Світ розвивається, з’являється дедалі більше способів комунікації та водночас збільшується можливість впливу на громадську думку.
Чи варто говорити, що ми все більше і більше починаємо залежати від усього того, що нас оточує? Соціальні мережі, телебачення, інтернет-платформи поспішно проникають у наше життя та засідають у нашій голові. Ми починаємо забувати про критичне мислення, що є однією з найважливіших складових об’єктивної громадської думки.
Люди не завжди помічають, з якою швидкістю може змінюватися їхня власна думка. Це залежить від безлічі чинників, які проходять повз кожного день у день. Нова публікація улюбленого блогера в соціальній мережі, коментар ведучого ранкового шоу на радіо чи випадково почута фраза пересічного пасажира, який їде з вами в одній маршрутці. Усе вищезгадане та ще неймовірна кількість усього проникає в нашу свідомість зі швидкістю світла та має свій вплив. Якщо навіть людина фільтрує інформацію, яку отримує, це не може повністю захистити її від чужого впливу. Усе не проконтролюєш та й не потрібно. Нагадую, що комунікація — це невід’ємна складова громадської думки. Потрібно навчитися слухати інших, аналізувати, думати та робити висновки і, головне, вміти захищати свої переконання та моральні принципи.
Скільки людей — стільки й думок. Неможливо випадково зібрати в одній кімнаті сто людей і щоб їхні думки збігалися. Так не буває, не в нашій реальності. Так влаштований соціум. Цікаво й те, що люди не діляться на «за» і «проти», все не так просто. У кожного свої переконання, ідеї, аргументи і «але». І ми маємо навчитися приймати чужі погляди і не боятися демонструвати свої. Об’єктивно оцінювати ситуацію та не боятися визнавати свої помилки.
На жаль, часто люди не прагнуть зрозуміти одне одного, аргументи не діють і всі спроби розв’язати проблему часто розпалюють ще більший конфлікт. Важко повірити, але досі не вщухають гострі суперечки про Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», а ми маємо його дотримуватися. Та є люди, які категорично не погоджуються з цим і продовжують галасувати про утискання російської мови й надання їй в Україні статусу державної.
Моя позиція зараз надзвичайно чітка. Та до цього я прийшла не одразу. Зізнаюся чесно, мені знадобилося чимало часу, щоб зайняти українську національну позицію. Тепер мені соромно, що я так довго не могла зрозуміти свого ставлення до української мови. А тепер детальніше про кожен з етапів формування моєї думки стосовно мови і громадянської позиції.
Перший етап: байдужість. Я не зовсім розуміла ажіотажу навколо мовної теми, чому це так важливо. Ми жили стільки років і, як на мене, всім було байдуже, а тут комусь прийшло щось у голову — і почалося. Я з дитинства жила в повністю російськомовному середовищі. Розмовляла російською (як і мої батьки, друзі та всі, хто мене оточував). Українську мову я чула лише в школі на уроках і, можливо, деколи на касі в магазині, коли запитували чи не потрібен мені пакет. У мене не було упереджень про «мову села» чи ще щось схоже, але я не бачила сенсу кардинально змінювати те, до чого люди звикли, і виходити із зони свого буденного комфорту.
Другий етап: роздратування. Почалася найбільша хвиля обговорень з приводу державної мови. Політики на телевізійних шоу один голосніше за іншого кричали про всі свої «за» і «проти». Це обговорювали скрізь, і згодом ця тема набула шаленого резонансу. Чому ж це переросло в моє роздратування? Я не вважала, що мова нині — найважливіша проблема нашої країни. На сході України — війна, а ми сваримося через таку дрібницю, як українська мова. Яка різниця, якою мовою розмовляє людина, якщо вона любить свою країну? І такий підхід тривав дуже довго. Російська мова, пісні російських виконавців у плейлисті та мрія погуляти вулицями Санкт-Петербурга. Усе це здавалося надто нормальним, хоч я люблю Україну і розумію, що Росія — агресор. Проблеми для мене не існувало. І мене вибивали з життєвої колії люди, які робили з функціонування української мови велику трагедію.
Третій етап: розуміння. Я вже понад рік жила у Львові, але продовжувала спілкуватися російською. Тексти, до речі, на замовлення я теж писала російською. Мене злило, коли люди робили мені зауваження і просили розмовляти українською. Мені не подобалося ловити на собі косі погляди, коли я на зупинці розмовляла з подругою по телефону чи запитувала щось у консультанта в супермаркеті російською. Я нині не зможу сказати, що стало для мене переломним моментом, але я почала помічати багато речей, які мене нервували, дратували.
Перегортаю в пам’яті стрічки відео, де чую маячню про російського «старшого брата», де чергова сімнадцятирічна «лідерка думок» в інтерв’ю каже про те, що росіяни та українці завжди були і будемо одним народом; або ж коли столичні розумники розказують, що українська — це мова лише для селян. Усе це почало викликати в мене відразу і водночас певне розуміння проблеми. Недарма кажуть: «Щоб знищити націю, потрібно знищити мову». На це століттями була спрямована політика в царській Росії і Радянському Союзі. Дуже повільно змінювалася ситуація у відновлено незалежній Україні. Я навіть починала розмовляти українською, та далі спроб це не заходило. Тяжко побороти себе та свої звички, з якими ти жив від дня народження. Та все-таки, я почала бачити проблему і розуміти, що її потрібно розв’язувати. А це вже був неймовірний прогрес для мене.
Четвертий етап: сприйняття. Мені знадобилося не так багато часу з моменту переходу в четвертий етап формування позиції, щоб зібрати свої думки докупи і зробити висновки. Я все частіше намагалася розмовляти українською. Це було незвично, я почувалася дуже некомфортно і була переконана, що з боку це звучить просто жахливо. Мені тяжко давалася вимова деяких слів, і у своїй голові я продовжувала будувати речення російською. На все потрібен час. І його знадобилося менше, ніж я очікувала.
Тепер я спілкуюся винятково українською навіть зі своїми російськомовними друзями. Я не переходжу на російську у громадських місцях і прошу працівників сфери обслуговування розмовляти зі мною українською. Я перестала писати тексти російською і повністю відмовилася від російського контенту. В один день я відписалася від усіх російськомовних блогерів і, знаєте, багато я не втратила. Мої переконання змінилися так сильно, що зараз мені соромно згадувати свої думки, які я описувала спочатку. Це можна назвати свідомістю? Я думаю, що так, можна, і я неймовірно щаслива, що прийшла до українськості. Безперечно, довелося подолати свою межу комфорту і звичного життя, але нині я розумію, що це була психологічна перемога над собою.
Я змінила ставлення до багатьох речей. Тепер усвідомлюю: те, що я вважала дрібницею, зовсім не дрібниці. З таких дрібниць і складається все, що навколо. Можливо, моє усвідомлення правильного і важливого сприйняття української сутності прийшло до мене трохи запізно, але все-таки це сталося. Я духовно збагатилася.
Питання функціонування української мови в Україні і думки людей досі можуть кардинально відрізнятися від моїх переконань, але нам потрібно прийти до спільного українського. Вибачте, я не розумію людей, які нехтують українською і кричать про захист російської, мовляв, її треба захищати від загрози, надати статус офіційної (державної) в Україні. У таких випадках я кажу: «Валіза — вокзал — Росія». Хочете російську державну мову, то їдьте туди, де отримаєте бажане. Колись я шукала виправдання для зросійщених людей, але головне розвинути бажання — і станеш морально чистим українцем. Я не заперечую, що любов до своєї країни не залежить від того, якою мовою ти розмовляєш, але це вже питання свідомості кожної людини. Хочеться вірити, що зовсім скоро ми зможемо зрушити з мертвої точки застою і розв’язати цю проблему назавжди. Українська мова запанує в усіх клітинах державної, суспільної, освітньої, культурної, спортивної життєдіяльності.
Анастасія ДИНЯК, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
