Колишній тренер Віктор Мезенев і його учениця Юлія Толмачова випадково зустрілися на «нулі». Він — контрактник, вона — волонтер...

Один з таких відділів Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) Вінницького району (така нині назва колишнього військкомату. — Авт.) очолив досвідчений військовий — майор Олександр Кушнір. Під час розмови з «Голосом України» керівник нової структури висловив власну точку зору на те, як поліпшити роботу з майбутніми контрактниками та залученням їх до служби у ЗСУ.

«Не йди в армію, там ніженьку відіб’ють, калікою станеш...»

— На цій посаді я менш як два місяці, — розповідає майор Кушнір. — Раніше служив заступником військового комісара сусіднього Тиврівського району. За плечима — досвід служби у війську. Сам бачив, як розвалювали армію. Спочатку ліквідували одну частину, де служив, потім не стало ще одного підрозділу. Тому знову довелося змінювати місце служби.

Військовий досі пам’ятає, у яких непростих умовах опинялися офіцери після ліквідації тих підрозділів, де вони служили. Особливо допікали питання відсутності житла, мізерна зарплата...

— Якби у 2014 році структура військкоматів була організованіша, а система роботи краще відпрацьована, то, зрозуміло, мобілізація відбувалася б значно ефективніше, — каже майор Кушнір. — У тому напіврозваленому стані годі було сподіватися на щось краще. Фізично не було можливості укомплектувати ЗСУ, забезпечити їх людським ресурсом.

Військовий переконаний: врятував ситуацію патріотизм небайдужих людей. Саме вони шикувалися у черги біля військкоматів у ті тривожні для країни дні. Прикро говорити, але нині патріотичний запал значно знизився. Тепер потрібно шукати вмотивованих громадян, які готові йти захищати країну.

Якщо сім років тому вони самі стукали у двері військкоматів, то після завершення шостої черги мобілізації про добровольців не йдеться. Одиниці приходять проситися на службу.

Колишній військкомат Вінницького району перейшов на нову структуру у листопаді 2020 року. Співрозмовник зазначає, що після того відбулася ще одна реформа, територіальна. Замість 27 районів у Вінницькій області залишилося шість. Один з них — Вінницький, який об’єднав у собі сім колишніх районів.

За словами співрозмовника, це також позначилося на роботі. Принаймні, раніше не доводилося працювати у такому форматі. У колишніх райцентрах, які втратили статус районів, зберегли відділи ТЦК та СП. Тобто тепер у шести новостворених районах діють ТЦК та СП, а в інших 21 колишніх райцентрах — їхні відділи.

— Якщо мені доручили очолити таку розгалужену структуру, отже, довіряють, і я не повинен підвести своїх керівників, маю чітко налагодити роботу, забезпечити позитивний результат, — наголошує майор Кушнір.

На робочому столі у нього папка з документами.

— Ось тут список наших кандидатів у майбутні контрактники, — уточнює співрозмовник. — Це ті люди, з якими працюють інструктори нашого відділу. Саме таку назву мають посади моїх підлеглих — інструктори. Форми роботи у нас найрізноманітніші — від особистих знайомств до зустрічей у навчальних закладах, трудових колективах. Найефективнішою є агітація, яку проводять ті, хто служив в АТО/ООС. Якщо з такими людьми приходимо на зустріч у колектив, скажу відверто, мені чи моїм підлеглим там робити нічого. До тих, хто зі зброєю у руках захищав країну, висока довіра. Їхнє слово має велику вагу й авторитет.

Під час нашої розмови майору Кушніру зателефонували. Після розмови він пояснив: приїдуть курсанти військових академій на зустріч з учнями місцевих навчальних закладів — агітуватимуть йти навчатися у військові виші.

Співрозмовник уточнив, що захід організовував обласний ТЦК та СП. Каже, це краще, ніж дати оголошення в газету про вступ до військового училища чи написати про те, щоб йшли служити за контрактом.

— Вам часто потрапляють на очі такі публікації? — звертається до мене майор Кушнір. — Читали їх у газетах? Можливо, бачили по телевізору чи чули по радіо? На мою думку, таких матеріалів мало. Але ж це справа державної ваги. Тому має вирішуватися на державному рівні. Зусиль ТЦК та СП для цього недостатньо.

Військовий звертає увагу на те, що необхідно вдосконалювати форми подачі таких агітаційних матеріалів, подавати їх в оригінальнішій, яскравішій формі, щоб привертали увагу. А над цим потрібно працювати фахівцям.

За словами співрозмовника, у цій справі є інший бік медалі. Розповідає про вплив «сарафанного» радіо. Каже, йому особисто доводилося чути фразу: «В армію не йди, там тобі ніженьку відіб’ють, калікою станеш». На думку майора, такі слова глибше засідають у пам’яті тих, кому вони адресуються, ніж газетна стаття чи телевізійна передача. Як після цього агітувати йти служити у військо?..

Олександр Кушнір переконаний: пропаганда служби у ЗСУ має стати державною справою на всіх рівнях. Робити це треба так, щоб чіпляло за живе, проникало у серце й душу...

«Солдафонщина» процвітає...

У службі за контрактом є дві сторони медалі. Одна —— як агітувати йти до війська, інша — як утримати військового на службі, щоб після завершення контракту він продовжив його. Чому понад половина контрактників не виявляють бажання продовжувати службу? Саме так було у моїх співрозмовників. Вони привідкрили завісу причин звільнення. Говорили не тільки про себе. Одному з них — уже понад 60, іншому — ще й 30 не виповнилося.

Обидва вінничани.

Віктор Мезенев — колишній тренер з велоспорту. Свого часу закінчив факультет фізичного виховання Вінницького педагогічного інституту (нині університет імені Михайла Коцюбинського. — Авт.). Кандидат у майстри спорту з велоперегонів. Майстром спорту не став. За його словами, передчасно залишив заняття і перейшов на тренерську роботу. Понад 20 років готував спортсменів-велосипедистів. Одна з його вихованок, Наталя Качалка, захищала честь країни на Олімпійських іграх в Афінах у 2004 році. Норматив майстра спорту виконала ще одна вихованка — Юлія Толмачова, входила до складу збірної України з велоспорту. Нині вона — відома волонтерка, кавалер двох орденів княгині Ольги.

Два роки тому Мезенев і Толмачова випадково зустрілися на передовій. «Юліє, ти мене упізнаєш?» — з такими словами звернувся до колишньої учениці. Вона ж була приємно здивована не тільки випадковою зустріччю. «Учителю, вам скільки років? Що ви тут робите?» — запитала.

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Мезенев працював на українсько-польському підприємстві «Барлінек» у Вінниці. Не міг залишатися вдома. Хоча й розумів, що шансів потрапити у район бойових дій у нього небагато. Не той вік, щоб у військкоматі погодилися мобілізувати. Тоді було з кого вибирати. Допомогло фізичне загартування. Хто витримав випробування під час марш-кидка, потрапив до числа зарахованих на службу. Своє 55-річчя Мезенев зустрів у боях під Дебальцевим. Зазнав контузії, і його відправили у шпиталь на лікування.

Через три роки після одужання він знову прийшов у військкомат. Мав на руках відношення однієї з військових частин, де його чекали на службу. Військових з інвалідністю третьої групи дозволялося брати до війська. Він підписав контракт на три роки і знову повернувся на Донбас.

Подробиці з його біографії розповідаю, аби читач зрозумів, яким патріотично налаштованим і фізично підготовленим був контрактник Мезенев.

— Коли мій підрозділ повернувся з району бойових дій на ротацію, службу продовжував безпосередньо у частині, — розповідає військовий. — Розташовувалася вона за 30 кілометрів від Вінниці. Щодня на службу і зі служби добирався одним видом транспорту — велосипедом. Настільки звик, що навіть у свої понад 60 не можу обходитися без двоколісного.

Коли закінчився контракт, йому виповнилося 62. Чому звільнився зі служби, питань не виникає. Вік став причиною. «Якби був молодший, все одно не залишився б на службі, — каже Мезенев. — «Совок» допікає. Він досі зберігається. Як колись казали — «люміній», цим словом називали нерозумні команди, нині мало що змінилося. Якщо я не сприймаю совкові підходи у ставленні до військових, то що говорити про молодших...».

Співрозмовник згадує кілька фактів, якими підтверджує сказане. «Уявіть ситуацію, коли я чи такі, як я, уже із сивиною на голові, годинами маршируємо по плацу! — ділиться контрактник. — Ми своє відмарширували у молоді роки. Зараз могли б у чомусь іншому прислужитися, так ні, команда «Шикуйся!» звучить для всіх однаково. Дехто стверджує, що на контракт ідуть, бо багато платять. Помиляється той, хто так вважає. На передовій — так, там і оклад вищий, і преміальні є. Стартують контрактники з десяти тисяч гривень. Це тепер, а я починав, коли місячна плата становила сім тисяч гривень».

Незрячий волонтер мотивує патріотів

Ще одному вінничанину Андрію Підлісному не виповнилося навіть 30, а він уже сім років захищав рідну землю від окупантів. Кажу у минулому часі, бо нині старший лейтенант уже в запасі. Зброю до рук взяв у 2014-му. Тоді йому було тільки 20. Починав рядовим у морській піхоті. Дослужився до офіцера. Патріот, з бойовим досвідом... З його демобілізацією, безперечно, армія втратила справжнього офіцера.

Про Андрія автору розповів вінницький волонтер Денис Романовський. Він вирізняється серед спільноти волонтерів тим, що повністю втратив зір. Каже, у дитинстві бачив білий світ, але хвороба закрила сонце...

У район АТО/ООС Романовський приїздить, починаючи з 2015 року. Досі не втомився від війни. Його очима стала дружина Людмила. Вона сідає за кермо буса. Дорога в один кінець з Вінниці на Донбас — понад тисячу кілометрів. Здебільшого Денис домовляється ще з кимось із знайомих, аби під час поїздок підмінили за кермом дружину.

Денис навіть не усвідомлює, як своєю присутністю мотивує тих, хто заступає на чергування на передовій або перебуває на другій лінії. Так каже про нього Підлісний. Доставлений вантаж — це добре, але набагато важливіша його особиста присутність.

У нього — сотні знайомих серед військових. Вони відкривають перед ним душу інколи ширше, ніж перед капеланом. Молодий чоловік надзвичайно комунікабельний, у нього для кожного є слова підтримки. Що дуже важливо

— від нього можна почути мудру пораду.

Якось під час розмови з військовими Денис дістав телефон і шукав необхідну інформацію. Програма його мобільного пристосована для користування незрячими людьми. Так ось, під час пошуку інформації один з бійців раптом попросив зупинити пошук. Випадково на екрані побачив слова, від яких — волосся дибки. Це були погрози, які Романовський отримує час від часу від бойовиків.

— Хлопці, ви про сепарів, про їхні повідомлення? — запитав Денис. — Та не зважайте, я все одно не перестану до вас приїжджати.

У Романовського свій фронт. Він не привозить харчі, бо вважає, що їх зараз у війську вистачає. Денис забирає пошкоджені автомобілі, доставляє їх до рідного міста, збирає кошти на ремонт, як каже, знову ставить на колеса за допомогою друзів і знайомих, повертає їх у підрозділи. Якось запитав його, скільки вже відремонтували автівок. Каже, до 30 ще рахував, а потім зрозумів, що це марна справа. Головне — допомогти, а все інше...

Чому військо втрачає вмотивованих військових?

— Я особисто не чув від хлопців скарг на те, що залишають службу через низьку плату, — розповідає Денис Романовський. — Їх більше гнітить солдафонщина. Через це не мають можливості виявити свої здібності. Взяти Андрія Підлісного. Думаєте, він би не служив? У нього дві освіти цивільні, закінчив наш Вінницький будівельний коледж, потім національний технічний університет. Дуже добре показав себе в армії, дослужився від рядового до старшого лейтенанта...

На думку Андрія Підлісного, переважна більшість вмотивованих військових залишили службу саме через існуючу систему. «Вона пригнічує, здавлює, забирає відчуття свободи, — каже Андрій. — Хоч би що ти робив, хай як би старався, але ти залишаєшся тільки коліщатком у цьому механізмі. Одне слово, проти годинникової стрілки — ніяк».

Він залишив службу, але водночас у душі залишився військовим. Підлісний разом з побратимами створив ГО «Res_Publika. Брати по зброї». Об’єдналися ветерани війни проти російської агресії. На Покрову, у День захисників і захисниць України, провели перші тактичні збори.

Їхні учасники склали урочисту присягу народові України. Її текст зачитав координатор ГО «Брати по зброї», згаданий вище Андрій Підлісний. Вони клялися, зокрема, в тому, що завжди готові стати на захист держави і народу — з Україною в серці і зі зброєю в руках.

Він би й далі служив. Бо це його покликання. Звільнився, а все одно душею тягнеться до військової справи. Інакше б не створював організацію «Брати по зброї». Однак Підлісний на собі відчув, що система ЗСУ не дає можливості для самореалізації.

«Візьміть його до війська, можливо, там людиною стане», — ці слова чув від Олександра Кушніра, керівника відділу рекрутингу та комплектування. Їх йому казав один з чоловіків. Просив сина взяти на контракт.

— Але ж ми не виправна колонія і не якийсь там виховний заклад, — каже Кушнір. — На жаль, серед людей побутує ще й така думка. Я вважаю, що на військовій службі мають бути тільки професіонали. Якістю треба формувати армійські підрозділи.

Вінницька область.

Інформація до роздумів

Приблизно 65 відсотків військовослужбовців після завершення строку першого контракту не продовжують його, а звільняються з армії (дані Генерального штабу ЗСУ).

До речі

Під час розмови з керівником відділу рекрутингу майором Кушніром співрозмовник жодного разу не вжив слово «рекрути». Натомість звучало слово «контрактники». Мимоволі напрошується питання: відділ рекрутингу є, але рекрутів нема?.. Чому? Це вже питання не до майора. Воно у компетенції тих, хто реформував структуру військкоматів.

Фото надано Віктором Мезеновим.