Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим,
срібним, золотим.
А листя просить:
«Виший нас зеленим!
Ми ще побудем,
ще не облетим...
(Л. Костенко).
Та за всіма законами Природи осіннє листячко земля вперто притягає до себе, щоб цією ковдрою утеплитися до зими. Цьогорічна осінь на диво щедра на сонечко й тепло. Ми із задоволенням використовували кожну вільну хвилинку, щоб відчути й побачити всі принади бабиного літа.
Буяння барв золотої осені розлилося просто-таки жовто-багряним океаном. Милують око червоні кетяги калини і прегарний гостролистий клен, виграє на сонці різнокольорове листя дуба. І лише стрункі тополі ще хизуються своїм зеленим вбранням. Барви осені... Кого тільки не надихали вони! Поети, художники, композитори — ніхто не залишався байдужим. До речі, а ви, друзі, коли-небудь прислухалися саме до звуків осені? Ні? А даремно! Адже у різну свою пору осінь звучить по-різному. Її бабине літо шепоче, шурхотить опалим листям, дзвенить тонкими струнами літаючого павутиння, гуде раптовими поривами вітру. Часом до цих звуків додається торохкотіння короткочасного дощику чи й зливи, цвірінькання горобців і цокання дзьобиків вічно голодних голубів. А ще де-не-де чути муркотіння розніжених на сонечку котів. Усі звуки сплітаються в багатоголосий хор. Його звучання водночас просте й вишукане. Варто лише прислухатися. Свого часу до цього багатоголосся прислухалися А. Вівальді, П. Чайковський, Ф. Шопен...
Щось ніжне, лагідне є в цій осінній мелодії. Це мелодія прощання, але з вірою у наступну зустріч. «Печаль моя светла...» писав поет. І ця світла печаль неначе повертає нас кудись далеко, можливо, у пору нашого дитинства, коли ніжні, теплі мамині руки пригортали нас до грудей...
Що ж, за зимою знову прийде весна, повернеться й літнє тепло. Лише дитинство, на жаль, залишається тільки в наших спогадах і відчуттях.
