Глибоке, всебічне дослідження питання про роль та значення магдебурзького права в українських містах в добу феодалізму та раннього капіталізму, зокрема в Києві, для становлення самовря-дних інституцій у нашій країні на сучасному етапі її розвитку є важливим напрямом новітніх історико-правових студій та дискурсів. Незважаючи на значну кількість наукових публікацій, автори яких на різному якісному теоретичному, концептуальному та фактологічному рівнях висвітлюють окремі аспекти вироблення та впровадження юридичних механізмів магдебурзького права в Україні в історичній ретроспективі, ця історико-правова проблема містить як малодосліджені, так і нерідко суперечливі та дискусійні аспекти. До них, наприклад, слід віднести історіографічні проблеми магдебурзького права в Україні, суперечливе трактування вітчизняними дослідниками сутнісних засад та юридичної природи магдебурзького права в контексті тогочасної політико-правової дійсності, ігнорування ними необхідності виокремлення і позитивного, і негативного досвіду його практичної реалізації.
Зазначимо, що в одному з новітніх юридичних енциклопедичних словників магдебурзьке право визначено як феодальне міське право, яке склалося в німецькому місті Магдебурзі, а згодом поширилося на багато міст Європи і з часом стало символом феодального міського самоврядування. Це право, яке з’явилося на українських землях у XIV столітті, не було єдиним зводом, а фактично стало узагальненою назвою комплексу правових джерел, що в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах.
Нагадаємо у цьому зв’язку, що магдебурзьке право як своєрідна історико-правова матриця виникло у XIII столітті в Магдебурзі. Воно полягало насамперед у тому, що встановлювало порядок виборів і суспільних функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, ремісничих цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Слід зважати на те, що в модифікованому вигляді з урахуванням певних місцевих традицій форма магдебурзького права засвоювалася в українських (руських) містах уже в княжі часи. Згідно з історичними документами, в Україні вперше атрибути магдебурзького права отримало місто Санок у 1339 році. Львову воно було надано 1356 року, Києву — в 1494—1497 роках. Потрібно підкреслити, що магдебурзьке право містило довершені зразки устрою міського управління, які були вироблені у Магдебурзі та використовувались в інших німецьких містах. Функції й обов’язки війта, райців (членів міської ради), лавників (судових присяжних) зафіксували найдавніші пам’ятки права XIII століття під назвою «Саксонське дзеркало» та судові ухвали курії шеффенів Магдебурга. Ці некодифіковані, але авторитетні правові документи розповсюджувалися на польських та українських землях у рукописному вигляді до видання у XVI столітті правничих збірників М. Яскером і П. Щербичем. Від наявного тоді руського чи польського права магдебурзьке право відрізнялось такими чинниками: по-перше, автономністю міської громади, яка полягала в судовій та адміністративній незалежності від місцевих, державних, судових урядовців і установ; по-друге, правом приватної власності на успадковані міські земельні ділянки. На нашу думку, мають рацію ті дослідники, які стверджують, що елементи магдебургії в містах України — це своєрідне синтезне утворення із справді німецького права і права руського.
Заслуговує на увагу, зокрема, точка зору відомого історика, академіка НАН України Я. Ісаєвича на природу та особливості магдебурзького права в Україні. «Магдебурзьке право українських міст, — підкреслював він, — це німецьке право, це українське муніципальне право, що виникло шляхом злиття і пере-плетіння українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами інших різних правових систем, в тому числі німецького магдебурзького права. Магдебурзьке право було лише правовим оформленням певного етапу в розвитку міст на Україні».
Досвід функціонування інститутів магдебурзького права в Україні в модерну добу є досить актуальним і повчальним в умовах динамічних процесів трансформації органів вітчизняного місцевого самоврядування на початку XXI століття.
Зауважимо, що магдебурзьке право, яке було надано Києву великими князями литовськими у XV столітті, коли місто, як і більшість українських земель, перебувало у складі Литовської держави, розширювало можливості міщан та інших верств міського населення у здійсненні само-врядування на засадах виборності відповідних органів.
Особливістю дії магдебурзького права в Києві було, наприклад, те, що відповідно до нього вся повнота влади належала магістратові. Згідно з принципами магдебурзького права високі професійні та морально-етичні вимоги висувались до посад війта та бурмістра. Так, війт згідно із зафіксованими в документах магдебурзького права вимогами повинен був мати «страх Божий, правду, мудрость, расторопность, умеренность и милость для всех равную, знания прав, важность и должен судить безпристрастия, без гневу, ненависти, милости, приязни и даров для того, чтоб посулы заслепляют глаза самого мудрого человека». Не менш серйозні вимоги висувалися у зазначеному документі й до бурмістрів. У бурмістри, згідно з історичними хроніками, слід було обирати людей «добрых, расторопных, оседлых, не весьма богатых и не убогих, среднего имения для того, что богатые обвыкли утеснять, а среднейшие способнейшие общенародные дела в собственный пример приводить, и для того должны они быть всегда в долгу доброй славы, справедливость и правду сохраняющие, ласкательства и злости не имеющие». В опублікованому у другій половині ХІХ століття за редакцією відомого українського вченого-криміналіста, професора Київського університету О. Кістяківського Кодексі законів під назвою «Права, по которым судится малорусский народ» було визначено, зокрема, порядок обрання членів магістрату.
Варто водночас ураховувати як позитивні, так і негативні елементи історико-правового досвіду впровадження в Києві та інших українських містах німецького міського самоуправління. Так, послідовне дотримання та практична реалізація принципів магдебурзького права в Києві як однієї із самобутніх форм місцевого самоврядування сприяли соціально-економічному та культурному розвитку міста, зміцненню його автономних засад і самоврядних інституцій. Натомість негативний досвід застосування магдебурзького права в Києві пов’язаний із виявленими значними зловживаннями та розтратами, здійсненими членами міського магістрату в першій чверті XIX століття, клановістю місцевої влади. Це привело привілейоване самоуправління Києва до невтішного фіналу. За даними тогочасного дослідника І. Каманіна, загальна сума розтрат сягнула одного мільйона чотирьохсот тисяч карбованців асигнаціями, що в дев’ять разів перевищувало суму річних прибутків міста.
Судова справа, пов’язана з розслідуванням масштабних зловживань та розтрат київських війтів, тривала з 1821-го по 1846 рік. За даними тогочасних дослідників, у 1839 році під слідство потрапили останній київський війт Г. Киселівський, який був найбагатшою людиною в місті, та все його оточення. На підставі наказу Сенату від 10 серпня 1834 року за доведені судом серйозні фінансові зловживання всіх посадових осіб місцевої влади звільнили з посад, їхнє майно конфіскували, а їм самим заборонили брати участь у будь-яких виборах протягом наступних 20 років.
Судова справа, яка спричинила значний резонанс не лише серед населення міста, а й в урядових колах, дала підстави російському цареві Миколі I видати 23 грудня 1835 року указ про скасування магдебурзького права в Києві, яке не тільки перестало відповідати «суттєвій вигоді міста», а навпаки, створювало значні ускладнення для життя всього «міського суспільства».
Магдебурзьке право в Києві, його сутнісні риси, чинники, механізми реалізації слід, на наш погляд, розглядати як у більш широкому історичному контексті та методологічному контенті, так і з урахуванням багатоманітної практики функціонування муніципальних органів міста в умовах сьогодення. Варто вказати на те, що впродовж багатьох століть у Києві випробовували різні моделі місцевого самоврядування, зазнали трансформаційних змін його базові принципи, концептуальні та політико-правові підходи. Вдосконалення та еволюція місцевої демократії в місті Києві на сучасному етапі, на нашу думку, пов’язані із гармонійним поєднанням повчального історичного досвіду діяльності київських самоврядних інституцій і пріоритетних демократичних тенденцій, яких неухильно дотримується європейська спільнота. Багатостороннім регіональним договором Ради Європи, який визначає основні принципи демократії на місцевому рівні, є, зокрема, Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 року. Згідно з Хартією під місцевим самоврядуванням слід розуміти право та реальну здатність самоврядних інституцій здійснювати регламентацію та управління значної частини державних справ як відповідно до чинного законодавства, так і в інтересах широких соціальних верств місцевого населення. Хоч Україна і є учасницею Європейської хартії місцевого самоврядування, проте темпи імплементації її положень у національне законодавство та діяльність самоврядних інституцій не можна вважати повною мірою задовільними.
Фундаментальною політико-правовою основою для формування, вдосконалення та реалізації місцевого самоврядування в Україні, зокрема в Києві, є Конституція України, яка спирається на засадничі принципи європейської системи місцевого та регіонального самоврядування, а також враховує специфіку вітчизняної місцевої демократії. Зокрема, у статті 140 Основного Закону зазначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Отже, неупереджене комплексне вивчення історико-правового досвіду, функціонування органів влади Києва за принципом магдебурзького права має спиратися як на позитивні, так і негативні аспекти та наслідки його впровадження в місті, ретроспективні та сучасні вітчизняні й європейські традиції, конституційно-правові засади місцевого самоврядування.
Одним із повчальних уроків дії магдебурзького права в Києві може слугувати висновок про те, що його засадничі постулати і регулятивні механізми слід застосовувати не в абсолютному форматі, а лише у модифікованому варіанті з урахуванням специфіки місцевої громади та історичних традицій муніципального самоуправління, суспільних функцій правових інституцій міста.
Анатолій ПАВКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник культури України, лауреат премії М.С. Грушевського НАН України, відмінник освіти України.
