Це — знакова постать у когорті борців-закарпатців за незалежність України. Іван Марґітич був єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ). Його звали «народним владикою». Підпільно служив літургії з 1955 до 1989 року, коли греко-католицька церква була під забороною.
Урочистості розпочалися 4 лютого. В Ужгородській греко-католицькій академії імені блаженного Теодора Ромжі відслужили поминальну літургію та провели наукову конференцію. 5 лютого у Хусті — вечір пам’яті владики Івана Марґітича, де виступив, зокрема, голова Хустської міськради Володимир Кащук. А 6 лютого у рідному селі єпископа Боржавському відбулася урочиста архієрейська Служба Божа, яку очолив архієпископ-митрополит Львівський Ігор (Возняк), йому співслужили апостольський адміністратор МГКЄ Ніл (Лущак), екзарх Харківський Василь (Тучапець).
Ми, автори цієї публікації, зустрічалися з владикою, брали інтерв’ю, бесідували про духовність, патріотизм, цінність життя... З ним було легко: від нього йшла якась одухотвореність, окриленість, бажання пізнавати світ і велич Всевишнього... Тому про нього пишуть спогади, його приймав у Ватикані папа Іван Павло ІІ, його пам’ять берегтимуть усі, хто знав владику і кого він підтримував у важкі часи і наставляв на путь істини...
«Я не українофіл, я — українець»
Значення його духовної діяльності виходить далеко за рамки суто конфесійного служіння, бо все життя відстоював свободи людей і право України на власну державність. До його оселі приходили народні депутати, урядовці, президент Ющенко... У ньому поєднувалися надзвичайна толерантність до співрозмовника і принциповість, коли йшлося про віру і про Україну.
До Хустської гімназії Іван Марґітич вступив у 1935-му. Це був час демократичної Чехословацької Республіки. А сам заклад видався унікальним. Частина викладачів і вихователів були білоемігранти, які втекли від більшовиків, але залишалися імперіалістами, які не визнавали українців незалежною нацією, а українську мову вважали «малоруским діалектом». За спогадами І. Марґітича, найбільше в гімназії було українців. Але заявляти про свою ідентичність було не прийнято. Якось Іван Марґітич написав на шкільній дошці: «Слава Україні! Ми — український народ!» У гімназії це викликало гостру реакцію. «Секретар дирекції гімназії чех Шірмер проводив довготривалий допит — складав протокол дізнання, — згадував І. Маргітич, — ставив одне й те саме запитання: «Як то мам розуміти, же такі младі хлопец стале є українофілом?» На це гімназист відповів: «Прошу пробачення. Я не є українофіл, бо вважаю себе свідомим русином-українцем». Через це, маючи всі відмінні оцінки, Іван Марґітич отримав незадовільний підсумковий бал за поведінку.
Жандарми арештували семінариста
У 1941 році закінчив навчання в Хустській гімназії, вирішив піти вчитися в семінарію до Ужгорода. Це було в умовах угорської фашистської окупації, тому розмови про часи Карпатської України оминалися. Тут були студенти з Гайду-Дорозької єпархії, яких навчали по-угорськи, а закарпатців — місцевою мовою, яку називали русинською. Погляди Івана Марґітича викликали підозру властей. Після першого курсу на свято апостолів Петра і Павла прийшли мадярські жандарми, арештували семінариста і засудили на два роки ув’язнення. За нього поклопотав тоді єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка.
18 серпня 1946 року І. Марґітич одержав священичі свячення із рук єпископа Теодора Ромжі. Тоді ж розпочав священицьку службу у Севлюші (Виноградові), а невдовзі став церковним адміністратором у Рахові. Там служив аж до 1949 року, поки у нього не відібрали ключі від церкви, і чекісти заявили, щоб його сліду в Рахові не було. Повернувся до батька у своє село, пробував влаштуватися на роботу, але марно. Кожної ночі спецслужби викликали священика у район і агітували, щоб перейшов служити у православну церкву. Відібрали паспорт, щоб не міг нікуди виїхати. Марґітич був змушений перейти на нелегальне становище. Так само, як і греко-католицькі священики Петро Орос, Іван Ченгері, друг Іван Роман, Іван Горінецький...
Вони підпільно обслуговували різні райони Закарпаття. Задовольняли духовні потреби також вірних угорської національності.
Неспокійний березень 51-го
А потім настало 3 березня 1951 року. Того дня чекісти організували провокацію.
Родичка Івана Марґітича Марія К. виходила заміж за вчителя з села Драгова Василя Р. Він попросив обвінчати їх, хоч насправді не хотів з нею одружуватися. Вінчання мало відбуватися у хаті батьків Марії. І коли о. Іван розпочав обряд, наречений сказав, нехай Марія висповідається, а він вийде надвір перевірити, чи немає міліції. Насправді ж вийшов, щоб подати знак міліції. Повернувся до хати і сказав, що все гаразд. А через хвилину у двері загупали. Вінчання не відбулося, о. Маргітича арештували, а Василь хотів відмовитися від Марії. Вона наполягла, щоб жити разом. Наречений таки погодився. Згодом він розбився на мотоциклі, й Марія залишилася вдовою...
Справу Івана Марґітича розглядали цілий рік, бо не вистачало фактів, аби присудити максимальні 25 років. А засудили на тій підставі, що о. Іван вів уроки релігії серед дітей, за що давали два роки ув’язнення, а потім справу перекваліфікували на «масову антирадянську пропаганду» за статтею 54, пункт 10, друга частина. І за це вже можна було присудити від 10 до 25 років. Суд призначив максимальний термін. Далі — табір під Омськом. Витримати важку працю й суворий клімат допомагала молитва, яка підтримувала й побратимів, котрі перебували з ним. За два роки по смерті Сталіна, 6 вересня 1955 року Івана Марґітича звільнили.
Після повернення у Боржавське Іван Антонович почав працювати в колгоспі, а підпільно правив служби на прохання вірників греко-католицької церкви. Підтримував зв’язки із підпільними священиками своєї та сусідніх єпархій, а також з-за кордону. У 1981 році в рідному селі заснував підпільну духовну семінарію, яку відвідували переважно діти односельців та слухачі з сусідніх сіл.
Згодом почалася горбачовська відлига й пом’якшення щодо репресованої УГКЦ. Іван Марґітич 10 вересня 1987-го за погодженням Ватикану був висвячений на єпископа ГКЦ. Це здійснив єпископ з Івано-Франківська Софрон Дмитерко. Через багато літ о. Дмитерко скаже: «Із усіх моїх свячень найбільше дякую Богові за те, що я висвятив для Закарпаття єпископа Івана Марґітича».
...І папа Римський видав буллу
Іван включився в активну правозахисну діяльність: виступав за легалізацію церкви, провів першу церковну службу на стадіоні у Виноградові. Відчував своїм завданням збудувати у рідному селі церкву, бо стару будівлю влада закрила як «аварійну».
«Ту церкву, що існувала раніше, — згадував І. Марґітич, — влада й міліція зруйнували у 1986 році. Приїхали трьома автобусами, вхід забетонували, все понищили. Люди зверталися в прокуратуру, до влади. Дозвіл на відбудову влада довго не давала. Але часи змінилися. Для спорудження греко-католицької церкви свою садибу передала односельчанка Марта Марґітич. Будівництво тривало 12 років».
5 січня 1991-го буллою папи Івана Павла ІІ Івана Марґітича призначено помічним єпископом Мукачівської єпархії.
Авторитет священика виходить далеко за рамки греко-католицької конфесії. Коли Закарпаття потерпало від паводків, європейські організації саме через нього передавали допомогу потерпілим. Попри поважний вік, Іван Антонович Марґітич до останнього дня виконував покладену на нього священицьку місію.
Останній день його земного життя настав на церковній службі в селі Пилипець. То було 7 вересня 2003-го.
Поховання відбувалося у крипті збудованого ним храму Покрови Божої Матері у Боржавському.
Своїм життям і навіть перепохованням І. Марґітич поєднав вірних греко-католиків Мукачівської єпархії і всієї України. Ось про це 7 лютого 2017-го писав «Голос України».
Перепоховання стало маніфестом єднання церков
Перепоховання останків «народного єпископа» Івана Марґітича відбулося 4 лютого в його рідному селі Боржавське Виноградівського району у храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Цю модерну сільську церкву величають «собором єдності греко-католиків в Україні». Владика Іван спорудив цей храм і будував також єдність між вірними Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ) та Української греко-католицької церкви. Мукачівська єпархія, утворена у XVIII столітті, є окремою «церквою свого права», має автономний статус (підпорядкована папі Римському, а не главі УГКЦ).
Очолили церемонію перепоховання останків Івана Марґітича єпарх Мукачівський Мілан (Шашик) та глава УГКЦ блаженніший Святослав (Шевчук) (на знімку). Він сказав: «Сьогодні день «прослави» вірного Христового єпископа, владики Івана. А слово, яким звертається сьогодні до нас владика Іван, це «єдність»... Це єдність Христової Церкви в Україні, зокрема єдність між греко-католиками в Україні».
З владикою Міланом та блаженнішим Святославом архієрейську Божественну літургію відслужили сім архієреїв із сусідніх областей України: архієпископ, митрополит Львівський УГКЦ Ігор (Возняк), архієпископ, митрополит Івано-Франківський УГКЦ Володимир (Війтишин), архієпископ, митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій (Семенюк), єпарх Коломийсько-Чернівецький УГКЦ Василій (Івасюк), екзарх Луцький УГКЦ Йосафат (Говера), єпископ-помічник Івано-Франківської архиєпархії Йосафат (Мощич), єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії Ніл (Лущак).
Літургійний спів провадили три церковні хори з Ужгорода, Львова і Хуста.
Після молитви за Україну священнослужителі зійшли до підвалу церкви, де був похований владика Іван. Там встановили новий саркофаг, до якого поклали останки. Владики освятили нове місце поховання «народного єпископа» й відслужили поминальну панахиду.
Довідково
Іван Маргітич народився у селі Велика Чингава (тепер Боржавське) в багатодітній сім’ї Терезії Костак і Антона Маргітича. На берегах річки Боржави минало дитинство майбутнього владики.
Від батьків успадкував традиційну чингавську працьовитість. А от на національну свідомість Маргітича великий вплив мав легендарний педагог Микола Медвідь. Його пам’ятають не лише у Боржавському, а й інших селах. Скажімо, у Пушкінові він відкрив знамениту Школу під дубом, бо в селі не було приміщення для навчання. А у Боржавському створив дитячу організацію «Пласт», членом якої став Іван Маргітич. Як пластун він мав псевдо Муравель.
Боржавське — Ужгород.
Фото з архівів авторів.
