Чомусь за усталеним штампом мислення вважається, що відхопити шмат землі може чи можновладець, чи товстосум. А от простому селянинові чи маленькому чиновникові такі земельні операції не до снаги. Справді, життя підтверджує, що високі посади і великі гроші спрощують усі земельно-приватизаційні процедури. Особливо, коли йдеться про престижні ділянки. Але важко уявити, що дуже заможній людині знадобиться кілька соток чи навіть гектарів десь у глухому селі. Саме там і вступають у гру дрібні місцеві чиновники, котрі наділені правом оформляти різного роду папери. Частенько саме вони стають претендентами на тамтешні чорноземи, ставки і ліси.
У кадастрі — суша. Насправді — плесо
Коли на березі водойми у Вишнівчику, що в Чемеровецькому районі Хмельниччини, з’явилася табличка із написом «Вхід заборонено. Приватна власність» (на знімку), багатьох це неприємно вразило. Тим, що ставки переходить у приватні руки, тепер нікого не здивуєш. Та коли це стається, а місцеві мешканці навіть не підозрювали, що на них тихцем з’явився не тільки претендент, а й новий господар, це починає нагнітати атмосферу. Тоді й виходять на передній план активісти, що беруться шукати, як, коли і кому перепало таке добро.
Свого часу понад три десятки селян із Вишнівчика звернулися із заявою до прокуратури, щоб та перевірила законність приватизації трьох ставків. Бо ж тамтешні активісти переконані: приватизовувати водойми не можна. А коли це зроблено, то закон порушили і місцеве представництво Держземагентства, і всі організації, які долучилися до цієї процедури.
Щоправда, назвати повноцінними ставками всі три об’єкти тепер важко. Та й у кадастровій карті села ділянки проходять під різними назвами та мають різне призначення. Так, одна у 0,21 гектара згідно з приватизаційним документом призначена для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва. Але щоб зрозуміти, що на цьому місці нічого не збудувати, не треба робити аерокосмічних зйомок: і так видно, що навколо мочарі (на знімку).
Це тепер. А місцеві жителі добре знають, що раніше тут таки було озерце. І риба в ньому була. Люди навіть самі його розчищали, щоб посидіти на березі з вудкою. Але з часом якось забули про цю справу, а у сільської ради до плеса руки не дійшли та й бюджету не вистачило. Одне слово, вкрився ставок очеретом. І перестав бути ставком. Принаймні на паперах.
Інші майже півгектара площі в кадастрі теж визначені як приватна ділянка для ведення особистого селянського господарства. Але тут уже навіть не треба шукати «каламуті» — повсюди сама вода (на знімку).
Є ще дві суміжні ділянки, які теж згідно з документом призначені для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби або для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва. Якщо поглянути на кадастрову карту, ставків тут немає. Якщо на супутникову — то вже є. А якщо просто стати поруч — то ось вода.
Люди пояснюють: вода зібралася після того, як було збудовано дамбу і ставок змінив русло. Саме тут і з’явилася ота горезвісна табличка про приватну власність.
Чиї тепер ставки?
Заради кого плеса перетворили на сухопутні ділянки? Це запитання найбільше зацікавило селян. Люди кажуть, що одну зареєстровано на матір сільського землевпорядника. Власниця другої — інша його родичка. Але вона тепер живе за океаном і, начебто, відмовилася від ділянки, тому просила скасувати державний акт на землю. Але чи насправді це так, ніхто не знає. Сільський голова за цю справу не береться, каже, що не в її повноваженнях скасовувати такі документи. Та й про інші акти не особливо розповсюджується, посилаючись на слова землевпорядника про те, що це особисті дані, які не підлягають оприлюдненню.
Тож сільський люд змушений був вірити усім цим відмовкам та брехням. І так би й стояв, опустивши руки, вже перед чужими чи то ставками, чи то земельними ділянками, якби за справу не взялися активісти з районного люстраційного комітету. Саме вони поставили питання про те, щоб скасувати рішення і земельні акти, а винних у всіх неправомірних оборудках покарати. Та, виявилося, не так просто це зробити.
«Експропріація» по-вишнівчицьки
Спочатку розглянути всі земельні питання мали на сесії Вишнівчицької сільради, де зі звітом і документами мав би бути і землевпорядник. Та останньої миті він захворів і поїхав на лікування.
Утім, сесія таки відбулася. І на ній вирішили порушити питання про те, щоб усі ділянки повернути у власність громади, а землеміра звільнити. Але самого рішення сесії для таких дій замало. Якщо були порушення і хтось діяв усупереч закону, це мають підтвердити відповідні органи.
Ще наприкінці літа люстраційний комітет звернувся до прокурора району щодо перевірки фактів приватизації, зокрема, участі у ній райвідділу Держземагентства та організації, яка виготовляла документацію землеустрою. Правоохоронці вирішили залучити до перевірок екологічну інспекцію та Держінспекцію сільського господарства, щоб розставити всі крапки над «і» та визначити, що ж врешті-решт приватизовували: водні плеса чи землю. Але одні послалися на те, що можуть здійснювати перевірки тільки з дозволу Кабміну. Інші взялися вивчати справу і зробили запити в інші установи...
Минув не один тиждень і навіть не місяць, а розгледіти, хто ж винний у цій каламутній воді, так і не вдалося.
Не можемо і ми когось звинувачувати у незаконності дій, якщо вони не доведені. Але у таких ситуаціях вражає ось що: чомусь дуже часто державні органи стають на захист чиновника. Нехай навіть і такого «маленького», як сільський землевпорядник. І при цьому впритул не помічають інтересів громади. Чому сільське начальство з легкістю може виготовити всі приватизаційні документи, а сотні-другій сільських мешканців не вдається добитися справедливості. Чому в районних відділах «не помічають» недоречностей у їхніх документах. А в обласних так само намагаються не бачити недоліків у роботі районних ланок.
У чому секрет? Хто його розгадає?
Хмельницька область.
Фото Михайла ЦИМБАЛЮКА.
