не повертався із занять, а надворі було мрячно, трохи дощило та почало сутеніти, і я пішла зустрічати сина — знала, якою дорогою Льоня любить ходити. Вже підходжу до Палацу культури машинобудівного об’єднання і раптом бачу великий гурт людей, серед них були лікарі у білих халатах... На серці так і похололо! Потім дивлюсь: дитина моя стоїть неподалік і з нею нібито все гаразд. Побачив мене, підійшов, вибачився за затримку. Виявилося, що якомусь чоловіку стало зле, та так, що упав серед вулиці, і саме в цю мить Льоня проходив повз. Він чоловіка підвів із холодної землі, поклав на лавку, а сам кинувся до найближчого будинку, подзвонив у якісь двері та попросив людей викликати «швидку». Дочекався, доки приїхали лікарі. Було Льоні тоді 16 років.

«Влаштувався на важливу роботу»

Після армії Леонід Карпенко якийсь час жив звичайним цивільним життям, але братам та матері казав, що бачить себе на військовій службі й обов’язково цю мрію реалізує. Так, зрештою, і сталось: незадовго до останнього Майдану, який переріс у Революцію Гідності, його зарахували за контрактом у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Леонід зателефонував матері і повідомив, що влаштувався на важливу роботу. Телефонував із Житомира, тому Віра Іванівна одразу зрозуміла, про яку роботу йдеться: спортивний, добре розвинений фізично син хотів служити не будь-де, а в повітряно-десантній військовій частині, яка дислокувалась у цьому обласному центрі.

— Після цього пішло-поїхало, — розповідає далі Віра Іванівна. — Чесно кажучи, я не хотіла, аби син обрав військову службу, але хіба діти матерів про таке питають? Коли спалахнула війна на Донбасі, Льоня був на ній із самісінького початку.

Влітку 2014 року, під час запеклих боїв за Савур-Могилу, Леонід Карпенко дістав перше поранення. У довідці зазначається, що це було «сліпе осколкове поранення ділянки спини зліва».

— Він тоді приїхав на кілька днів додому, при зустрічі я його обійняла — і Льоня зойкнув, — розповідає Віра Іванівна. — Так і дізналася, що із ним трапилося.

Через три з половиною року Леонід Карпенко був поранений удруге. Троє бійців підірвалися на ворожій «розтяжці», один з них загинув, другий досить швидко повернувся у стрій, а Карпенко довгий час перебував між життям і смертю, а потім — між абсолютним каліцтвом і здатністю хоч якось ходити. У довідці про поранення ця драматична сторінка його життя, перегорнута 19 грудня 2017 року біля населеного пункту Верхнє Торецьке, викладена двома реченнями: «Множинні осколкові поранення м’яких частин нижніх кінцівок та правої половини калитки з вогнепальним багатоуламковим переломом середньої третини стегна із пошкодженням стегнової вени справа, сідничного нерва справа, геморогічним шоком ступні. Постгеморагічна анемія важкого ступеню».

Місцем зустрічі став шпиталь

— Про те, що Льоня знову у госпіталі, я довідалась лише на п’ятий день, — зітхає Віра Іванівна. — Діти знали, але мені нічого не говорили. Юра на той час перебував у Сумах, Вітя — на заробітках у Польщі, й обидва запевняли, що зі старшим братом усе гаразд, мовляв, щойно телефонував. Але мій телефон мовчав уже тривалий час, а раніше такого ніколи не траплялося. Звичайно, він як розвідник міг бути у якомусь місці, з якого неможливо чи не можна телефонувати, але серце підказувало, що із Льонею щось трапилося. Нічого не можу із собою подіяти, із рук усе валиться... Нарешті Юра зізнається: брат у госпіталі, але найголовніше — він живий! Ніби заспокоїв, але у мене одразу сталася істерика, потім — паніка, і ми з Льоніним хрещеним поїхали до Києва, до Головного військового госпіталю Міністерства оборони.

Сусіди зібрали допомогу бійцю

Леонід Карпенко виріс у приватному секторі, де сусіди одне одного дуже добре знають, і коли вже когось поважають чи не поважають, ці почуття можна вважати об’єктивними: вони формуються та перевіряються роками. Коли до сумської околиці докотилася звістка, що Льоню тяжко поранили, сусіди миттєво зібрали на лікування кілька тисяч гривень.

— Могли зібрати і більше, але Віра Трунова запевнила, що цього вистачить, що син одужує, — розповідає сумчанка Валентина Єременко, котра знає Леоніда Карпенка ще змалку. За її словами, майбутній герой-розвідник був завжди привітним, товариським, чемним і ввічливим, тому ні у кого із сусідів не виникло ні запитань, ні найменших сумнівів, коли «шапка пішла по колу» й у неї потрібно було щось покласти.

— Льоня допомагав і матері, і братам, найменшого відводив до дитсадка та звідти забирав, — ділиться спогадами Валентина Єременко. — Всіх намагався підтримати, заспокоїти. Коли телефонував із госпіталю і дякував мені за допомогу, знаєте, що сказав? Він сказав: «Не переживайте, тьотю Валю, все буде добре!». Ніби то не у нього була проблема, а у мене...
Врятував себе сам

Лікарі Вірі Іванівні розповіли, що Леонід Карпенко, за великим рахунком, врятував себе сам. Зрештою, більше було і нікому: підірвалися на підступно поставленій «розтяжці» усі троє, кому дісталось найменше, той допомагав найважчому, але врятувати його було неможливо. А Леонід сам собі наклав джгут, заблокував кров’яний фонтан, що бив із перебитої вени, прив’язав до тіла, аби не загубилася, практично відірвану частину ноги. Вона лежала поряд та трималася на якомусь сухожиллі. У ту мить сталося справжнє диво: Леонід Карпенко не знепритомнів і дочекався допомоги. На місце вибуху примчали бойові побратими, поклали пораненого на броню і доправили до медсанчастини. Потім він пройшов крізь кілька шпиталів, аж доки не потрапив до найголовнішого, переніс 27 операцій і 29 разів перебував під наркозом. У 2018 році київський госпіталь відвідав Президент України Петро Порошенко і подарував Леоніду Карпенку як надзвичайно мужньому пацієнту іменний годинник. Той президентський годинник поповнив іконостас бойових нагород розвідника, серед яких — орден Богдана Хмельницького та кілька інших відзнак. Пізніше до них додалася і почесна відзнака Житомирської міськради, позаяк Леонід Карпенко став одним із найвідоміших бійців розквартированої тут десантно-штурмової бригади.

— Думала, на цьому все — відстрілявся, відвоювався, — ділиться Віра Трунова. — Адже після такого поранення у стрій не повертаються. Ногу Льоні мали однозначно ампутувати, щодо цього у фахівців не було сумнівів. Але він уперся, сказав, що не допустить цього. Лікар запевнював, що витримати те, що чекає попереду, не вдасться: дехто сам просить відтяти руку чи ногу, бо біль стає нестерпним. Йому десятки разів вичищали гній, апарат для його відсмоктування постійно стояв біля ліжка. У ці дні я надивилася і натерпілася такого! Там лікувався не лише Льоня — були й інші хлопці із такими могутніми характерами, такою силою волі, що це неможливо навіть уявити.

Після госпіталю у Києві Леонід Карпенко пройшов курс реабілітації у санаторії в Ірпіні, а коли повернувся до Житомира, командування запропонувало роботу у штабі військової частини. Папери — це все-таки легше, ніж служба на передовій.

Випробування паперами не пройшов

— Але настає новий 2019 рік, я вітаю Льоню зі святом, бачу сина на дисплеї телефона і... одразу відчуваю, що на мене чекає черговий сюрприз, — повертається до розповіді Віра Трунова.

— Він показує мені новорічну ялинку, інший антураж, але хіба я не мати розвідника?! Хіба може бути такою святкова кімната в елітній військовій частині? А що це за посуд стоїть на столі, прапор-ветеран на стіні, поруч якого висить на цвяху чийсь камуфляжний одяг? «Де ти?», — запитала я. «Як де? У Житомирі!». «У якому Житомирі! Та ти ж знову у польових умовах!». І тоді він каже: «Мамо, я — ТАМ...». Уявіть собі: він кульгає, частина м’язів на нозі відірвана до кістки, унизу він ногу абсолютно не відчуває, бо нерви не відновились, а знову ТАМ! «Синку, — кажу йому, — у тебе ж непогана пенсія, міг би працювати чи навіть служити в іншому місці, хіба не вистачило б на життя?». А він відповідає: «Мамо, я тут не заради грошей».

Є люди-окопи і люди-панцирники

Щодо останнього підзаголовка, то він спав на думку, коли написав передостанній розділ і чітко уявив свого героя, хоч бачив його тільки на світлинах. Уже на них видно, що Леонід Карпенко

— фізично дуже сильний чоловік, але ця якість у нашому випадку не головна. Існує інша сила — потужність душі, і найчастіше саме вона стає вирішальною.
Коли трапляється щось небезпечне для всіх, більшість викопують індивідуальні ямки та намагаються відсидітись у них, як в окопах, аж поки все саме не розсмокчеться. Але є люди, які відчувають, ніби вони зроблені з іншого матеріалу, тому саме від них залежить доля решти. Вони не можуть собі дозволити сховатися і не висовуватись. Саме такі люди витягали на Майдані своїх побратимів з-під обстрілу снайперів: їм здавалося, що дерев’яні щити, якими вони прикриваються від куль, зроблені з броні.

Із лейтенантом Леонідом Карпенком вдалося поспілкуватися по телефону. Він одразу ж попередив, що розмовляти треба обережно, бо ворог може прослуховувати.

— Господь відіграє у моєму житті головну роль, — відповів розвідник, коли я запитав, як йому вдалося не лише врятуватися після важкого поранення, а й уникнути ампутації ноги. — Не я чи хтось інший, а Бог творить дива. Завдяки йому я вижив, і тепер моє життя процвітає.

За словами Леоніда Карпенка, до війни він мав бізнес, пов’язаний із будівництвом та облаштуванням сантехнічних систем, але у 2013 році зрозумів, що створений для військової служби: залишив перспективну справу колегам, а сам пішов служити за контрактом. Зараз намагається допомагати братам, котрі займаються підприємництвом у галузі АПК. Леонід переконаний, що у братів також усе буде гаразд. Але його особиста місія полягає в іншому — у захисті рідної землі, і він її відчуватиме, доки й тінь від агресора не щезне назавжди.

— Переконаний, що у наших ворогів немає жодного шансу на успіх, — ставить останню крапку над «і» Леонід Карпенко.

Із цим неможливо не погодитися: коли люди беруть до рук зброю, відчуваючи поклик не чужої, а рідної землі, вони обростають крицею.

Сумська область.

Фото із родинного альбому.