У Національному музеї літератури. Травень 2001 року.

...Того травневого дня у музеї зібралося багато відвідувачів, працювали кіно- та фотокамери, радіожурналісти та газетярі записували на свої диктофони інтерв’ю. А в центрі цієї уваги був гість музею з Канади, відомий український меценат, бізнесмен, громадський діяч Петро Яцик. Власне, у музеї він був не вперше — приходив на презентацію фільму, йому присвяченого, пізніше бував тут на екскурсіях. І все ж це подія була незвичайною. У цей день ми не лише вітали Петра Яцика, а й отримали від нього безцінний подарунок — його власну бібліотеку, яку він після роздумів вирішив передати саме нашому музею. У ній — сотні унікальних видань: наукових праць, мистецтвознавчої, енциклопедичної, політологічної літератури, яку він збирав упродовж багатьох років, а тепер хотів, щоб вона прислужилася людям тут, в Україні.

Для самого музею ця подія мала глибоко символічний характер. Нова його колекція розмістилася в окремій кімнаті, яка тепер носить назву «Бібліотека Петра Яцика» і яка нині стала місцем зустрічей найпочесніших наших гостей. А поверхом вище розташоване приміщення, що є окрасою нашого музею, — фундаментальна бібліотека Колегії Павла Ґалаґана, свого часу одна з найбагатших у Європі. Її передав Колегії інший відомий український меценат — Григорій Ґалаґан. І ось тепер, через понад 130 років, історія ніби повторилася і саме життя на наших очах утверджувало стару істину про незнищенність і вічність добра. Цей благородний вчинок був ще однією ланкою і в тому безперервному ланцюжку добродійних справ, які вже багато років робив Петро Яцик. І якщо було у цій події щось особливе, то тільки тому, що все це відбувалося тут, в Україні.

Відомому канадському бізнесмену і українському добродійникові Петру Яцику не бракувало визнання. Не маючи закінченої вищої освіти, він став почесним членом кількох найвідоміших наукових установ світу. Його приймали президенти, посли, політики, перед його авторитетом схилялися вчені різних країн і континентів. Але мені здавалося, що найдорожчими і найбажанішими за все були для нього визнання і вдячність саме тут, на рідній землі, у свого народу, в Україні. Бо саме задля неї, з думкою про неї він завжди жив і робив добро. Я глибоко переконана, що саме любов до України була тим головним, що визначало все його життя, всі його вчинки. Все, що лишив по собі Петро Яцик, було освячено цією любов’ю, з неї, як з родючої землі, проростали нові й нові зерна — його благородні справи. Кожен новий факт, нова подія були для нього матеріалом для абсолютно оригінального їх аналізу, осмислення, висновків і завжди — поштовхом до нових доброчинних ідей та дій. Це був ніби один безперервний процес пошуку: «Що доброго я можу ще зробити для України?»

Він мислив іншими категоріями. Мабуть, він краще за самих українців в Україні розумів, що нам треба робити тут і тепер, щоб відбутися як державі. Одним із пунктів такої програми було переконання: щоб світ визнав Україну, він повинен її пізнати, відкрити її багату і самобутню історію, культуру, науку, героїв і визначні досягнення.

Може, так і задумувався його проект повного видання праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» англійською мовою. Маючи за спиною досвід фінансування роботи над «Енциклопедією українознавства», Петро Яцик краще, ніж будь-хто інший, уявляв складнощі втілення своєї ідеї. Не всі її поділяли, мовляв, мало хто й українською прочитав Грушевського. А він без вагань взявся до діла: підбирав перекладачів, шукав вчених-українознавців, розробляв фінансове обґрунтування, а головне — давав гроші на все це. Шукав повсюди авторів, які б написали її історію у XX столітті. Сьогодні скептики можуть бути присоромлені — видання виконано успішно. Багато людей у різних кінцях світу, передусім науковців, зможуть дізнатися про Україну і українців, зрозуміти і прийняти її право на власну історію, свою державу. Ідея стала тією силою, що краще за будь-яку зброю служить Україні.

У ті травневі дні 2001-го, коли музею передавалася бібліотека, Петра Яцика покликала в Україну ще одна подія: фінал Першого Міжнародного конкурсу знавців української мови. Це був тріумф ще однієї ідеї великого благодійника: його мрії про піднесення престижу рідного слова. І насамперед серед молоді, тих, чиє життя, чиї плани реалізуються вже у власній державі. Кілька нелегких років знадобилося для того, щоб ця, така благородна і, здавалося б, нескладна, справа пробила собі дорогу в чиновницьких коридорах. Великий розголос конкурсу, його авторитет і престиж — нагороди переможцям тоді вручав Президент держави — глибоко схвилювали цього вольового і сильного чоловіка. Я думаю, що ті дні були для нього одними з найбільш пам’ятних у житті: він бачив, як набирала дихання і життя одна з головних його ідей — навчити молодих, майбутнє народу, любити Україну так, як все життя він любив її сам.

Ці дві події в останній приїзд Петра Яцика в Україну — передача бібліотеки та фінал конкурсу знавців української мови — були практичним втіленням добре продуманих, фінансово і матеріально підкріплених проектів. А його думки вже були зайняті новими планами, виношувалися і розроблялися нові ідеї. Відомий бізнесмен добре розумів, що держава — це не тільки політика, історія, культура. «Вчімося заробляти гроші. Будуть гроші — буде все», — казав він. Нову економіку можуть будувати спеціалісти, озброєні новим вмінням і кращим світовим досвідом. Петро Яцик хотів дати молодим людям найкращу бізнесову освіту, дати тут, в Україні, щоб тут ці знання і знайшли застосування. Це була б, за його задумом, перша в Україні бізнесова академія. На той час він уже продумав базу і кадри такого закладу, проговорював цю ідею у вузькому колі друзів і сподівався розпочати практичну роботу над нею вже в наступний приїзд...

Наступного приїзду вже не буде ніколи, але аматорські зйомки і фотографії, кадри кінофільму, презентація якого також відбувалась у музеї, назавжди збережуть для нас образ живого Петра Яцика. Високий, ставний, з густим хвилястим волоссям, усміхнений, з гострим проникливим поглядом з-під кущистих брів, він звертав на себе увагу скрізь і всюди. Природа сповна наділила його чоловічою вродою, органічно поєднавши, так би мовити, форму і зміст. Бо з такою ж щедрістю Бог вділив йому й гострий, оригінальний, аналітичний розум, інтуїцію, яку не замінять жодна освіта і досвід. Притягальність його особистості була магнетичною, у її могутньому силовому полі оберталося завжди безліч людей, і для переважної більшості з них спілкування з Петром Яциком ставало школою життєвих мудрих уроків.

Доброчинність зробила Петра Яцика відомим і шанованим і в Канаді, і в Україні, та й не лише там. Але ці добрі вчинки, на моє переконання, ніколи для самого нього не були методом досягнення такої знаності. Просто робити добро було природною, органічною потребою його натури. Робити по-своєму, так, як він вважав правильним і необхідним.

Будучи сам надзвичайно енергійним і працелюбним, він часто дуже гостро відгукувався про окремі риси національного характеру, називаючи українців «нарікайлами». І в такий спосіб робив своїй нації добро — гострим словом спонукав до дії, до усвідомлення необхідності власної активної позиції для кожного.

Йому не подобалося, коли хтось починав просити у нього гроші. І не тільки тому, що добре вмів рахувати і цінувати кошти, зароблені своєю працею. Просто сповідував принцип, який утвердив власним життям: «Коли маєш розумну голову і умілі руки — не проси, а зароби сам». Але якщо міг людині допомогти своїми грошима у біді — допомагав. Коли до нього звернулася зовсім малознайома людина з України з проханням дати гроші на операцію за кордоном — одразу розпорядився переказати необхідну суму. І не забув перевірити, чи надійшли гроші до адресата.

Може, це від природи у Петра Яцика, а може, — від великого життєвого досвіду, але погляд він мав «рентгенівський». Мені здавалося, що з однієї зустрічі міг розпізнати людину, її суть і дати власну влучну оцінку. І тоді або ця людина переставала цікавити його, або він приймав її і ставав другом. Другом відданим і надійним, будь-якої миті готовим прийти на допомогу, підставити своє плече. Не дозволяв говорити про своїх друзів погано. І не мало значення, ким була та людина. Його однаково зачіпало і ображало, коли у його присутності хтось говорив нешанобливо про найвищого посадовця, якого він поважав, чи про його особистого знайомого. Був дуже вразливий і чутливий на добро. І як він радів, коли бачив це добро в своїх близьких друзях, як пишався їхніми добрими справами, так, ніби це він сам зробив щось дуже хороше.

Мав задоволення від того, що міг зробити приємне друзям. Дощовим присмерком після втомливої поїздки на Ніагару за кермом свого знаменитого «Мерседеса» він зробив ще десяток зайвих кілометрів, щоб завезти нас до Музею Василя Курилика і відкрити нам цього незвичайного митця.

Кожне спілкування, кожна розмова з Яциком були сповнені якоюсь особливою своєрідністю і глибиною. Його влучні характеристики, гострі афоризми, оцінки, жарти і думки можна було записувати на плівку. Але в нього можна було повчитися й слухати. Неспішні вечірні розмови, коли відлітали денні турботи і проблеми, були для нього улюбленими. Його справді цікавили думки і оцінки співбесідника, бо в усьому хотів дійти до самої суті. Мабуть, звідси, з цього вміння аналізувати, дослухатися, полемізувати, потім народжувались такі глибокі і часом парадоксальні висновки і подальші рішення.

Цю рису від нього перейняла донька Надія. Вперше приїхавши в Україну, вона намагалася дізнатися про батьківський край якнайбільше, вникаючи в усі подробиці, особливості нашого українського життя, ставлячи безліч запитань і шукаючи відповіді на них. Не випадково батько довірив їй продовжити і свій бізнес, і свою справу. Завдяки її зусиллям, фінансовій підтримці продовжує успішно працювати Освітня фундація Петра Яцика. В активі Надії — чимало добрих і корисних справ: і тих, які розпочинав ще Петро Яцик, і нових, ініційованих нею, і значна частина яких реалізована в Україні. Зовсім нещодавно завершено фундаментальний проект — переклад англійською мовою «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, і ця книжка про Україну пішла у світ.

Петро Яцик не написав своєї власної книги, але залишив у своїх щоденниках багато спостережень і роздумів про свою нелегку життєву дорогу, про долю України і її майбутнє, і Надія на цій основі профінансувала створення і видання нової книжки про Петра Яцика. Вона уважно стежить за всім, що відбувається в Україні, і, як справжня донька свого батька, намагається підтримувати все корисне і добре, що тут є.

Цією стежечкою любові до української землі йде сьогодні і її донька, онука Петра Яцика, — Андрійка. Справа його життя має добре і надійне продовження.

Багатство українського мільйонера з Канади Петра Яцика чесно творилося його власними руками і вмінням. Він міг з чистою совістю дивитися в очі дітям і онукам, передати їм і лишити по собі не лише значні кошти і матеріальні статки, а й головне своє багатство — добре і чесне ім’я. Ім’я достойного сина української землі, її справжнього патріота, невтомного трудівника, великого благодійника. І мав повне право пишатися цим ще за життя.

Галина СОРОКА, генеральний директор Національного музею літератури України.

Петро Яцик з донькою Надією на Хрещатику.

Фото надано автором.