У Києві народилися й померли мої батьки, тут колись був мій дім, з якого виїхав у пошуках кращого життя — до Європи. Не так важливо, у якій країні мешкаю тепер, щоправда, теж у столиці. Чистій, акуратній, зі своїми порядками і правилами, які я, як і всі інші її жителі, виконую й дотримуюсь. Але мій рідний Київ, місто мого дитинства і молодості — у серці завжди.
А особливо, коли доводиться зустрічатися з увічливістю моїх нинішніх співгромадян, котра не має нічого спільного з душевністю. Так, тут доглянуто, транспорт бігає за графіком — годинника можна звіряти, а вже якщо потрапив у якусь халепу, але не порушив закон, то проблем, вважай, не буде. Але саме місто так і не стало, що називається, рідним: усе в ньому якось надто вже зарегламентоване, чи що. Тому я мало не марив поїздкою до Києва. Та все не складалося — і так майже 20 років...
Не поспішайте посміхатися, мовляв, погнався за кращою долею, то й нарікати нема чого. Не нарікаю, але після поїздки до Києва плачу. Я від’їжджав не за кращих часів. Але місто тоді було ще самобутнє й неповторне, зі своїми родзинками і якоюсь домашністю — вулиць, скверів, дворів, особливо старих його районів. Де це все зараз? Навіщо кияни знищили все те унікальне, що не тільки відрізняло його від академічності європейських столиць, а й створювало особливу душевну ауру?
Невже не помічає ні міська влада, а найбільше — кияни, що столиця України, особливо її центр, перетворилася на мегаполіс, хаотично забудований будівлями, що геть не вписуються у тутешній ландшафт? Київ радше схожий на брудний, захаращений базарами Бангкок: безладна торгівля і самобуди будь-де. Особливо це впадає в око біля станцій метро та на зупинках громадського транспорту, а про підземні переходи взагалі страшно й казати: і без того вузькі, вони ще й забудовані будками-кіосками — брудно, темно, огидно. Як можна таке допускати?
Про рекламу — окрема розмова: нею заліплено, здається, увесь простір, а в центральних районах міста через неї важко збагнути, де ти перебуваєш. Мене страшенно здивувало ще одне явище київського буття — паркування на тротуарах. Я ж не знав, що його офіційно дозволено, таке й уявити собі в моїй європейській столиці неможливо! Зверніть увагу на тротуари уздовж центральних вулиць — Хрещатика (на знімку), Богдана Хмельницького, бульвару Тараса Шевченка: пішоходи буквально протискуються між припаркованими тут машинами!
За час моїх гостин в Україні побував у декількох містах, але такого хаосу зі сміттям, кіосками, нелегальною торгівлею, особливо продуктами харчування, та ще й із землі, як у Києві, ніде не бачив.
Я дуже щиро підтримував прагнення моїх земляків бути ближче до Європи, її цінностей. А як гаряче сперечався з нинішніми моїми співгромадянами, котрі скептично ставляться до такої ідеї. Але ось побував у Києві і зрозумів, що це ще... рано. Все-таки спочатку і його владі, і жителям потрібно взяти мітлу в руки і в буквальному, і в переносному сенсі вимести сміття. Адже не можна бути таким байдужим до міста, в якому живеш! І не треба кивати тільки на владу: якщо вона не бажає або не здатна впоратися з покладеними на неї завданнями, то позбутися її. А також кожному з киян любити місто, яке і є їхньою домівкою...
Михайло ЧОРНЕНЬКИЙ, заслужений будівельник УРСР, колишній громадянин України.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ (з архіву «Голосу України»).
