На знімку: Львів’яни читають брайлівські книжки.

У сучасному світі поступово збільшується кількість людей, які мають проблеми з зором. Це стається через масове захоплення всіма віковими групами населення щоденно багаточасово користуватися гаджетами, планшетами, ноутбуками, комп’ютерами, телевізорами. Близька відстань до екрана, монітора, часто тривалий перегляд при поганому освітленні невідворотно веде до зниження гостроти зору.

Світова статистика показує, що в різних країнах кількість громадян, які мають вади зору, становить від 0,35 до 0,55 %. Тож в нашій державі, в якій чисельність на сьогодні становить трохи більш як 41 170 000 громадян з порушенням зору, може бути не менш як 144 тис. таких осіб. А ось кількість громадян з глибоким враженням зору, тобто тих, що вже мають інвалідність зазвичай становить 1 тис. осіб на 1 млн. населення.

Зважаючи на загрозливий розвиток статистики у цьому напрямі, держави вживають певних заходів для соціальної підтримки спільноти громадян з вадами зору. Такі кроки в цьому напрямі сьогодні робить і наша держава, але як же, все-таки, починався цей рух?

Одним з наслідків Першої світової та громадянської воєн на початку 20 століття була поява значної кількості людей, які стали незрячими внаслідок тяжких поранень.

Країна лежала у руїнах, виснажена кривавими хвилями громадянської війни. Усе посилювало проблему існування, просто кажучи, фізичного виживання незрячих громадян.

На початку 1920 р. у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах України з’являються дрібні виробничі кооперативні об’єднання незрячих громадян. Радянська влада сприятливо поставилася до цього процесу, тим більше що ні про які соціальні виплати у тих умовах не можна було і мріяти, навіть за найкращих намірів політичної еліти.

Славнозвісний НЕП, нова економічна політика, яка розпочалася після Х з’їзду РКП(б) 1921 року, створював сприятливу атмосферу для функціонування подібних організацій.

У 1926 р. з кількох розрізнених цехів та виробничих груп у Києві створюється промислова артіль «Слава». Пізніше на її базі організовується Київське товариство сліпих. Подібні товариства з’являлися і в інших великих містах нашої республіки. Вони й стали базою Українського товариства сліпих.

Проте вже наприкінці двадцятих років ситуація почала змінюватися. НЕП згортався. Централізаторські тенденції, які запанували в житті радянської держави, не могли оминути і людей з інвалідністю з вадами зору та їхні організації.

У 1932 р. учасника Громадянської війни, особу з інвалідністю по зору 1-ї групи А. Едельмана призначають головою бюро Київського обласного товариства сліпих. За неодноразовими наполяганнями керівництва Київської артілі «Слава» в 1932 р. Народний комісаріат соціального забезпечення УРСР скликає нараду в м. Харкові, де вирішується питання про створення на добровільних засадах товариств сліпих, сліпоглухих, глухонімих.

Засноване 4 червня 1933 р. спільною Постановою Ради народних комісарів і Центрального виконавчого комітету УРСР №61/544 на добровільних засадах Українське товариство сліпих.

З 1934-го по 1938 р. створено оргбюро Товариства сліпих у складі: А. Едельмана — голови оргбюро, С. Іщенка — відповідального секретаря, автора Статуту УТОС, І. Марченка — начальника планового відділу, Я. Городецького — головного бухгалтера. 15 серпня 1934 р. почав виконувати обов’язки голови Всеукраїнського товариства сліпих А. Едельман. У ці роки у підпорядкування оргбюро передається 12 обласних товариств сліпих та окремі їхні підприємства.
15 серпня 1934 р. фактично розпочалася діяльність Всеукраїнського товариства сліпих.

Спочатку були голова Президії ЦП, Центральне правління, обласні, районні та міські відділи УТОС, первинні організації. У 1937 р. колегія Наркомату соцзабезпечення УРСР вводить нову структуру: Центральне правління, в областях — міськТОС, в районах — райТОС. На початок 1941 р. на навчально-виробничих підприємствах УТОС працюють 2 тис. 700 чоловік.

Уряд України навіть у ті важкі передвоєнні роки сприяв організації культурного дозвілля і розвитку творчої діяльності та мистецтва серед людей з інвалідністю по зору. Певна річ, лояльних до влади. Напередодні війни у товаристві функціонувало 58 гуртожитків на 1120 місць, 30 їдалень, 33 клуби та червоні кутки, 37 стаціонарних та пересувних бібліотек. Усі діти з вадами зору тепер здобували освіту. І це теж заслуга громадського впливу Товариства на соціальну політику влади.

22 червня 1941 року почалася Друга світова війна, яка стала тяжким випробуванням для всього нашого народу. Що вже казати про незрячих громадян? Центральне правління УТОС встигло евакуюватися до Казахстану.

У листопаді 1941 р. з Казахським товариством сліпих було укладено договір про спільну роботу, використовуючи на їхній виробничій базі обладнання з України. Але абсолютна більшість рядових членів УТОС залишилася проживати на окупованих німцями територіях. Становище цих людей було вкрай жахливим.

Людожерська ідеологія нацизму не залишала права на життя для фізично неповноцінних людей. Незадовго до визволення столиці України від загарбників німці навіть погнали незрячих за місто, ймовірно, на розстріл, принаймні так гадали самі інваліди. Ця страшна здогадка ще більш підтверджувала, коли німецькі солдати роздали їм лопати і наказали копати яму. У цій історії, однак, щасливий кінець. Викопавши власну могилу, ці люди не змогли знайти своїх катів! Німці зникли! Чи заговорило у рядових німецьких солдат сумління, чи з якоїсь іншої причини, але вони не стали розстрілювати сліпих людей. Хоча добиратися назад до міста тим  прийшлося самотужки.

Навіть не дочекавшись визволення всієї території України від ворога, ще наприкінці 1943 року, Центральне правління УТОС повернулося на Батьківщину. Тяжкою тоді була ситуація. Лави людей з інвалідністю по зору поповнювались тисячами радянських воїнів, що у боях за свободу свого народу втратили зір. Цих людей треба було підтримувати, організовувати, допомагати їм знайти своє місце у житті. На початок 1946 р. сліпих в Україні було вже — 13 360 осіб.

Ось так в післявоєнний період поступово збульшувалося Українське товариство сліпих. Засновувались нові підприємства, будувались нові цехи, дільниці, відокремлені підрозділи, створювалась соціальна база — клуби, бібліотеки, гуртожитки. Весь цей час освоювались нові види продукції, модернізувалось виробництво, і за певний проміжок часу виробнича структура УТОС, а це десятки і десятки спеціалізованих підприємств, досягла досить вагомих результатів в економіці країни.

Період зростання виробництва, соціальної сфери, економічних та фінансових результатів продовжувався до початку 90-х років і досяг свого піку в 1991 році. У лавах УТОС на той час вже перебувало майже 60 тис. членів, кількість виробничих підприємств зросла до 75 одиниць, багато з них мали відокремлені цехи, дільниці в інших населених пунктах. Були засновані і досить активно працювали обласні організації УТОС, міжрайонні та територіальні первинні організації Товариства, які своєю діяльністю охопили всю територію нашої держави.

Після здобуття незалежності Україною, в державі було запроваджено ринкові відносини, і це різко погіршило матеріально-технічний стан Українського товариства сліпих. Наші спеціалізовані підприємства, на яких застосовувалась велика частка ручної праці незрячих, слабозорих працівників, не могли конкурувати з виробництвами, де працювала здорова робоча сила, яка постійно модернізувала свої виробництва. В цей період влада зрозуміла, що потрібно підтримувати створену десятиліттями матеріально-технічну базу УТОС, яка надає різноманітні соціальні послуги незрячим громадянам України.

Усі роки незалежності України держава підтримувала функціонування матеріально-технічної бази (непромислової сфери: клубів, бібліотек, гуртожитків, баз відпочинку та оздоровлення, соціально-реабілітаційних центрів) Українського товариства сліпих, надаючи фінансову підтримку для матеріального заохочення працівників цієї сфери. Незрячі громадяни за цей період отримали тисячі і тисячі найрізноманітніших: реабілітаційних; культурно-масових; фізкультурно-оздоровчих; інформаційно-консультаційних; соціально-побутових послуг. Було відчуття, що влада й українське суспільство погодились з думкою, що є необхідність збереження та підтримки створеної матеріально-технічної бази, яка забезпечує постійне надання найрізноманітніших соціальних послуг незрячим громадянам України.

На сучасному етапі держава не має можливості самостійно налагодити надання вищеперелічених послуг незрячим громадянам України. Для цього потрібно розбудувати, віднайти, перепрофілювати (майже заново створити) матеріально-технічну базу, яка б забезпечувала надання таких соціальних послуг і була б пристосована під потреби незрячої людини. Потрібно віднайти сотні і сотні фахівців, які мають практичний досвід праці з незрячими людьми. Все це неможливо швидко заснувати та й коштуватиме державі все це значно дорожче. Отже, чи є в цьому сенс? Значно вигідніше і дешевше зберегти та підтримувати вже існуючу матеріально-технічну базу (спеціалізовані учбово-виробничі підприємства, гуртожитки, клуби, бібліотеки, база оздоровлення та відпочинку, соціально-реабілітаційні центри), яка функціонує в Українському товаристві сліпих.

Є на сьогодні декілька варіантів збереження та підтримки створеної матеріально-технічної бази (непромислової сфери) з надання соціальних послуг незрячим громадянам України:

— створити в державному бюджеті окрему програму (подібну до 2507020) щодо щорічної підтримки функціонування матеріально-технічної бази (непромислової сфери Українського товариства сліпих);

— напрацювати спільно з відповідальними особами Мінсоцполітики окрему форму «проекту конкурсного відбору громадських об’єднань осіб з інвалідністю» для сталої інституційної підтримки діяльності матеріально-технічної бази (непромислової сфери Українського товариства сліпих).

Якщо цього не зробити,   залишити без підтримки, то можна втратити всю ту структуру, яка створювалась десятиліттями, спеціалізовані для незрячих людей: підприємства, клуби, бібліотеки, гуртожитки, оздоровчі заклади, соціально-реабілітаційні центри тощо. Все це сьогодні ще працює, маючи фінансову підтримку від держави. Саме ця матеріально-технічна база, де працює більш як тисяча спеціалістів, надає по всій території нашої держави різноманітні соціальні послуги незрячим та слабозорим громадянам, працює над зменшенням бар’єрності міської інфраструктури, поліпшенням транспортного обслуговування та соціально-побутового забезпечення.

Незважаючи на те, що Україною ратифікована Європейська конвенція прав інвалідів, та, окрім цього, діють ще й інші нормативні документи ООН, в яких прописано, що держави повинні забезпечувати громадським об’єднанням інвалідів стійку інституційну підтримку, наші політичні інститути, комітети Верховної Ради України, Мінсоцполітики, Кабінет Міністрів все-таки пропонують нашому товариству самостійно відшукувати кошти на функціонування створеної минулими десятиліттями матеріально-технічної бази. Зрозуміло, що в сучасних умовах економічного життя це призведе спочатку до зупинення її діяльності, залишення без робочих місць сотень і сотень спеціалістів, а згодом і до знищення чи перепрофілювання основних засобів (будівель, клубів, бібліотек, баз відпочинку). Навряд чи зможе сама держава забезпечити своїх незрячих громадян такими ж соціальними послугами, які сьогодні, маючи державну підтримку, надає їм ВГОІ «Українське товариство сліпих». Чи зможуть незрячі громадяни самостійно відвідувати міські бібліотеки, де немає озвученої літератури, брайлівської літератури, іншої спеціалізованої літератури для сліпих? Куди зможуть самостійно діставатись незрячі для отримання оздоровлення? В які клубні заклади, щоб там брати особисту участь, будуть запрошуватись незрячі громадяни? Куди направляти сліпих дітей з шкіл-інтернатів та де зможуть проживати ті дорослі люди, які втратили зір і внаслідок цього стали одинокими? Хто відповість на ці запитання з тих політичних діячів, які сьогодні вперто пропонують нам самостійно вирішувати ці проблеми соціального захисту своїх членів УТОС? Але ж держава зобов’язана підтримувати своїх громадян, які мають вади зору, адже всі ми в минулому були здоровими людьми, хтось працював і отримав травму, інший втратив зір унаслідок хвороби, дехто після Чорнобильської катастрофи, а інші внаслідок останніх подій в воєнному конфлікті на сході України.

Тож хто сьогодні захистить нас, незрячих? Хто надасть нам підтримку? Можливість відчувати плече товариша, допомогу від своєї організації, кола своїх людей? Спільно долати труднощі, з якими щоденно стикаються незрячі громадяни нашої держави. Ми дуже сподіваємося, що знайдуться такі чуйні, милосердні чиновники, політики, які зрозуміють, що зруйнувати те, що вже збудовано, досить легко, а ось запропонувати щось інше буде майже недосяжно та ще й значно дорожче. Отже, державним чиновникам, політикам потрібно діяти так «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы».

Особа з інвалідністю I групи по зору заступник голови ЦП УТОС Михайло НОВОСЕЛИЦЬКИЙ.

Фото: loda.gov.ua