До правоохоронних органів Сергій пішов працювати в 1993 році, одразу після служби в армії. Зі Збройних Сил України він повернувся у відмінній фізичній формі та з бажанням служити законності і порядку, встановленню справедливості. За роки служби в поліції був патрульним, командиром оперативної частини, начальником карного розшуку, заступником начальника кримінальної поліції.

Незважаючи на, здавалося б, грізний вигляд, повагу у своїх колег, пересічних новоукраїнців та й порушників закону він однозначно завойовував зовсім іншим. Парадокс у тому, що в цьому могутньому і грізному на вигляд чоловікові поряд із відважністю та загостреним почуттям справедливості мирно вживаються і такі притаманні хорошим людям риси як добре серце і щира душа.

З таким зростом і такими габаритами не сховаєшся — часто жартують у народі, характеризуючи таких добрих велетнів. Та Сергій ніколи і не ховався ні від неприємностей, ні від куль чи ворогів. Тож коли на сході країни розпочався збройний конфлікт, до якого залучали і правоохоронців, він тричі побував в АТО. Щоразу, повертаючись із таких службових поїздок на схід, він дедалі частіше замислювався над тим, як же несправедливо влаштоване життя. Чому гинуть молоді, яким ще жити і жити, створювати сім’ї, народжувати дітей?! Чому в мирній державі ростуть діти, в яких війна забрала батьків? Коли ж скінчиться ця дивна війна, в якої був початок, але не видно кінця? Якби ж то все залежало від нашого брата-солдата — часто кажуть бійці.

Торік Сергій Мошнягул за вислугою років вийшов на пенсію. Щоб підтримувати себе в гарній фізичній формі, годинами пропадав у спортивному залі, і відчував потребу в подальшому служінні людям та державі. Чергова поїздка на передову сталася вже після підписаного ним військового контракту на три роки. Сьогодні Сергій — командир відділення мотопіхотної бригади. Свій позивний «Беха», від умовної назви бойової машини піхоти, він заслужив у побратимів за свою прямолінійність, відважність та ті самі характерні фізичні дані.

«Найбільше щастя, те, що єднає нас із домом, — це наші рідні, діти, які чекають повернення своїх батьків. На передовій усі ми думками з ними, — каже Сергій. — Мій 11-річний Єгор — це моя радість, надія, гордість. Хочу, щоб він зростав у вільній країні, щоб знав, що його батько не лише завжди захистить від труднощів та ворогів, а й допоможе йому подолати всі негаразди. Час спілкування із сином — безцінний. Це те, що надихає і що сповнює силою і мужністю, бажанням воювати за мир у країні, де йому зростати справжнім чоловіком».

За той час, доки ми розмовляли із Сергієм, до нього привіталось чимало земляків. Старенька бабуся, щиро зрадівши зустрічі, побажала йому здоров’я і удачі. Молоді чоловіки радо подавали руку і з повагою запитували, як там справи на передовій.

На запитання, чи відчувають зараз на передовій підтримку тих, хто тут, на мирній землі, де не стріляють, не підриваються на мінах, не гинуть від снайперських куль, Сергій відповів: «Звичайно,  відчуваємо. Це підтверджується і словами, і діями.

От коли я повертався в частину минулого разу, волонтер Роман Наговіцин передав від благодійного фонду «З добром та миром» пакет заморожених відбивних. Здавалося б, не абиякий дарунок, але як же бійці раділи тим гостинцям і нахвалювали ту смакоту, з теплом відгукуючись про тих, хто потурбувався про нас.

А ще так хочеться сказати тим, хто тут, — не забувайте, що ми перетинаємо не лише кордони миру і війни, ми перетинаємо межу життя і смерті. І часом єдине, що допомагає перетнути той рубікон, повернутись живим, — це любов рідних, слова підтримки та вірність тим, хто тримає вірність державі».

Кіровоградська область.

Фото автора.