Кавун був завжди привітно-усміхненим і на диво небалакучим. На дев’ятий день передусім згадується саме це. А вже потім усе інше, що зберегла вдячна пам’ять.
...Вересень того року в Києві видався спекотним. Тож на зупинці по вулиці Ломоносова в студмістечку юнаки й дівчата в очікуванні автобуса, що довозив на заняття до університету, сховалися в тінь. А поруч продавали кавуни. Великі зелені кулі, ніби колесо, блищали на сонці, у розрізах іскрилася соковита червона м’якоть. Тут само й цінник причепили: «1 кілограм — 5 копійок».
Сашко Каранда, тоді — першокурсник, а пізніше — відомий у Чернігові журналіст і поет, стукнув свого товариша по плечу:
— Олексо, скажи, скільки ти важиш? Тоді будемо знати, скільки ти коштуєш...
Студенти засміялися. Олекса мав прізвище Кавун, тому жарт виявився вдалим. Тим паче, що всі знали: кожна людина — безцінна. І знали, що вартість кожного з них підкажуть майбутні роки.
Сама доля привела Олексія Кавуна на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Хоча сам він сміявся:
— Потрапив туди випадково. Хотів стати радіоінженером, але доки шукав, де цього навчають, набрів на факультет журналістики. Здав туди документи, пройшов конкурс — 17 осіб на місце — і вступив.
Хоча, як подумати, аніякісінького випадку тут не було. Народився Олексій на Тернопільщині, де й познайомилися його батьки, котрі обоє були родом із Черкащини. Тому й зраділи, коли перевели на роботу в Черкаську область. Там батько, сільський агроном, готував передачі для місцевого радіо: їхнє село мало свій передавач. Мати ще раніше працювала в районній газеті. То ж чи варто дивуватися, що Альоша ще з молодших класів почав писати розповіді про життя свого села до районної газети «Шполянський край», а пізніше й до обласної — «Черкаська правда».
Не зміг відірватися від преси і в студентські роки: писав нариси, репортажі, звіти для київської обласної молодіжної газети «Молода гвардія». Привів його туди сусід по студентському гуртожитку Михайло Слабошпицький (пізніше — голова Національної спілки письменників України).
— Пішли, я тебе познайомлю. Там потрібні розумні люди. Та й тобі сякий-такий гонорар буде не зайвим...
Альоша друга не підвів. Старанно виконував усі розпорядження редакції, об’їздив усі райони області. Не раз та столична газета відзначала його матеріали як кращі.
Певно, там давався взнаки і його журналістський досвід. Адже хоч і мав на той час 19—20 літ — років 10 уже дописував до газети...
Робота займала багато часу. Та все ж головним було навчання. Олексій завжди вважався кращим студентом не тільки свого курсу, а й факультету. Університет закінчив із червоним дипломом.
Тож коли тодішній головний редактор обласної газети «Радянська Житомирщина» Леонід Яроцький подав на факультет прохання направити на роботу кращого студента, до Житомира 1971-го року поїхав саме Альоша Кавун.
Що таке робота в редакції в ті часи, коли ще не було ні комп’ютерів, ні Інтернету — знають лише ті, хто через це пройшов.
Середня норма роботи — дати 200 рядків у номер (а тоді газета виходила п’ять разів на тиждень). Щоб це виконати, потрібно було п’ять-шість разів на місяць побувати у відрядженнях у різних районах області, вникнути в життя місцевих громад, висвітлювати роботу підприємств та колгоспів, шукати істину в конфліктах. А ще ж був і Житомир, де росли і міцніли льонокомбінати, заводи хімволокна та верстатів-автоматів, «Електровимірювач», «Промавтоматика» та інші. Там щодня відбувалися якісь події: освоювали нову лінію, виготовляли нові вироби, ставили трудові рекорди — і все це потрібно було щодня висвітлювати. А ще ж працювали й театри, інститути, школи...
У редакції тоді був талановитий, творчий і дружний колектив: Леонід Яроцький, Станіслав Ткач, Михайло Сич, Михайло Клименко, Михайло Прилуцький, Валентин Грабовський, Микола Курильчук, Іван Ільченко, Микола Горлицький... Саме ці люди виводили газету в п’ятірку кращих обласних колишнього Радянського Союзу, і впевнено утримували її там.
Одне-два легкі завдання на пробу — і колектив переконався, що Олексій Кавун справді сильний журналіст. Йому стали доручати складні, аналітичні завдання — і ніколи в ньому не розчаровувалися.
Наприклад, такий випадок. Колектив посварився зі своїм керівником і написав на нього колективну скаргу до редакції. А в ті часи преса справді була четвертою владою: до неї люди зверталися, якщо ні з керівництвом, ні через суд встановити справедливість не могли. Після таких публікацій керівників швидше за все звільняли, життя колективу змінювалося і таке інше. До непередбачуваних наслідків могла призвести і ця скарга. Розібратися з нею доручили Кавунові.
Він поїхав у район. Вислухав усі скарги в колективі, порозмовляв з директором.
— Він занадто багато вимагає! А заробляти стали менше! — кричали люди.
— Так, план роботи складний, — пояснював директор. — Але ті інновації, що їх нині впроваджуємо, почнуть давати прибутки вже за півроку. Тоді й зарплату піднімемо, навіть територію впорядкуємо...
Олекса довго думав, як усе це подати, радився з друзями. Навіть літературу прочитав про ті нові технології.
За тиждень матеріал вийшов, зайняв половину газетної сторінки. В ньому Олексій Кавун переконував людей потерпіти, повірити: ніщо нове не дається легко. Директора ж прохав бути лояльнішим із підлеглими: більше розмовляти, пояснювати, а не видавати накази.
У підсумку ту публікацію редакція визнала кращим матеріалом року.
За 30 літ роботи в газеті жоден матеріал Олексія Кавуна не був відхилений, спростований чи відданий на доопрацювання.
Допомагало готувати цікаві матеріали й те, що Олекса любив і знав багато мов: крім обов’язкової для всіх російської ще й німецьку, польську, болгарську, іспанську та есперанто.
За відмінне знання німецької Олексу хвалила ще викладачка університету, німкеня за походженням. Тому, коли на Житомирщину приїздила делегація з Німеччини, Олекса отримував більше інформації, ніж давав перекладач — і матеріал виходив цікавим.
Цікаво було й з болгарською. Коли група журналістів із Житомирщини приїздила до Болгарії (тоді Житомир мав тісну дружбу й співробітництво з Михайловградом), тамтешні співбесідники не могли повірити, що Альоша — не болгарин, настільки досконалою була його мова. Та ще й зовнішність його нагадувала болгарську: чорнявий, смаглявий, з чорними очима...
Щодо польської — він читав в оригіналі романи Генріха Сенкевича. Тому розмовляти було легко.
Так уже склалося в редакції: Олексій Кавун був серед перших, кому довіряли писати найскладніші, найбільш проблемні та відповідальні матеріали.
І висвітлювати війну Алли Ярошинської із владою та редакцією газети теж головно доводилося Олексі. Він передавав усе сказане, нічого не оминаючи, але й не загострюючи кутів. Що й зробило Олексу Кавуна одним із головних «героїв» виданої пізніше, вже в Москві, книжки Алли Ярошинської «Босоніж по битому склу».
Саме Олексі дуже часто доручали написати статтю до вищих друкованих видань чи брошуру про економіку чи історію нашої області під прізвищем когось з обласних керівників. За цю відповідальну працю він не отримував нічого: ні визнання, ні винагород. Можливо, тому, що завжди був порядним, чесним і скромним. Чи, можливо, харизма нашої землі така, що тут до верхів добираються не найрозумніші, а найбільш нахабні?..
А втім, свою найвищу нагороду, працюючи в редакції, Олекса таки здобув — дружину Галину.
Галина Іванюха, родом із Черняхівського району, теж навчалася на факультеті журналістики Київського університету. Після третього курсу її направили на практику в житомирську обласну газету. В редакції керувати практиканткою доручили Олексі Кавунові. Коли два місяці практики закінчувалися, Галина понесла свій звіт та характеристику на підпис керівникам газети.
— Що, два місяці минули марно?! — загримав відповідальний секретар газети Станіслав Ткач. — Негайно одружуйтеся, бо не підпишу документів!..
Хтось із присутніх колег оторопів, хтось захихотів, знаючи жартівливу вдачу Ткача. А Валентин Грабовський підхопився і почав квапливо збиратися:
— Керівництво потрібно слухатися. Давайте разом прогуляємося до парку, там і поговоримо...
Отак у п’ятницю, наприкінці робочого дня, під керівництвом Грабовського і відбулася перша спільна прогулянка Галини та Олекси. А в понеділок вони запізнилися на традиційну редакційну летючку, і своє запізнення пояснили так:
— Ми заяву до ЗАГСу носили. За місяць весілля.
Олекса і Галя прожили разом 47 років у спільних турботах і радощах. Виростили, виховали трьох дітей, всі вони теж пішли стежками журналістики. Син Ярослав — у газеті «Житомирщина»; старша донька Оксана працює в «Голосі України»; молодша Вероніка закінчила факультет журналістики у Львівському університеті, тепер разом зі своєю родиною проживає у США, стала членом Спілки письменників України.
...А життя котилося, мов древнє арійське колесо: то в квітучу галявину занесе, то на вибоїсту стежину. Життя часто дарувало несподіванки.
Так було й з Олексієм. На початку 1990-х, коли Україна захлиналася в чергових бурхливих виборах, до Житомира в складі якоїсь виборчої команди приїхав Сергій Правденко, редактор газети Верховної Ради «Голос України», колишній сусід Олекси по студентському гуртожитку.
— Ти тут так і зупинився? — завів розмову. — Переходь до нас, буде цікавіше...
Перейшов. І 28 років працював власним кореспондентом «Голосу України» в Житомирській області. Там теж його матеріали хвалили, відзначали як кращі.
Сергій Правденко несподівано пішов у кращі світи. Його замінив Анатолій Горлов — теж приятель ще зі студентських літ. Тож було з ким і Олексі, і Галі згадати молодість.
Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст України.
