Зустріч працівників пошти із волинськими журналістами. П’ятий праворуч — керівник Волинської дирекції «Укрпошти» Іван Люсак.
Саме вони приносили в оселі свіжі, що пахнули друкарською фарбою, газети і журнали, листи та листівки від рідних і знайомих. Один із найбільш ранніх спогадів дитинства — це листоноша, яка щодня приносила додому свіжу кореспонденцію.
І хоч відтоді минула вже мало не ціла вічність, але ніби зараз чую її стук у двері і звичне «газєтки», сказане з відчутнім білоруським акцентом, бо прізвище нашої поштарки було Малофєєва, як і у відомого колись футболіста мінського «Динамо» Едуарда Малофєєва. Тоді кореспонденцію не вкладали в абонентські скриньки, а заносили кожному в хату. Мама, якщо була вдома, запрошувала листоношу, пропонувала гарячого чаю з печивом або пиріжками, розпитувала про новини, купувала конверти або листівки. Газет і журналів ми передплачували багато. Серед журналів обов’язково були «Крестьянка», гумористичний «Перець», дитячий «Барвінок» і літературний «Новый мир». Серед газет — «Известия», «Львовская правда», сокальська районна газета «Вперед», дитяча «Зірка». Багато періодики отримували й наші сусіди. Тож сумка в листоноші завжди була повною і важкою. Але вона ніколи не скаржилася на це, а пропонувала нам продовжити передплату або обрати якесь нове видання. Ми шанували нашу листоношу і завжди раділи її приходу.
Згодом, коли з’явилися абонентські скриньки, за свіжою пресою доводилося ходити на сусідню вулицю, метрів за двісті. Проте ніхто не нарікав: усім хотілося швидше отримати пошту. Дома навіть встановили вид заохочення: хто приносить газети, той перший читає районну або обласну. Остання виходила п’ять разів на тиждень, районна — тричі. Доставляли газети в день їх виходу. І яка б не була погода: дощ чи заметіль, спека чи лютий мороз, листоноші завжди доправляли газети і листи вчасно.
Пізніше, працюючи журналістом, доводилося спілкуватися з поштовиками, вже як з партнерами. Пригадую, обіймаючи посаду заввідділу промисловості в міській газеті «Шахтар Червонограда», дивувався, що листоноша свій робочий день розпочинає з відвідин саме редакції. Як пояснила згодом, люди пишуть в газету неспроста, тож їхні листи треба вчасно доставити кореспондентам. Активно працювали листоноші і з передплатою. Газета мала наклад понад 22 тисячі — і це в місті, населення якого разом із робітничими селищами не сягало і 80 тисяч. Ми завжди спілкувалися з листоношами як із близькими для нас людьми.
Пошта тоді, хоч дороги і транспортне сполучення були значно гірші, ніж тепер, працювала чітко. Вже переїхавши зі Львівщини на Волинь, я із здивуванням дізнався, що обласні та центральні газети передплатники у віддалених районах отримували переважно у день їх виходу. Діяла поштова авіація, до поїздів прикріплювали поштові вагони, на залізничних вокзалах великих міст були спеціальні сортувальні цехи. Не раз ранішньої пори доводилося бачити, як від київського поїзда пероном луцького вокзалу рухалася довгенька вервечка причепів з періодикою, листами і посилками. Жодна погода і замети на шляхах не були їм на заваді.
Пригадую, як у період жнив луцька районна газета «Слава праці», де працював заступником редактора, переходила на щоденний випуск. Друк газети завершували о 12.30 і того само дня її отримували всі передплатники. Чи можуть сьогоднішні поштовики похвалитися такою оперативністю в роботі?
Саме затримка із доставкою газет є однією з причин різкого скорочення передплатних тиражів. Особливо страждають від цього видання, які виходять кілька разів на тиждень. Зокрема і наша парламентська газета, яка виходить щодня окрім неділі і понеділка. Широка мережа наших багаторічних передплатників інформує про значні затримки з надходженням газети, і це стосується не лише віддалених районів. Ситуація, безумовно, загостриться із скороченням стаціонарних відділень зв’язку і заміною їх на пересувні на базі автомобілів.
Листоноші, які попри всю комп’ютеризацію галузі залишаються на пошті головними фігурами, не винні в цьому. Більше того, їх змушують виконувати не властиві їм функції: продавати продукти, розносити пенсії... Робити останнє, скажімо так, небезпечно.
Листонош люди завжди шанували і цінували. Нині, як і колись, знаю і вітаюсь зі своєю теперішньою поштаркою. Прикро, що її сумка з газетами і листами значно схудла. Сподіваємося, що суспільство зрозуміє роль та значення пошти і повернеться до її проблем. Швидка і мобільна пошта — це таке ж лице держави, як і хороші надійні дороги.
Фото автора.
