Хоча ідея соціалістичних прав людини, як і страх боротися за свої демократичні права все ще глибоко сидять у свідомості певної частини старших поколінь українців, проте це не є перешкодою для розвитку демократичної культури прав людини. Україна обрала еволюційний шлях подолання пережитків радянського тоталітаризму в масовій свідомості громадян, і сьогодні філософія демократичних прав людини приносить свої плоди.

Особливий внесок у розвиток демократичної доктрини прав людини в Україні вніс Іван Дзюба (на знімку) (1931 р. н.) — уродженець Донбасу (с. Миколаївка Волноваського району), державний, науковий і громадський діяч, лауреат Шевченківської премії, академік НАН України, міністр культури України (1992—1994), Герой України, член українського ПЕН-клубу.

Академік І. Дзюба є автором сотень праць з гуманітарної проблематики. Серед різних напрямів творчості Івана Михайловича особливе місце займає культурологія, що, на його думку, розвивається на стику філософії, антропології, соціології та естетики у сув’язі з природничими дисциплінами.

Фактично сучасна культурологія — це своєрідна натурфілософія, що дає поштовх до нового Відродження людства. Нині культурологія прагне дати відповіді, зокрема, на питання, що виникають з очевидної кризи світу людини, втрати нею орієнтирів у житті та з подальшої інструменталізації людського розвитку. Ця наука, як вважає академік І. Дзюба, може і повинна дати розуміння зміни людського життя, зміни образу пострадянських українців не як втрати для себе, а як нового етапу в їх розвитку.

Саме культурологічний підхід Івана Михайловича до проблем поваги і захисту гідності та прав людини, як цивілізаційно-культурних, так і конституційних цінностей, дає цікавий матеріал для їх сучасного розуміння й застосування. Цей підхід також дає змогу відповісти на низку ключових запитань і прогнозувати подальший розвиток демократичної доктрини прав людини.

В Україні інститут поваги і захисту гідності та прав людини закріплено в її Конституції 1996 року (із змінами і доповненнями). Норми, що стосуються гідності та прав людини, є безпосередньо діючим правом, але суспільно-політичні умови гальмують їх повноцінну реалізацію.

Поки що нереформовані органи державної влади не в силах їх здолати. Заважають не лише об’єктивні, а часто й суб’єктивні чинники та обставини, корінь яких у традиційно-звичаєвій культурі українців маргінального типу.

Тож культурологічна оцінка академіком І. Дзюбою інституту поваги і захисту гідності та прав людини набуває важливого суспільного сенсу. Іван Михайлович для формування поваги і захисту зазначених цивілізаційно-культурних і конституційних цінностей українців — поряд з Конституцією і законами України — висуває універсальну українську культуру, що вбирає в себе багатство європейської та світової культури.

Тільки потужна універсальна культура, що протистоїть маргінальній, за висновками академіка І. Дзюби, спроможна виховати в українських людей повагу до гідності та прав одне одного, а також — здатність долати страх перед чиновниками, які обмежують ці права. Поки що цього немає, бо цивілізаційно-культурний рівень українців формується за дуже застарілими стандартами — мало не масової культури радянської доби. Крім цього, сучасна масова українська культура дуже слабо орієнтується на європейські й світові стандарти, насамперед через брак коштів, висококласних фахівців та елементарного бажання змінюватись.
Зупинимось на окремих питаннях культурологічної доктрини академіка І. Дзюби стосовно поваги і захисту гідності та прав людини.

Повага і захист гідності людини

Для академіка І. Дзюби захист гідності простої української людини є аксіомою, попри всі економічні та політичні негаразди в країні. У своєму виступі на ІІІ Всесвітньому форумі українців 2001 року в Києві він ставить питання про духовне відродження українців та їх гідності. Тому що «її (гідність. — Прим. авт.) топчуть злидні; її гнітить реальна — всупереч усім законам і Конституції — безправність перед чиновниками всіх рівнів; її на власній землі принижують непрохані і, на жаль, і прохані візитери... А на чужих землях тисячі й тисячі громадян незалежної України стають нещадно експлуатованими заробітчанами...».

Злидні українців, про які згадує академік І. Дзюба, — це наслідок нереформованої економіки та соціальних відносин, а їх безправність перед чиновниками — наслідок панування залишків радянської системи взаємовідносин між державою та її громадянами. Фактично Іван Михайлович апелює до громадянського суспільства та його свідомості, але змінити цю ситуацію не змогли навіть три політичні революції — 1990—1991, 2004 і 2013—2014 років.

Очевидно, що зміни в економіці та соціальних відносинах дуже актуальні. Одночасно держава має серйозно контролювати становище і захищати гідність українських заробітчан за кордоном, яких стає дедалі більше — і в цьому немає ніякої біди. Якщо дієва влада про них буде турбуватися, то не допустить, щоб там їх сприймали як людей без роду-племені.

Слід віддати належне об’єктивності академіка І. Дзюби, який вважає: недоліки публічного захисту гідності української людини доповнюються ще й тим, що люди не бачать самих себе, своїх недоліків. Тому поки «не побачимо головного, найнебезпечнішого ворога — в самих собі», — пише він, нам фактично нічого не допоможе. Цей ворог «в нас самих» — це правовий нігілізм, традиції чорної ради, що спотворюють традиційні українські цінності, а також — хуторянство, непотизм, корупція, алкоголізм, наркоманія, ігроманія та інші прояви моральної та культурної деградації особи. Очевидно, що самі люди зазначені недоліки подолати не можуть — потрібна допомога держави і суспільства.

Відродження української людини та її гідності, за яке виступає академік І. Дзюба, значною мірою залежить від судових органів, які мали б у кожному випадку порушення прав людини чиновником присуджувати громадянину відшкодування моральної шкоди за посягання на його гідність, бо порушення прав людини фактично супроводжується й посяганням на її гідність. Такою є європейська та світова практика, зокрема, так чинять Європейський суд з прав людини, загальні та конституційні суди у країнах конституційної демократії.

Звичайно, українським судам, вихованим у дусі юридичного позитивізму, після десятиліть ігнорування європейської моделі захисту гідності людини важко змінити свою практику, що освячена Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у редакції від 27 лютого 2009 року. Дико сказати, але суди вправі захищати гідність людини, коли вона від посягань захворіла, втратила працездатність чи померла, а інакше — не можна. Виявляється, порушення прав людини не означає посягання на її гідність, бо ці права — щось окреме. А гідність — так само!?

Очевидно, щоб змінити ситуацію, загальним судам потрібен першопоштовх — самі вони тут не можуть нічого зробити. Тобто необхідно прийняти, наприклад, парламентський закон «Про повагу і захист гідності людини в Україні», проект якого громадськість підготувала ще у 2015 році. Проте парламентський комітет з прав людини проігнорував цю ініціативу. Хочеться вірити, що зараз може бути інакше.

Роль першопоштовху могло б зіграти і певне рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення положень Конституції про гідність людини.

Коли українські загальні суди почнуть систематично відшкодовувати громадянам моральну шкоду за посягання на їхню гідність при порушенні прав — це буде найефективніший крок до реформування судової влади, і суди почнуть завойовувати довіру людей.

Проте повноцінне відродження української людини та її гідності, про яке пише академік І. Дзюба, можливе лише за умов розвитку універсальної культури на новій ціннісній основі, насамперед на базі широкого впровадження в культурний простір ідей гідності та прав людини тощо. Тут не потрібне калькування старих віджилих форм радянського чи дорадянського культурного минулого. Натомість важливим є продукування інноваційних, відповідних духу новітнього часу високогуманних творів літератури та інших видів мистецтва.

Права людини

Культурологія розглядає права людини значно ширше, ніж правознавство, оскільки вона не обмежена вимогами формальної визначеності та процедури. З другого боку, культурологія підказує, що в питаннях прав людини правознавству треба орієнтуватися на реальний рівень культури громадян і чиновників, які забезпечують їх реалізацію. Тобто для розв’язання проблеми треба брати до уваги і правові механізми, і рівень культури сторін правовідносин.

Виходячи з положень природного права, академік І. Дзюба виділяє і природні права людини. Він переконаний, що цих прав людини є значно більше, ніж прав, встановлених у Конституції та законах України. Тим паче що сама Конституція закріплює положення про те, що права і свободи громадян, закріплені в ній, не є вичерпними (стаття 22), а отже, їх коло може розширюватись за рахунок природних прав людини. Іван Михайлович відносить до природних прав українців різні їх права — соціальні, культурні та політичні: право почуватися вільною людиною, право говорити українською мовою або мовою національної меншини, право на ґрунтовну освіту, право на гідну працю і гідну зарплату тощо.

Академік І. Дзюба називає найголовнішим людським правом українців право бути спокійними за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу,
своєї культури.

Та цього найбільшого, найголовнішого права людини, як він наголошує, вони ніколи не мали і ще реально не мають сьогодні, бо загрози втрати державності, втрати національно-культурної та мовної ідентичності залишаються.
Іван Дзюба завжди обстоював демократію західного зразка, або конституційну демократію. Уже у 1990 році він ставив питання про те, «якою мірою Україна може претендувати на місце в сім’ї європейських демократій». Це він обумовлював близькістю української та західноєвропейської культури. Цей шлях до Європи став великим випробуванням для України, яка майже за 30 років незалежності створила тільки конституційні передумови для його подолання.

Ідеї відродження особистості, гідності української людини, забезпечення її прав дуже важливі для академіка І. Дзюби, який бачить у них шлях до духовного, соціального та економічного відродження України. Проте його турбує те, що «роль оборонців трудового люду намагаються — і не без успіху — перебрати противники незалежної демократичної України... Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини — ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини».

Стан справ із правами людини в Україні досить драматичний: ні в державній політиці, ні в суспільній думці вони не є домінантною ідеєю та провідною цінністю. Дається взнаки нерозвинутість вітчизняної демо-кратії й практики застосування верховенства права, але найголовніше — відставання культурного розвитку суспільства від реальних потреб. Український політичний клас ніяк не хоче зрозуміти, що низький рівень культури населення та його де-градація, зокрема, на рівні об’єднаних територіальних громад змушує державу більше витрачати коштів на охорону правопорядку, а також веде до зниження якості освіти, охорони здоров’я найменш захищених верств населення, навіть оборони.

У межах цивілізаційної трансформації українського суспільства, на якій наполягає академік І. Дзюба, наших громадян треба елементарно і масово вчити користуватися правами і свободами, вмінню долати труднощі під час їх реалізації тощо. Нині держава обмежується напівзаходами з правової просвіти, які мало що дають, тоді як повинні бути затверджені парламентом стандарти правової культури різних категорій громадян (підприємців, громадських діячів тощо) та особливо чиновників. Крім цього, законодавець повинен вжити заходи проти різних пережитків минулого в суспільній свідомості громадян, які перешкоджають реалізації та захисту їх прав і свобод.

Підсумки

Ідея академіка І. Дзюби про універсальну культуру в Україні надзвичайно цінна для формування модерної доктрини поваги і захисту гідності та прав людини. Річ у тім, що ця культура є постійно діючим джерелом формування природного права. Відтак останнє — це не що інше, як основа для верховенства права, що означає пріоритет природного права над позитивним. Отже, універсальна культура опосередковано впливає на зміст верховенства права, яке згідно з Конституцією і законами України є ключовим елементом судового захисту, насамперед гідності та прав людини (стаття 129 та інші).
Отже, культурологічна доктрина академіка І. Дзюби вносить ясність у питання ролі та значення категорій гідності та прав людини для української людини, суспільства і держави.

Головне, вважає Іван Михайлович, щоб ці цінності спиралися на універсальну культуру, бо інакше вони втрачають свою природну соціальну цінність, яку їм не можуть реально надати ні держава, ні право, ні економіка, ніщо інше, крім культури. Саме тому синтез правової науки та культурології й формування нової потужної дисципліни — правової культурології був би найкращою відповіддю на суспільний запит із зазначеного кола питань.

Володимир КАМПО, кандидат юридичних наук, заступник міністра культури України (1993—1994), суддя Конституційного Суду України у відставці.