Начебто сенсація: брак донецького вугілля можливо частково замінити червоноградським! Додатково щороку вуглевидобуток становитиме 1 млн. 200 тис. тонн — за умови відкриття нових лав та модернізації шахт Львівської області. Нині на ДП «Львіввугілля» він сягає 7000—7500 тонн.
Але хіба про це не було відомо раніше — тоді, коли зі столиці летіли депеші з вимогою... закрити червоноградські копальні? Хіба не тому за роки незалежності тут не споруджено жодної шахти, а паливо, видобуте на старих, залежувалось на складах і не знаходило збуту? Хіба тодішні керівники Львівщини не знали, хто саме загнав у глухий кут вугільну галузь регіону?
Та протестували лише мешканці шахтарських районів, які закликали до розуму: закрити три шахти — викинути на вулиці 3500 робітників! Із урахуванням членів їхніх сімей це означало масове безробіття. Та хіба це непокоїло можновладців? Утім, їхня «сліпота» й «німота» пояснювалися просто: прибуткові ТЕС, які входили до державної компанії «Західенерго», прикупили структури Рината Ахметова...
Доти це був єдиний енергетичний комплекс — «Західвугілля» і «Західенерго», а шахти та енергетичні підприємства розміщувалися поруч. Доправлення вугілля на Добротвірську чи Бурштинську ТЕС було дешевим. Новий власник роз’єднав комплекс, паливо почав привозити зі сходу, а червоноградське «чорне золото» залишалося просто неба (на знімку). Шахти змушені були скорочувати його видобуток, люди місяцями не одержували зарплати. Протестували. Але хто їх чув? Складалося враження, ніби хтось свідомо роздмухував конфлікти. Адже ДП «Львіввугілля» — це не тільки 8 шахт і 13 підприємств, а й тисячі людей, гуртожитки, дитсадки, житлові будинки. Заборгованість за вугілля почасти сягала до 100 млн. грн. Щоб вижити, державні шахти змушували брати кредити.
Розпачливі листи про це летіли до столиці, але Міненерговугілля та ДП «Вугілля України» не хотіли нічого знати. Бездумна приватизація «Західенерго» та передача у приватні руки збагачувальної фабрики загнали червоноградські шахти у безвихідь. А тепер, коли донецькі шахти зупинилися, знову заговорили про можливості ДП «Львіввугілля».
Червоноградська історія — ще одне свідчення, до чого призводить бездумна політика в галузі економіки, коли прибуткові підприємства штучно відривали від єдиного комплексу і передавали олігархам, а збиткові вішали на шию уряду. Це і свідчення того, що буває, коли місцева влада, замість того щоб обстоювати інтереси своєї громади, слухняно виконує «циркуляри» центру.
Одним з таких виконавців був тодішній голова ОДА Михайло Костюк. Невже не помічав, що проблеми шахтарського краю почали наростати разом з олігархізацією енергетичного комплексу? Та й ТЕС тоді прикупили неспроста: вони забезпечували електроенергією сусідню країну, що гарантувало стабільні валютні доходи. А шахти, з їхніми 12 тисячами робітників, залишалися наодинці зі своїми проблемами. Наслідки? Купуємо вугілля за кордоном — за дорого...
Львівська область.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА (з архіву «Голосу України»).
