У Городці зустрічають письменників — учасників літературного свята «Городецький автограф».

Тим паче, що тут живе чимало шанувальників газети «Голос України».

Довго поневірялись

Нині Городець з населенням 2150 осіб належить до Сарненської міської територіальної громади — однієї з найбільших в області. Адже до неї, крім Сарненської міської, увійшло дев’ять сільських рад та Кричильська ТГ, у складі якої була Городецька сільська рада (до неї, крім Городця, входили ще й села Велихів та Сварині). Вже тоді, коли Кричильська і Городецька сільські ради об’єдналися, дехто дивувався мотивам: мовляв, навіщо об’єднуватись із сільрадою сусіднього Сарненського району. Ось як пояснила такий крок до об’єднання тодішній городецький сільський голова, а нині діловод Сарненської міської ради Ірина Басик (на знімку):

— Це був перший крок до об’єднання із Сарненською територіальною громадою. Інакше нас туди не прийняли б. А нам вигідно бути саме в її складі. Аргументи: якщо б ми об’єдналися з Антонівкою, то ввійшли б до Вараського району і в справах нам довелося б добиратися до Вараша 55 кілометрів, в обидва боки квиток обійшовся б у 100 гривень. А до Сарн, що за 20 кілометрів від нас, можна дістатися за 40 гривень (туди і назад) — досить вийти на трасу, якою маршрутки й автобуси туди курсують дуже часто. До Володимирця з Городця нам діставатися теж далі — 25 кілометрів, та й туди через наше село небагато рейсів.

До того ж багато жителів нашого села добираються на роботу в Сарни — центр територіальної громади: хтось працює на хлібозаводі, продукція якого відома під торговою маркою «Скиба», хтось на гуртовні «Північ-центр» та на інших підприємствах знайшли роботу. Адже Сарни — один з найбільших промислових, а віднедавна ще й адміністративних центрів Рівненщини, — продовжує Ірина Басик. — Дехто з мешканців Городця їздить на роботу в Маневицький район Волині, куди від нас теж близько — за людьми присилають «робочий» автобус; дехто — в сусідню Антонівку в держлісгосп. З нашого села чоловіки працюють у Полицькій виправній колонії, пожежниками у Вараші.

Виживають як можуть

У Городці люди виживають як можуть. Ті, що не знайшли роботи на батьківщині, теж виїздять на заробітки за кордон. Адже у своєму селі робочих місць дуже мало.

Пригадую, як про Городецький радгосп мені розповідала наша постійна читачка рівнянка Любов Панфілова. Вона в 1990-ті роки працювала на Рівненській хмелефабриці й часто бувала у справах у Городці: «Тоді це було господарство, яке спеціалізувалося на вирощуванні хмелю, елітних сортів картоплі (їх було з півсотні), інших сільськогосподарських культур. Воно було економічно міцним, оскільки від хмелярства мало великі прибутки. Адже хміль називали зеленим золотом. Радгосп давав роботу сотням місцевих мешканців».

Нині, на жаль, державне підприємство «Дослідне господарство «Городецьке» (керівник Віктор Бураченко) працює, але не в таких масштабах, як раніше, тож і зменшено кількість робочих місць. Господарство утримує худобу, має певні площі під сільськогосподарськими культурами, але здає в оренду гектари інвесторам, які сіють на них зернові, зокрема, кукурудзу, а також сою тощо.

— Наші ж селяни залишились без паїв. І куди ми тільки з десяток років не зверталися, щоб роз-в’язати цю проблему, ніде нам не допомогли, — з гіркотою каже Ірина Басик. — Адже землі радгоспів не входили до переліку тих, які можна розпайовувати. Загалом земель запасу за межами населених пунктів — 460 гектарів, а в межах трьох сіл нашої колишньої сільради — 600.

А земля багато городецьких родин годує. Вони садять картоплю — популярну на Поліссі культуру, обробляють землю невеличкими тракторцями, щоб полегшити собі працю. Надлишки вирощеного продають. Але основний заробіток місцевих селян — від здачі молока. В Городці понад двісті корів на 662 двори. Є такі сім’ї, де тримають по парі корів. Це хоч і невелика, але добавка до сімейного бюджету. За літр молока господарство дає шість гривень, а сусід, купуючи, — десять.

Також люди тримають 62 коней, птицю, іншу живність. Одне слово, тяжко працюють, щоб вижити.

Село без лікаря і машини для нього

У Городці є необхідна інфраструктура: майже п’ятнадцять торгових точок, аптека, нова лікарська амбулаторія, приміщення колишнього ФАПу віддали в оренду під стоматологічний центр.

— Щоправда, в лікарській амбулаторії фактично немає лікарів — єдиний доїжджає із сусідньої Антонівки. Коли ми увійшли до складу Сарненської територіальної громади, нам пообіцяли знайти лікарів, щоб заповнити цю прогалину. Потрібно розв’язати проблему з транспортом для амбулаторії, на якому медики їздили б на виклики — його від нас забрав Володимирець, — розповідає Ірина Басик. — У другому кварталі нашу амбулаторію передадуть центру первинної медико-санітарної допомоги в Сарни.

Не кожне село може похвалитися тим, що має власне пожежне депо. А ось у Городці воно є. Ще в старому статусі зробили самотужки реконструкцію приміщення під депо, за кошти сільради та частково населення придбали пожежний автомобіль. Тут працюють Володимир Велесь, Микола Левченя, Іван Кичола. Депо раніше утримувала сільська рада, а тепер Сарненська територіальна громада.

Є в селі поштове відділення, яке обслуговує, крім Городця, жителів ще двох сіл — Велихів і Сварині. Начальником тут багато років Ніна Бірюк. Колектив дружний, націлений на те, щоб якісно обслужити земляків, та й собі заробити копійку на наданні поштових послуг. Адже майже всі поштовики — багатодітні мами. Так, оператор Наталія Куляс виховує трьох дітей, листоноша Світлана Савостяник — чотирьох, листоноша Галина Гарбар — шістьох (жінка двічі народжувала двійнят: Інну та Марину, Софію та Андрійка). А начальник поштового відділення Ніна Бірюк — багатодітна бабуся, бо в однієї її доньки, Юлії Самойло, — дев’ятеро дітей, а в другої, Ірини Велесь, — восьмеро. Тож похвалитися 17 онуками може не кожен.

— «Голос України» наші мешканці люблять, передплачують з року в рік, — каже Ніна Бірюк.

Літературні традиції

Є у селі й дитсадок — при Городецькому ліцеї, який відвідують понад 60 малят. Їм тут цікаво, вони тут бажані, тому й відвідують його охоче.

А ще чудовий ліцей, де директором Ганна Сернюк. Цікаво, що вона підтримала славні літературні традиції, втілення ідей виходця цього села, відомого на Рівненщині письменника і журналіста Віктора Мазаного.

— У Городці народилися видатний польський краєзнавець, фольклорист, автор першого публіцистичного твору про місто Рівне Тадеуш Єжи Стецький; відомий у 30-х роках минулого століття український поет, драматург, прозаїк, театральний діяч Авенір Коломиєць; тут пройшли дитячі роки поетеси Галини Гордасевич; а в середині ХІХ століття тривалий час проживав класик польської літератури Юзеф-Ігнацій Крашевський — тоді Городець був літературною столицею Полісся. Цим осередком культури опікувався місцевий землевласник Антоній Урбановський, який мав бібліотеку з 20 тисяч томів, — розповідає Віктор Мазаний. — Городецька шкільна бібліотека стала володарем найбільшої в Україні колекції книг (майже сотні) Юзефа-Ігнація Крашевського, які я попросив зібрати теж уродженця Городця Надзвичайного і Повноважного Посла України в Туреччині (1997—2001 роки), Польщі (2006—2010 роки), США (2010—2015 роки) Олександра Моцика.

— За підтримки місцевої влади, керівництва ліцею, мешканців я заснував Поліський літературний музей і почав проводити літературно-мистецьке свято «Городецький автограф» (воно відбувається раз на два роки), обов’язковою умовою якого стала участь лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Також ініціював створення Алеї письменників України, встановлення меморіальних дощок Авеніру Коломийцю, Галині Гордасевич, Юзефу-Ігнацію Крашевському, лауреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка поету Степану Сапеляку та прозаїку Олексію Дмитренку. Також на моє прохання депутати тодішньої Городецької сільської ради назвали центральну вулицю села (її довжина — чотири кілометри) іменем Авеніра Коломийця (вона до того була Жовтневою), — продовжує Віктор Мазаний. — У 2010 році заснував мистецьке свято «Городець у вишиванці», яке проводимо щороку.

КОМЕНТАР

Сарненський міський голова Руслан Серпенінов (на знімку) каже, що однаково підтримуватимуть всі села громади, незалежно від того, до складу якого району вони входили до цього. «Мешканці Городця, про який ви розповідаєте, можуть безперешкодно користуватися всією інфраструктурою громади: лікарнями, дитсадками, музичними і спортивними школами, спорудами тощо. Нині громада проходить процедуру становлення. Можете не сумніватися: ми докладемо зусиль, щоб наша Сарненська громада розвивалась, ставала економічно сильною і самодостатньою. Але для цього потрібна щоденна копітка робота всіх мешканців».

Фото автора та Віктора МАЗАНОГО.